Пилипець Володимир-Степан Іванович

ПИЛИПЕЦЬ Володимир-Степан Іванович (14. 02. 1900, м. Скалат, нині Тернопільського р-ну Тернопільської обл. — 06. 03. 1968, Вашинґтон, похований у м-ку Бавнд Брук, шт. Нью-Джерсі, США) — військовик, церковний і громадський діяч. На­вчався у польській гімназії в Тернополі. У листопаді 1918 вступив в УГА: від червня 1919 — під­хорунжий і шеф служби звʼязку 3-ї сотні 1-го летунського полку. Після від­ступу УГА за р. Збруч (липень 1919) за наказом Ін­спекторату авіації УНР направлений до школи пілотів 1-го Запорозького окремого авіаційного від­ділу Армії УНР у м. Камʼянець-Подільський (нині Хмельницької обл.). Водночас виконував обовʼязки звʼязкового старшини для німецьких льотчиків, які пере­возили з Німеч­чини в Україну дипломатів, дипломатичну пошту й на­друковані у Берліні українські гроші (замовлені ще П. Скоропадським). У листопаді 1919, коли Камʼянець-Подільський зайняли польські війська, пере­йшов до Армії УНР. У січні—березні 1920 пере­хворів на тиф, пере­ведений до старшинського притулку в Одесі, після одужа­н­ня ви­їхав на фронт. У квітні 1920 заарештований більшовиками у м. Козятин (нині Він­ницької обл.) і засуджений до роз­стрілу, але під час несподіваного нападу польської кавалерії звільнений та при­значений хорунжим технічного куреня 6-ї стрілецької січової дивізії Армії УНР. Від початку травня 1920 — звʼязковий старшина 1-ї кавалерійської дивізії польського війська, у складі якої брав участь у поході на Київ, боях з кін­нотою Червоної армії на правому березі Дні­пра. Від­так повернуся до складу Армії УНР, з якої звільнений у листопаді 1920. Завершив гімназійну освіту в Тернополі, ви­вчав право в Українському таємному університеті у Львові (1921—22), філософію та богословʼя — у Львівській богословській академії та духовній семінарії (1922—27). Рукопокладений на священ­ника у травні 1927. Від­тоді душпастирював у Львівській архієпархії як помічник пароха с. Свірж (нині Пере­мишлянського р-ну Львівської обл.), де 1927 заснував ко­оператив «Надія»; від 1929 — адміністратор парафії с. Стрілків (нині Стрийського р-ну Львівської обл.), де 1930 започаткував ра­йонову молочарню «Маслосоюзу» та осередок т-ва «Сільський господар». 1930 з до­зволу митрополита Андрея Шептицького та єпис­копа Г. Хомишина пере­йшов до Станіславської єпархії. Душпастирював у с. Трійця (нині Снятинського р-ну) та м-ку Печеніжин (нині с-ще Косівського р-ну), від 1936 — у с. Білі Ослави (нині На­двірнянського р-ну; усі — Івано-Франківської обл.). Водночас брав активну участь у ко­оперативному і громадсько-культурному житті. 1938 і 1939 організував у домах священ­ників до­зві­л­ля для дітей колишніх старшин УГА. Для Коломийського музею (нині Івано-Франківської обл.) подарував старий деревʼяний хрест у ви­гляді свастики з церкви Непорочного Зача­т­тя Діви Марії у Білих Ославах. У вересні 1939 ви­ступив на захист мешканців своєї парафії, яких хотіли роз­стріляти польські військовики під час від­ступу до Румунії. Взимку 1942—43 як голова Українського допомогового комітету в м-ку Делятин (нині с-ще На­двірнянського р-ну) організував пере­везе­н­ня голодуючих гуцульських дітей з долини р. Прут до сіл на Поділ­лі. 30 липня 1942 склав письмовий протест на імʼя генерал-губернатора Г. Франка проти при­єд­на­н­ня Делятина і долини р. Прут до Угорщини. 5 серпня 1943 перед губернатором Галичини О. фон Вехтером і його за­ступником О. Бауером у Львові ви­ступив проти роз­стрілу 70-ти мешканців Білих Ослав. Восени 1944 емігрував до Німеч­чини. Від кардинала А. Бертрама у м. Бреслау (нині Вроцлав, Польща) отримав таємні повноваже­н­ня для здійсне­н­ня духовної обслуги українських робітників, вивезених до Німеч­чини, ризикуючи жи­т­тям у разі викри­т­тя органами ґестапо. 1950 пере­їхав до США, де продовжив душпастирську діяльність. Автор спогадів «Із життя 1-го Запорізького окремого авіаційного від­ділу» // «Дорого­вказ», Торонто, 1965. ч. 27; «На службі українського звʼязкового старшини при польському війську. 1920 рік» (не опубліковані).

Завантажити статтю