Партія комуністів (більшовиків) України

ПА́РТІЯ КОМУНІ́СТІВ (БІЛЬШОВИКІ́В) УКРАЇ́НИ (ПК(б)У)

Заснована 1992 на Установчому зʼ­їзді у Дні­пропетровську (нині Дні­про) за участі делегатів від 7-ми обласних організацій як Партія комуністів України. Не­зважаючи на кількаразову від­мову, зумовлену на­да­н­ням документів, що не від­повід­али вимогам чин­ного законодавства, партія зрештою 1994 була зареєстрована Міністерством юстиції України. Свою історію вона вела від опозиційно налаштованих до КПРС осередків кінця 1980-х рр. (лідер руху Н. Андреєва), на базі яких у Ленін­граді (нині Санкт-Петербург) на­прикінці 1991 створено Всесоюзну комуністичну партію більшовиків (ВКПБ). Вона засудила політику М. Горбачова і ви­ступила з ідеєю від­новле­н­ня СРСР сталінського зразка на базі революційних традицій більшовизму. Внутрішні роз­коли та від­межува­н­ня від ВКПБ «української філії» (на чолі з Е. Ояпервом і Т. Болієвою) при­звели до організаційної формалізації українських більшовиків. Ново­створена політична сила обʼ­єд­нала більшість осередків ВКПБ, що знаходилися в Україні, та частину членів КПУ й інших комуністичних організацій, зокрема Комуністичної робітничої партії України, Союзу комуністів-трудящих Чернігівщини, «Единство». Нова назва партії — ПК(б)У закріплена 1994 ріше­н­ням 2-го (обʼ­єд­навчого) зʼ­їзду в Донецьку. Центральні статутні органи: зʼїзд, центральний комітет (ЦК), секретаріат ЦК, центральна контрольна комісія; керівні особи: перший секретар ЦК. Партійні друковані органи — газета «Искра», інформаційні бюлетені «За рабочее дело», «За Власть Советов», «От Советского Информбюро». Згідно із про­грамою партія ідентифікувала себе як правона­ступниця КП(б)У. Її стратегічна мета («Про­грама максимум») полягала у побудові комунізму, без­класового су­спільства, організованого за принципом «Від кожного — по спроможності, кожному — по до­статній потребі». Досягнен­ню цієї мети мала сприяти пере­хідна соціалістична стадія («Про­грама мінімум»). У звʼязку з цим у політичній сфері висувалися зав­да­н­ня «радянізації» держави, що перед­бачало досягне­н­ня повно­вла­д­дя рад усіх рівнів, подола­н­ня «контр­революційного пере­вороту» 1991, «денонсацію Біловезьких угод», від­новле­н­ня СРСР, ліквідацію ін­ституту президентства в Україні, поверне­н­ня радянської символіки та гімну УРСР. В економічній галузі перед­бачалася повна соціалізація виробничих від­носин та фінансово-банківської системи, ліквідація приватної власності на засоби виробництва, проведе­н­ня соціалістичної націоналізації та екс­про­пріація власності екс­плуататорських класів, від­новле­н­ня «колго­спів, радго­спів та МТС», заборона нерубльового обігу, проведе­н­ня фіскальної грошової реформи. У галузі національних від­носин ПК(б)У висувала зав­да­н­ня за­провадже­н­ня «повного пролетарського інтернаціоналізму». Побудову «вільної і квітучої України» партія повʼязувала лише з її входже­н­ням до складу СРСР. Побіжно згадуючи про українську «само­стійність», про­грама наголошувала на її «антинародності» та «не­історичності». У галузі ідеології, вбачаючи причину су­спільно-політичних та економічних про­блем у від­ході від наукового соціалізму, ідей Й. Сталіна, про­грама вимагала «більшовизації партії», повне очище­н­ня від усіх опортуністичних, ревізіоністських та реформаторських течій. За­ймаючи ультраліву позицію, партія не під­тримувала офіційних від­носин із КПУ, звинувачуючи її в опортунізмі. Під час президентської виборчої кампанії 1999 ПК(б)У під­тримала кандидатуру П. Симоненка на пост Президента України. 2003 через поруше­н­ня партією Закону України «Про політичні партії в Україні» (2001) Верховний Суд України анулював її реєстраційне свідоцтво.