Паспортизація населення

Визначення і загальна характеристика

ПАСПОРТИЗА́ЦІЯ НАСЕ́ЛЕ­Н­НЯ — заходи щодо документува­н­ня (обліку та легітимації з боку держави) громадян. Термін «паспорт» походить від італ. passaporto — письмовий до­звіл на про­їзд через порт. Російськомовну форму документа для пере­тину кордону — «пашпорт» — вживали від 1633. Паспорти у Російській імперії виконували традиційну функцію: засвідчували, що держава випускає свого під­даного за кордон і надає йому правовий захист. Згодом паспорт­ну книжку почали використовувати і для встановле­н­ня контролю за сплатою подушного податку та викона­н­ням рекрутської повин­ності. Оскільки водночас вона була посвідче­н­ням особи, то почала виконувати й невластиві для ін. країн функції внутрішнього паспорта: встановле­н­ня контролю за пере­міще­н­ням населе­н­ня, виявле­н­ня пі­до­зрілих елементів. 1803 зʼявилися перші друковані паспорти з гербовими печатками для купців, міщан та деяких ін. категорій населе­н­ня. Після скасува­н­ня кріпосництва паспорт­ну систему реформовано шляхом зміцне­н­ня ін­ституту прописки й контролю за пере­сува­н­ням населе­н­ня. 1894 прийнято положе­н­ня про види на прожива­н­ня, 1903 — статут про паспорти, у яких регламентовано норми паспорт­ного режиму. Встановлено режимні місцевості, до яких, зокрема, були зараховані 25-верстні р-ни навколо деяких міст України та 50-верстна смуга у прикордон­них повітах Волинської й Подільської губ. Осіб, які становили небезпеку для державного та громадського спокою, із таких р-нів виселяли. Після встановле­н­ня радянської влади систему внутрішніх паспортів скасовано, однак у червні 1919 за­проваджено обовʼязкові для працюючих трудові книжки, що фактично виконували функції паспорта, оскільки були засобом прикріпле­н­ня робітників до робочого місця і давали право на отрима­н­ня продовольчих карток. Окрім прі­звища, імені та по батькові, дати народже­н­ня, у цих документах вказували назву й адресу проф­спілки, до якої належав власник. 1923 на зміну трудовим книжкам при­йшли посвідче­н­ня особи із 3-річним терміном дії, отрима­н­ня яких не було обовʼязковим. Вони містили такі ві­домості: прі­звище, імʼя, по батькові власника; рік, місяць і число народже­н­ня; місце по­стійного прожива­н­ня; рід занять (основна професія); від­ноше­н­ня до від­бува­н­ня військової повин­ності; родин­ний стан, пере­лік неповнолітніх дітей на утриман­ні. 1925 за­проваджено обовʼязкову прописку, головний принцип якої полягав у привʼязці громадян до їхнього по­стійного місця прожива­н­ня. Реєстрацію за місцем прожива­н­ня мали здійснювати протягом 48-ми годин із моменту прибу­т­тя, про що у домовій книзі робили від­повід­ний запис за предʼявле­н­ням будь-якого документа (роз­рахункова книжка з місця роботи, проф­спілковий квиток, актовий запис про народже­н­ня чи одруже­н­ня тощо). 27 грудня 1932 по­становою ЦВК та РНК СРСР «Об установлении единой паспорт­ной системы по Союзу ССР и обязательной прописки паспортов» за­проваджено обовʼязкову П. н. Слідом за союзною по­становою аналогічний документ 31 грудня 1932 був ухвалений і в УСРР. Паспорт став єдиним документом, що засвідчував особу власника. Паспорт­ні книжки темно-зеленого кольору виготовляли за єдиним зразком. Текст у них для громадян союзних і автономних республік друкували двома мовами: російською та мовою, загально­вживаною у даній республіці. У паспортах зразка 1932 вказували імʼя, по батькові, прі­звище, час і місце народже­н­ня, національність, соціальний стан, по­стійне місце прожива­н­ня, місце роботи, проходже­н­ня обовʼязкової військової служби і документи, на під­ставі яких видавали паспорт. Головною особливістю нової паспорт­ної системи було те, що паспорти за­проваджували лише для тих мешканців міст, робітничих с-щ, радго­спів і новобудов, які досягли 16-річного віку. Більшість селян до 1974 не отримували цей документ, завдяки чому опинялися у становищі прикріплених до місця прожива­н­ня. Самочин­ний виїзд карали штрафом у роз­мірі до 100 рублів, по­вторне поруше­н­ня встановлених правил тягло за собою кримінальну від­повід­альність (ста­т­тя 81-1 Карного кодексу УСРР) із по­збавле­н­ням волі на строк до 3-х р. П. н. провели у кілька етапів: спочатку документи видавали мешканцям Харкова, Києва, Одеси, м. Сталіно (нині Донецьк), Дні­пропетровська (нині Дні­про) та прилеглих місцевостей, згодом — населен­ню інших «паспортизованих» територій. За­проваджено й обовʼязкову прописку паспортів не пізніше 24-х годин після прибу­т­тя на нове місце прожива­н­ня. Так само оперативно належало й виписуватися тим, хто вибував за межі населеного пункту назавжди або на термін, що пере­вищував 2 місяці. Власники паспортів мали право вільно пере­суватися, але в той же час істотно спрощувалася система всесоюзного роз­шуку через мережу паспорт­них столів — спеціальних довід­кових центрів, створених у населених пунктах. Від 1936 у паспорті почали робити від­мітки щодо судимості власника та ін. обмежувальні записи. «Неблагонадійних» громадян ви­окремлювали з-поміж інших завдяки системі шифрів паспорта, що мав дволітерну серію та числовий номер. Букви серії становили особливий шифр, добре ві­домий працівникам паспорт­них столів і від­ділів кадрів під­приємств. Він давав можливість ді­знатися не лише про те, що власник документа пере­бував у таборі, а й причину його увʼязне­н­ня (політична, господарська, кримінальна стат­ті). 1938 затверджено новий зразок паспорта громадянина СРСР. Колір паспорта, його роз­мір і папір залишалися не­змін­ними, так само як і обмежувальні записи. Водночас на обкладинці зʼявився витиснений герб СРСР, на першій сторінці від­ведено місце для фотокартки, за­проваджено окремі серії для кожної республіки, краю та області. Воз­зʼ­єд­на­н­ня українських земель в єдиній державі стало приводом для чергових заходів щодо П. н. і від­повід­ної чистки нових територій від «соціально небезпечного елементу». 10 вересня 1940 прийнято нове Положе­н­ня про паспорти, що на довгі роки стало основоположним у справі П. н. У цьому документі проголошено, зокрема, за­провадже­н­ня паспорт­ної системи на території Бес­сарабії та Пів­нічної Буковини. У 1940—50-х рр. радянська влада видала без­ліч по­станов і директив, що вдосконалювали ін­ститут прописки і чимдалі більше обмежували право громадян на свободу пере­сува­н­ня, вільний вибір місця роботи та прожива­н­ня. Положе­н­ня про паспорти, затверджене 21 жовтня 1953, мало чим від­різнялося від попереднього: дещо роз­ширено пере­лік місцевостей, у яких громадяни отримували паспорти, на третину скорочено кількість режимних територій. Сільські мешканці, як і раніше, були по­збавлені паспортів і не могли залишити місце прожива­н­ня більше ніж на 30 діб, та й то за умови отрима­н­ня від­повід­ної довід­ки в сільраді. У такому ви­гляді паспорт­на система про­існувала до 1974. Від­повід­но до нового Положе­н­ня про паспорт­ну систему в СРСР паспорти почали видавати всім громадянам СРСР, зокрема і мешканцям сіл. Дія нового паспорта не обмежувалася жодним терміном. У документі скоротили кількість граф, що містили ві­домості про особу громадянина, за рахунок вилуче­н­ня даних про соціальний стан, при­йом на роботу і звільне­н­ня. Суцільну П. н. роз­почато у січні 1976 і завершено у грудні 1981. Після ухвале­н­ня Кон­ституції України 1996 анонсовано заміну прописки реєстрацією. Від спадку радянських часів у ви­гляді ін­ституту прописки Україна від­мовилася лише після того, як 14 листопада 2001 Кон­ституційний Суд України ухвалив від­повід­не ріше­н­ня. 11 грудня 2003 ВР України прийняла Закон «Про свободу пере­сува­н­ня та вільний вибір місця прожива­н­ня в Україні».

Літ.: Права людини в Україні. Вип. 17. К., 1996; Вронська Т. В., Кульчицький С. В. Радянська паспорт­на система // Український історичний журнал. 1999. № 3—4.

Т. В. Вронська, С. В. Кульчицький

Завантажити статтю