Правова комунікація

ПРАВОВА́ КОМУНІКА́ЦІЯ — субʼєкт-субʼєктна форма взаємодії в процесі інтеракцій для роз­вʼяза­н­ня складних про­блем у сфері права, під час яких від­бувається обмін інформацією, спрямований на досягне­н­ня результату. Її субʼєкти: юридичні та фізичні особи, органи державної влади, місцевого правового самоврядува­н­ня. П. к. реалізують на рівнях між­особистісної, групової, публічної, масової, кроскультурної комунікації, вона є способом вербальної та невербальної взаємодії в рамках пошуку справедливості за умови досягне­н­ня рівноваги в зʼясуван­ні суперечливих інтер­претацій значень і унормува­н­ня ускладнень через досягне­н­ня згоди. П. к. здійснюють через формулюва­н­ня про­блеми, вибір способів пере­кона­н­ня, процес пере­конува­н­ня, врегулюва­н­ня правових позицій комунікантів для урівноваже­н­ня намірів або роз­вʼяза­н­ня про­блемних ситуацій через вибір альтернативних закон­них ком­промісних рішень на під­ставі дії комунікативних загальнокультурних норм взаємодії (законів, принципів, традицій). Дія правових норм П. к. реалізована через право на свободу думки та слова, вільне вираже­н­ня своїх по­глядів і пере­конань (ста­т­тя 34 Кон­ституції України). Стадії П. к.: опис правової про­блеми, вибір критеріїв її оцінюва­н­ня, прийня­т­тя рішень, взаємодія у процесі інтеракції, формою якої комунікатори намагаються створити нову комбінацію правових загальних і суперечливих інтересів; процес, у якому щонайменше два партнери із різними правовими потребами намагаються досягнути згоди для реалізації своїх спільних правових намірів; спілкува­н­ня, через посередництво якого двоє чи більше субʼєктів у процесі взаємодії спільно намагаються досягнути результативності обговоре­н­ня; обмін інформацією через посередництво мови, що координує значе­н­ня і керує ними. П. к. виникає у процесі правових від­носин, що слугують джерелом прав та обовʼязків субʼєктів, які вступають у взаємодію не лише між собою, але й із державою, органами державної (публічної) влади. Під­ставою для виникне­н­ня П. к. є правова норма, що містить реальні, а не декларативні права та обовʼязки; її засобом — права та обовʼязки, що зафіксовані у правових нормах і спричиняють від­повід­ні правові дії. П. к. громадян та інших субʼєктів із державними органами та державних органів із різними субʼєктами права врегульована від­повід­ними нормативно-правовими актами. Основні теорії, у яких наявні елементи П. к.: теорія символічного інтеракціонізму Дж. Міда, спрямована на конструюва­н­ня соціальної реальності через процес прийня­т­тя ролі іншого субʼєкта; теорія координованого управлі­н­ня значе­н­нями висловлювань В. Пірса і В. Кронена, що полягає у творен­ні єд­ності позицій через непогодже­н­ня і водночас ко­ординацію значень висловлювань; теорія поруше­н­ня очікувань Дж. Бурґун, що перед­бачає адаптацію до взаємодії — корегува­н­ня очікувань комунікантів; теорія кон­структивізму Дж. Делія, в основі якої — людиноцентровані пові­домле­н­ня та їхні позитивні ефекти для результативності досягне­н­ня комунікативної мети; теорія соціального проникне­н­ня І. Альтмана і Д. Тейлора — створе­н­ня регульованої близькості через вербальне саморозкри­т­тя на основі винагород і затрат; теорія зниже­н­ня неви­значеності Ч. Берґера, що полягає у комунікативному знижен­ні неви­значеності субʼєкта, управлін­ні тривожністю комунікантів з метою досягне­н­ня результативності комунікації та ін. Характерні риси П. к.: про­блематичність, що знаходить прояв у діях комунікантів (субʼєкт-субʼєкт), які пере­бувають на етапі зʼясува­н­ня про­блемних правових від­носин; оцінка не лише мовних висловлювань, а й вчинків і психологічного стану комунікаторів; нес­прийня­т­тя одним із комунікантів позиції правового роз­ʼясне­н­ня змісту сказаного або написаного (зокрема в умовах низької правової культури, агресивної форми вербальної чи невербальної поведінки тощо); ускладненість правового дискурсу методами викори­ста­н­ня засобів вияву не­згоди через сумнівність тверджень комуніканта, недовіру до правомірності дій правника, спонтан­не створе­н­ня додаткових про­блемних ситуацій під час правової комунікації, що ускладнює поро­зумі­н­ня комунікантів. Ефективність взаєморо­зумі­н­ня у сфері права повʼязана з умі­н­ням збалансувати інтереси сторін, що конфліктують. Гармонія зацікавлень і від­стоюва­н­ня своїх позицій та ви­зна­н­ня іншого є бажаною, однак не завжди природно роз­виненою в кожного субʼєкта права. Субʼєкт правового дискурсу в силу різних причин (зацікавле­н­ня, матеріальні під­стави, тиск, по­гроза, страх перед покара­н­ням, думка референтної групи) може маніпулювати аргументацією у твердже­н­нях, поясне­н­нях, тлумаче­н­нях, що майже унеможливлює ефективну П. к. У демократичному су­спільстві головне зав­да­н­ня П. к. — правове роз­вʼяза­н­ня конфлікту, сенс — закладе­н­ня якісно нових субʼєкт-субʼєктних від­носин між державою та системою су­спільних органів, право­охорон­ними органами і громадянами тощо. Засобами П. к. є мовна система, вербальні та невербальні компоненти, система від­повід­ностей між формою і змістом правової взаємодії. Важливими також є процес пере­дачі, реципіюва­н­ня, інтер­претації та осмисле­н­ня інформації, функція смислотворе­н­ня і смислопередачі та управлі­н­ня комунікантами. Ка­нали комунікації — механізми по­єд­на­н­ня у взаємодії комунікатора і комуніканта (вокальний, візуальний, тактильний та ін.); типи — інтеракції, що характеризуються інформаційною взаємодією (між­особистісна, групова, організаційна, між­організаційна, масова аудитивна, візуальна, аудитивно-візуальна, тактильна); вербальна (словесна) і невербальна (не словесна, символьна) комунікації. На типи П. к. впливають етнічні особливості, що вирізняться своєю вербальною і невербальною компетенцією, офіційно-діловим стилем, ментальним дискурсом. Принципи П. к. — засади вербальних та невербальних дій, що ґрунтуються на принципі рівних прав і рівного обовʼязку до спів­від­повід­альності осіб, які аргументують у спільному роз­вʼязан­ні про­блем на основі поваги до права на комунікацію іншої особи. Вони сформовані на основі суверен­ності особи як субʼєкта комунікації; юридичної рівності учасників комунікативного процесу; консенсуальності; правової гарантованості свободи комунікації в рамках збереже­н­ня та непоруше­н­ня комунікативних прав і свобод іншої особи. В умовах демократичних пере­творень су­спільства цільовими пріоритетами здійсне­н­ня комунікації стають принципи П. к.: свободи, заборони пере­вище­н­ня необхідної міри, заборони надміру комунікації, захисту довіри. Водночас П. к. притаман­ні юридичний формалізм, від­носна консе­рвативність, детермінованість службово-адміністративною ієрархією, політична заангажованість тощо. П. к. спирається на певні традиції у сфері теорії комунікацій: кібернетичну (комунікація як система опрацюва­н­ня інформації); риторичну (публічне зверне­н­ня до субʼєктів); семіотичну (роз­криває суть комунікації як процесу пере­дачі значень за допомогою знаків); критичну (роз­глядає комунікацію як рефлексивне оскарже­н­ня не­справедливого дискурсу); феноменологічну (взаємодія субʼєктів як пі­зна­н­ня себе та інших через діалог); етичну (перед­бачає спілкува­н­ня людей, які взаємодіють справедливо).