Ріттер Павло Григорович

РІ́Т­ТЕР Павло Григорович (05(17). 04. 1872, с. Чутове Полтавського пов. Полтавської губ., нині с-ще Полтавського р-ну Полтавської обл. — 17. 04. 1939, Харків) — індолог, літературо­знавець. Почесний доктор історії літератури (1925), професор (1921). У 1894 закінчив Харківський університет (учень Д. Овсянико-Куликовського), де був залишений для під­готовки до професорського зва­н­ня. 1895—96 стажувався у Берлінському університеті. Від 1897 працював у Харківському університеті: від 1900 — приват-доцент, від 1905 — завідувач кафедри санскриту і порівняльного мово­знавства. 1907—20 також викладав на Вищих жіночих курсах, від 1925 — керівник Науково-дослідної кафедри мово­знавства при Харківському ін­ституті народної освіти. Один із організаторів Всеукраїнської наукової асоціації сходо­знавців, голова її історико-етнологічного від­діле­н­ня (1926—30), засновник та директор курсів східних мов (1925—30). У 1932 внаслідок політичних ре­пресій усунений з усіх керівних посад, майже повністю втратив зір, читав курс романської філології у себе вдома невеликій групі студентів. Досліджував про­блеми санскриту, давньої індійської літератури й філософії, опрацьовував антологію індійської літератури. Йому належать перші коментовані пере­клади російською та українською мовами творів Калідаси, Дандина, а також гімнів Риг-Веди, уривків з «Махабхарати» та ін. з санскриту, буд­дійської літератури з мови палі, Рабіндраната Тагора з бенгальської мови. 1938 заарештований, помер у вʼязничній лікарні. Реабілітований 1998.

Завантажити статтю