Чемерис Валентин Лукич

Визначення і загальна характеристика

ЧЕМЕРИ́С Валентин Лукич (псевдоніми: В. Заїченський, Сидір Хоролець; 08. 07. 1936, с. Заїчинці Семенівського, нині Кременчуцького р-ну Полтавської обл. — 04. 12. 2016, Київ) — сатирик-гуморист, прозаїк, публіцист. Член НСПУ (1963). Премії імені Остапа Вишні, імені Д. Яворницького (обидві — 1990), імені Ф. Маківчука, імені С. Олійника (обидві — 2008), імені І. Мазепи, імені І. Нечуя-Левицького, Аркадіївська премія (усі — 2009) та ін. Закінчив заочно Вищі літературні курси при Літературному інституті в Москві (1971). Від 1953 мешкав у Дніпропетровську (нині Дніпро). Працював у радгоспі «Нижньодніпровський», на виробництві, журналістом у редакціях обласних газет, 1972–76 — редактор видавництва «Промінь», 1989–93 — голова обласної організації СПУ. Від 1993 — у Києві: від 1996 — заступник головного редактора та завідувач відділу сатири газети «Літературна Україна», 1996–2001 — секретар НСПУ. Творчий шлях розпочав як сатирик-гуморист — гуморески, сатирична проза, пародії. Вони багатогранні й різноманітні за формою, прийомами та засобами вираження; автор активно використовує як реалістичні, так і фантастичні, історичні, казкові сюжети тощо. Дебютував 1959 оповіданням «Як я навчився писати гуморески» в дніпропетровській газеті «Молодий ленінець». У доробку — також історичні, пригодницько-фантастичні, автобіографічні твори, книги для дітей. У них письменник порушує одвічні проблеми любові, вірності, боротьби за справедливість, виховання духовної особистості. Особливе місце посідають його автобіографічні твори. У романі «Це я, званий іще Чемерисом…» («Вітчизна», 2006, № 11–12, 2007, № 1–2; окреме видання — Х., 2020) автор розповідає про реальні події минулого, учасником яких він був, про свої враження. У трилогії «Веселий смуток мій» (К., 2007) письменник описує своїх друзів, колег, знайомих, розкриває окремі характери, подекуди роблячи критичні зауваження. Про свої шкільні роки, друзів, перші юнацькі почуття Ч. згадує в гумористичному оповіданні «Вітька + Галя, або Повість про перше кохання» (один із ранніх його творів, написаний українською мовою під час навчався в Літературному інституті, верше видання в російському перекладі здійснило московське видавництво, 2015 та 2018 твір перевидавали в Україні). Помітне місце у творчості Ч. посідає історична тематика, до якої він вперше звернувся у 1960-і рр. Роман «Ольвія» — про давньогрецьку колонію в Нижньому Побужжі, яка була заснована у 647–646 рр. до н. е., — написаний 1969, вперше був виданий лише 1983; повість «Маруся Чурай» (1973) — опублікована 1989 в обласній молодіжній газеті «Прапор юності» в скороченому, журнально-газетному варіанті (окреме видання — К., 1997); роман «Лицарі» — про зруйнування запорожцями Кодацької фортеці на Дніпрі у 1635 р. — надрукований через 20 р. після написання під назвою «Фортеця на Борисфені» (К., 1993). Твори Ч. перекладали мовами народів республік СРСР, німецькою, болгарською, румунською, польською та ін. мовами, друкували у багатьох журналах та газетах, а також у збірниках «Мандрівками століть» (1972), «Терем-теремок» (1983), «Котигорошкове поле» (1989), «Оберіг» (1992), альманахах «Фантастика-91», «Борисфен» (1992), «Українська афористика Х–ХХ ст.» (2001), «Антологія прози Придніпров’я» (2005), «Кава з перцем» (2006), «Історія України очима письменників» (2013). Автор-упорядник колективних збірок «Молоді вишнівці» (1966), «Тіні кімнати світу» (1989), «Пергамент старого Теренція» (1990), «Анекдоти та карикатури» (1991), «Україна, ти моя молитва» (1993), «З любові і муки…» (1994), «Пригоди Івана Сміхована», «Веселки рідного краю», «Українські анекдоти» (усі — 1995), «У державі гетьмана Остапа», «З ким сміється Україна» (обидві — 2009).

Завантажити статтю