Цеглинський Григорій Іванович

ЦЕГЛИ́НСЬКИЙ Григорій Іванович (псевдоніми і криптоніми: Григорій Григорієвич, Падура, Григорій Ц., Г. Г., Г. Ц., Ц; 09. 03. 1853, м. Калуш, нині Івано-Франківської обл. — 23. 10. 1912, Ві­день, похований у м. Пеpемишль, нині Під­карпатського воєводства, Польща) — прозаїк, драматург, публіцист, громадсько-культурний діяч. Брат Р. Це­глинського. На­вчався у гімназіях Коломиї (нині Івано-Франківської обл.) та Станіслава (нині Івано-Франківськ). 1874—79 студіював класичну і словʼянську філологію у Ві­денському університеті, брав участь у діяльності студентського товариства «Січ». Від 1879 — у Львові. Викладав в українській Академічній гімназії, рецензував та укладав шкільні під­ручники. Від 1888 — управитель українських від­ділів при польській гімназії у Пеpемишлі, доклав чимало зусиль для організації 1895 само­стійної української гімназії, став її директором. Саме на пере­мишльський період життя Ц. припав роз­квіт його освітянської та літературної діяльності (драматичні твори «Ворожбит», «Торговля жемчугами», «Кара совісти», «Аргонавти»). Школу роз­глядав як органічну клітину культурного життя, стверджував, що повинен працювати на широкому громадянському полі, аби добре зро­зуміти потреби рідної нації, щоб виховати в альтру­їстично су­спільному дусі молоде поколі­н­ня. Брав участь у заснуван­ні бурси імені св. Миколая (1888), першої української середньої школи-ліцею для дівчат у Галичині (1903), спів­працював із товариством «Український дівочий ін­ститут», Братством імені св. Миколая, що гуртувало сві­доме духовенство, світську інтелігенцію та міщанство, а також із товариством «Просвіта», беручи без­посередню участь у створен­ні ко­оперативно-економічних установ у Пере­мишлі («Віра», «Українські щадниці», «Народний дім»). Заснував Українську національно-демократичну партію, як її член обʼ­їжджав повіти, ви­ступав на зборах і вічах. 1907 і 1911 як пред­ставник Пере­мишлянщини був ви­браний послом до ав­стрійського парламенту; від­значався ідейною працею на користь свого народу. У часописах «Зоря» (1887—88, її редактор), «Правда», «Діло», «Зеркало», «Нове зеркало», «Пере­миський вісник», «Літературно-науковий вістник» публікували його новели й оповіда­н­ня («Дві пари», «Сини», «На білки», «Різдвяні образки»); роз­відки та есе («Де Гіп­понакте Ефезіо ямбо­графо», «Шевченко і його сучасна критика», «Отець і син (про Маркіяна й Володимира Шашкевичів)», «Перший вінок — жіночий альманах», «О. Ю. Гординський-Федькович», «Руський театр»); літературно-мистецькі огляди. Досліджував творчість Т. Шевченка, писав і друкував науково-публіцистичні стат­ті, ви­ступав із доповід­ями та промовами. Так, у березні 1886 у Львові на вечорі святкува­н­ня річниці смерті поета виголосив низку про­грамних моментів народовської партії. Різні грані громадського й культурно-просвітницького життя, до якого мав без­посередню причетність Ц., порушував І. Франко в листах до О. Кониського, М. Драгоманова, В. Лукича, Б. Грінченка, Ольги Франко, М. Павлика, Олени Пчілки, А. Кримського та ін. діячів. 1882—88 разом із адміністратором газети «Діло» Д. Гладиловичем багато часу та організаторського хисту від­давав становлен­ню українського народного театру, власником якого було товариство «Руська бесіда». Більшість драматичних творів Ц. писав без­посередньо для сцени, вони несли в собі актуальні й животрепетні для того часу су­спільно-моральні та національно-виховні ідеї. Його пʼєси, комедії з успіхом ставила українська театральна трупа І. Біберовича та І. Гриневецького. Ці твори, на думку І. Франка, були зародком «оригінального галицько-українського репертуару», а їх автор «від­разу посів майже винятково керівне становище в справах театру», став «головою літературного руху старшого табору галицьких українців народовців».

Завантажити статтю