Правова комунікація

Визначення і загальна характеристика

ПРАВОВА́ КОМУНІКА́ЦІЯ  — суб’єкт-суб’єктна форма взаємодії в процесі інтеракцій для розв’язання складних проблем у сфері права, під час яких відбувається обмін інформацією, спрямований на досягнення результату. Її суб’єкти: юридичні та фізичні особи, органи державної влади, місцевого правового самоврядування. П. к. реалізують на рівнях міжособистісної, групової, публічної, масової, кроскультурної комунікації, вона є способом вербальної та невербальної взаємодії в рамках пошуку справедливості за умови досягнення рівноваги в з’ясуванні суперечливих інтерпретацій значень і унормування ускладнень через досягнення згоди. П. к. здійснюють через формулювання проблеми, вибір способів переконання, процес переконування, врегулювання правових позицій комунікантів для урівноваження намірів або розв’язання проблемних ситуацій через вибір альтернативних законних компромісних рішень на підставі дії комунікативних загальнокультурних норм взаємодії (законів, принципів, традицій). Дія правових норм П. к. реалізована через право на свободу думки та слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань (стаття 34 Конституції України). Стадії П. к.: опис правової проблеми, вибір критеріїв її оцінювання, прийняття рішень, взаємодія у процесі інтеракції, формою якої комунікатори намагаються створити нову комбінацію правових загальних і суперечливих інтересів; процес, у якому щонайменше два партнери із різними правовими потребами намагаються досягнути згоди для реалізації своїх спільних правових намірів; спілкування, через посередництво якого двоє чи більше суб’єктів у процесі взаємодії спільно намагаються досягнути результативності обговорення; обмін інформацією через посередництво мови, що координує значення і керує ними. П. к. виникає у процесі правових відносин, що слугують джерелом прав та обов’язків суб’єктів, які вступають у взаємодію не лише між собою, але й із державою, органами державної (публічної) влади. Підставою для виникнення П. к. є правова норма, що містить реальні, а не декларативні права та обов’язки; її засобом — права та обов’язки, що зафіксовані у правових нормах і спричиняють відповідні правові дії. П. к. громадян та інших суб’єктів із державними органами та державних органів із різними суб’єктами права врегульована відповідними нормативно-правовими актами. Основні теорії, у яких наявні елементи П. к.: теорія символічного інтеракціонізму Дж. Міда, спрямована на конструювання соціальної реальності через процес прийняття ролі іншого суб’єкта; теорія координованого управління значеннями висловлювань В. Пірса і В. Кронена, що полягає у творенні єдності позицій через непогодження і водночас координацію значень висловлювань; теорія порушення очікувань Дж. Бурґун, що передбачає адаптацію до взаємодії — корегування очікувань комунікантів; теорія конструктивізму Дж. Делія, в основі якої — людиноцентровані повідомлення та їхні позитивні ефекти для результативності досягнення комунікативної мети; теорія соціального проникнення І. Альтмана і Д. Тейлора — створення регульованої близькості через вербальне саморозкриття на основі винагород і затрат; теорія зниження невизначеності Ч. Берґера, що полягає у комунікативному зниженні невизначеності суб’єкта, управлінні тривожністю комунікантів з метою досягнення результативності комунікації та ін. Характерні риси П. к.: проблематичність, що знаходить прояв у діях комунікантів (суб’єкт-суб’єкт), які перебувають на етапі з’ясування проблемних правових відносин; оцінка не лише мовних висловлювань, а й вчинків і психологічного стану комунікаторів; несприйняття одним із комунікантів позиції правового роз’яснення змісту сказаного або написаного (зокрема в умовах низької правової культури, агресивної форми вербальної чи невербальної поведінки тощо); ускладненість правового дискурсу методами використання засобів вияву незгоди через сумнівність тверджень комуніканта, недовіру до правомірності дій правника, спонтанне створення додаткових проблемних ситуацій під час правової комунікації, що ускладнює порозуміння комунікантів. Ефективність взаєморозуміння у сфері права пов’язана з умінням збалансувати інтереси сторін, що конфліктують. Гармонія зацікавлень і відстоювання своїх позицій та визнання іншого є бажаною, однак не завжди природно розвиненою в кожного суб’єкта права. Суб’єкт правового дискурсу в силу різних причин (зацікавлення, матеріальні підстави, тиск, погроза, страх перед покаранням, думка референтної групи) може маніпулювати аргументацією у твердженнях, поясненнях, тлумаченнях, що майже унеможливлює ефективну П. к. У демократичному суспільстві головне завдання П. к. — правове розв’язання конфлікту, сенс — закладення якісно нових суб’єкт-суб’єктних відносин між державою та системою суспільних органів, правоохоронними органами і громадянами тощо. Засобами П. к. є мовна система, вербальні та невербальні компоненти, система відповідностей між формою і змістом правової взаємодії. Важливими також є процес передачі, реципіювання, інтерпретації та осмислення інформації, функція смислотворення і смислопередачі та управління комунікантами. Канали комунікації — механізми поєднання у взаємодії комунікатора і комуніканта (вокальний, візуальний, тактильний та ін.); типи — інтеракції, що характеризуються інформаційною взаємодією (міжособистісна, групова, організаційна, міжорганізаційна, масова аудитивна, візуальна, аудитивно-візуальна, тактильна); вербальна (словесна) і невербальна (не словесна, символьна) комунікації. На типи П. к. впливають етнічні особливості, що вирізняться своєю вербальною і невербальною компетенцією, офіційно-діловим стилем, ментальним дискурсом. Принципи П. к. — засади вербальних та невербальних дій, що ґрунтуються на принципі рівних прав і рівного обов’язку до співвідповідальності осіб, які аргументують у спільному розв’язанні проблем на основі поваги до права на комунікацію іншої особи. Вони сформовані на основі суверенності особи як суб’єкта комунікації; юридичної рівності учасників комунікативного процесу; консенсуальності; правової гарантованості свободи комунікації в рамках збереження та непорушення комунікативних прав і свобод іншої особи. В умовах демократичних перетворень суспільства цільовими пріоритетами здійснення комунікації стають принципи П. к.: свободи, заборони перевищення необхідної міри, заборони надміру комунікації, захисту довіри. Водночас П. к. притаманні юридичний формалізм, відносна консервативність, детермінованість службово-адміністративною ієрархією, політична заангажованість тощо. П. к. спирається на певні традиції у сфері теорії комунікацій: кібернетичну (комунікація як система опрацювання інформації); риторичну (публічне звернення до суб’єктів); семіотичну (розкриває суть комунікації як процесу передачі значень за допомогою знаків); критичну (розглядає комунікацію як рефлексивне оскарження несправедливого дискурсу); феноменологічну (взаємодія суб’єктів як пізнання себе та інших через діалог); етичну (передбачає спілкування людей, які взаємодіють справедливо).

Завантажити статтю