Самойленко Юрій Іванович

САМО́ЙЛЕНКО Юрій Іванович (08. 04. 1932, м. Воронеж, РФ — 11. 12. 2008, Київ) — фахівець у галузі теорії керування і математичного моделювання фізичних процесів. Доктор технічних наук (1971), професор (1981), член-кореспондент НАНУ (1987). Премія імені В. Глушкова АНУ (1993). Орден «За заслуги» 3-го ступеня (1999). Закінчив Київський політехнічний інститут (1954). Працював 1961–63 в Інституті автоматики; 1963–96 — в Інституті кібернетики НАНУ: 1971–96 — завідувач відділу динаміки керування швидкоплинними процесами; 1996–97 — завідувач відділу фізики космосу Інституту космісних досліджень НАНУ; від 1997 — головний науковий співробітник Інституту математики НАНУ (усі — Київ). Побудував основи теорії просторово розподілених систем керування швидкоплинними фізичними процесами. Винайшов і запровадив високоефективну систему автоматичного керування рівновагою плазми в токамаку. Створив математичні моделі еволюції профілів розподілу плазми в токамаку, запропонував новий метод пригнічення небезпечних релятивістських нестійкостей у деяких моделях прискорювачів. Сформулював принципи перетворення дискретної інформації на квантовому рівні, разом з учнями побудував математичну модель керуючого впливу надвисокочастотного випромінювання на біофізичні об’єкти, розробив теоретично-групові методи оптимізації і декомпозиції білінійних систем керування. Його здобутки в галузі математичного моделювання фізичних процесів дали змогу створити унікальні моделі з метою прогнозування міграції радіонуклідів у Дніпровському каскаді водосховищ і успішно застосувати їх для складання реальних прогнозів. У галузі математичного моделювання планетного магнетизму дослідив характер течії у шарі слабов’язкої рідини між сферичними оболонками, що співосно обертаються з різними кутовими швидкостями. Виявив, що, крім приповерхневих пограничних шарів, в околі екваторіальної площини виникає внутрішній пограничний шар із радіальним напрямом течії. З’ясував, що у внутрішньому об’ємі кутова швидкість обертального руху рідини істотно залежить від радіуса, тобто цей рух має зовсім не «твердотільний» характер, як вважалося раніше. Виявлені ним властивості структури поля швидкостей течії в ядрі дали змогу довести можливість самозбудження магнітного поля планети при достатньо великому магнітному числі Рейнольдса. При дослідженні математичних моделей планетарного магнетизму та динаміки обертального руху гравітуючої речовини з вільним кордоном встановив необхідні, а також достатні умови генерації магнітного поля в рідких електропровідних ядрах планет, що зазнають приливного гальмування власного обертального руху. Останнім часом досліджував проблему когерентизації енергії теплових флуктуацій, що бере початок від ідей Максвелла, розглядаючи її при цьому не тільки як фізичну проблему, а й як кібернетичну. Запропонував фізично реалізовану математичну модель Лагранжа-Релея-Найквіста відкритої двоканальної білінійної системи управління. Зробив значний внесок у розвиток теорії управління та ідентифікації стосовно білінійних динамічних систем, розробив теоретико-групові методи оптимізації та декомпозиції білінійних систем управління. Уточнив оцінку інформаційної ентропії протонної підсистеми як носія дискретної інформації в майбутніх молекулярних сенсорах та обчислювальних приладах, запропонував методи управління розташуванням протонів на водневих зв’язках.

Завантажити статтю