Тишкевич Михайло Станіславович
ТИШКЕ́ВИЧ Михайло Станіславович (07(19). 04. 1857, с. Андрушівка Липовецького пов. Київської губ., нині Вінницького р-ну Вінницької обл. — 03. 08. 1930, с. Жидово, нині Великопольського воєводства, Польща) — громадсько-політичний і культурний діяч, дипломат. Походив із українсько-литовського шляхетського роду. Закінчив Академію мистецтв у Санкт-Петербурзі (1879). Мешкав у родинному маєтку та за кордоном, де вивчав мистецтво. Під впливом знайомства із В. Антоновичем захопився українофільством. Фінансово допомагав українським науково-просвітницьким установам, зокрема НТШ, львівському товариству «Просвіта» (1888 заснував «Михайлову премію» за найкращий історичний літературний твір), Українському науковому товариству в Києві (подарував 20 тис. карбованців, обрано почесним членом). Був головою Київського товариства друзів миру (від 1907). Під час 1-ї світової війни мешкав у м. Лозанна (Швайцарія), за кордоном пропагував ідею державної самостійності України, фінансував часопис «L’Ukraine», очолював Українсько-литовське товариство. Виступив на захист митрополита УГКЦ Андрея Шептицького, якого царська окупаційна влада вивезла й інтернувала в Росії. 1917 обраний головою Союзу українців-католиків (Київ). У серпні 1918 урядом П. Cкоропадського заочно призначений «провізорчим заступником Української Держави у Швейцарії» (відмовився від посади через незгоду з політикою гетьмана щодо небільшовицької Росії); у лютому 1919 Директорією УНР — головою Надзвичайної місії УНР при Ватикані. Зустрічався із папою Бенедиктом ХV, що засвідчило де-факто визнання УНР, досягнув значних успіхів у поширенні корисних для української справи відомостей. Нагороджений папським орденом святого Григорія. Сучасники вважали Т. найбільш здібним дипломатом УНР. Від серпня 1919 очолював делегацію УНР у Парижі, а також репрезентації УНР в Сан-Ремо (квітень 1920, Італія) і Спа (липень 1920, Бельгія). Намагався вплинути на іноземні політичні й громадські кола для отримання фінансової і воєнної допомоги для захисту незалежності України. У лютому 1921 вийшов у відставку, мешкав у маєтку родичів. Опублікував «Мемуари: Уривки з спогадів» // «Літературно-науковий вісник», 1928, № 3, 5, 7–9; 1929, № 3, 9.
Рекомендована література
- Васильківський Л. Причинки до історії української дипломатії // Сучасність. 1970. № 6;
- Цвенгрош Г. Рим і Україна // Дзвін. 1992. № 5–6;
- Його ж. Українська Народна Республіка і Апостольський Престол // Всесвіт. 1993. № 1;
- Гентош Л. Якщо всі шляхи ведуть до Рима... // Політика і час. 1997. № 5–6;
- Її ж. Ватикан і виклики модерності: Східноєвропейська політика папи Бенедикта ХV та українсько-польський конфлікт у Галичині (1914–1923). Л., 2006;
- Вєдєнєєв Д. В., Будков Д. В. Юність української дипломатії. Становлення зовнішньополітичної служби України в 1917–1923 роках. К., 2006.
Завантажити статтю
Людина 
