Чемерис Валентин Лукич

ЧЕМЕРИ́С Валентин Лукич (псевдоніми: В. Заїченський, Сидір Хоролець; 08. 07. 1936, с. Заїчинці Семенівського, нині Кременчуцького р-ну Полтавської обл. — 04. 12. 2016, Київ) — сатирик-гуморист, прозаїк, публіцист. Член НСПУ (1963). Премії імені Остапа Вишні, імені Д. Яворницького (обидві — 1990), імені Ф. Маківчука, імені С. Олійника (обидві — 2008), імені І. Мазепи, імені І. Нечуя-Левицького, Аркадіївська премія (усі — 2009) та ін. Закінчив заочно Вищі літературні курси при Літературному ін­ституті в Москві (1971). Від 1953 мешкав у Дні­пропетровську (нині Дні­про). Працював у радго­спі «Нижньодні­провський», на виробництві, журналістом у редакціях обласних газет, 1972—76 — редактор видавництва «Промінь», 1989—93 — голова обласної організації СПУ. Від 1993 — у Києві: від 1996 — за­ступник головного редактора та завідувач від­ділу сатири газети «Літературна Україна», 1996—2001 — секретар НСПУ. Творчий шлях роз­почав як сатирик-гуморист — гуморески, сатирична проза, пародії. Вони багато­гран­ні й різноманітні за формою, при­йомами та засобами вираже­н­ня; автор активно використовує як реалістичні, так і фантастичні, історичні, казкові сюжети тощо. Дебютував 1959 оповіда­н­ням «Як я на­вчився писати гуморески» в дні­пропетровській газеті «Молодий ленінець». У доробку — також історичні, пригодницько-фантастичні, автобіо­графічні твори, книги для дітей. У них письмен­ник порушує одвічні про­блеми любові, вірності, боротьби за справедливість, вихова­н­ня духовної особистості. Особливе місце посідають його автобіо­графічні твори. У романі «Це я, званий іще Чемерисом…» («Вітчизна», 2006, № 11—12, 2007, № 1—2; окреме ви­да­н­ня — Х., 2020) автор роз­повід­ає про реальні події минулого, учасником яких він був, про свої враже­н­ня. У трилогії «Веселий смуток мій» (К., 2007) письмен­ник описує своїх друзів, колег, зна­йомих, роз­криває окремі характери, подекуди роблячи критичні за­уваже­н­ня. Про свої шкільні роки, друзів, перші юнацькі почу­т­тя Ч. згадує в гумористичному оповідан­ні «Вітька + Галя, або Повість про перше коха­н­ня» (один із ран­ніх його творів, написаний українською мовою під час на­вчався в Літературному ін­ституті, верше ви­да­н­ня в російському пере­кладі здійснило московське видавництво, 2015 та 2018 твір пере­видавали в Україні). Помітне місце у творчості Ч. посідає історична тематика, до якої він вперше звернувся у 1960-і рр. Роман «Ольвія» — про давньо­грецьку колонію в Нижньому Побуж­жі, яка була заснована у 647—646 рр. до н. е., — написаний 1969, вперше був ви­даний лише 1983; повість «Маруся Чурай» (1973) — опублікована 1989 в обласній молодіжній газеті «Прапор юності» в скороченому, журнально-газетному варіанті (окреме ви­да­н­ня — К., 1997); роман «Лицарі» — про зруйнува­н­ня запорожцями Кодацької фортеці на Дні­прі у 1635 р. — на­друкований через 20 р. після написа­н­ня під на­звою «Фортеця на Борисфені» (К., 1993). Твори Ч. пере­кладали мовами народів республік СРСР, німецькою, болгарською, румунською, польською та ін. мовами, друкували у багатьох журналах та газетах, а також у збірниках «Мандрівками століть» (1972), «Терем-теремок» (1983), «Котигорошкове поле» (1989), «Оберіг» (1992), альманахах «Фантастика-91», «Борисфен» (1992), «Українська афористика Х—ХХ ст.» (2001), «Антологія прози Придні­провʼя» (2005), «Кава з перцем» (2006), «Історія України очима письмен­ників» (2013). Автор-упорядник колективних збірок «Молоді вишнівці» (1966), «Тіні кімнати світу» (1989), «Пергамент старого Теренція» (1990), «Анекдоти та карикатури» (1991), «Україна, ти моя молитва» (1993), «З любові і муки…» (1994), «Пригоди Івана Сміхована», «Веселки рідного краю», «Українські анекдоти» (усі — 1995), «У державі геть­мана Остапа», «З ким сміється Україна» (обидві — 2009).

Завантажити статтю