Самойленко Юрій Іванович

САМО́ЙЛЕНКО Юрій Іванович (08. 04. 1932, м. Воронеж, РФ — 11. 12. 2008, Київ) — фахівець у галузі теорії керува­н­ня і математичного моделюва­н­ня фізичних процесів. Доктор технічних наук (1971), професор (1981), член-кореспондент НАНУ (1987). Премія імені В. Глушкова АНУ (1993). Орден «За заслуги» 3-го ступеня (1999). Закінчив Київський політехнічний ін­ститут (1954). Працював 1961—63 в Ін­ституті автоматики; 1963—96 — в Ін­ституті кібернетики НАНУ: 1971—96 — завідувач від­ділу динаміки керува­н­ня швидкоплин­ними процесами; 1996—97 — завідувач від­ділу фізики космосу Ін­ституту космісних досліджень НАНУ; від 1997 — головний науковий спів­робітник Ін­ституту математики НАНУ (усі — Київ). Побудував основи теорії просторово роз­поділених систем керува­н­ня швидкоплин­ними фізичними процесами. Вина­йшов і за­провадив високоефективну систему автоматичного керува­н­ня рівновагою плазми в токамаку. Створив математичні моделі еволюції профілів роз­поділу плазми в токамаку, за­пропонував новий метод пригніче­н­ня небезпечних релятивістських не­стійкостей у деяких моделях при­скорювачів. Сформулював принципи пере­творе­н­ня дис­кретної інформації на квантовому рівні, разом з учнями побудував математичну модель керуючого впливу надвисокочастотного ви­промінюва­н­ня на біо­фізичні обʼєкти, роз­робив теоретично-групові методи оптимізації і декомпозиції білінійних систем керува­н­ня. Його здобутки в галузі математичного моделюва­н­ня фізичних процесів дали змогу створити унікальні моделі з метою про­гнозува­н­ня міграції радіонуклідів у Дні­провському каскаді водо­сховищ і успішно за­стосувати їх для скла­да­н­ня реальних про­гнозів. У галузі математичного моделюва­н­ня планетного магнетизму дослідив характер течії у шарі слабовʼязкої рідини між сферичними оболонками, що спів­осно обертаються з різними кутовими швидкостями. Виявив, що, крім приповерх­невих по­граничних шарів, в околі екваторіальної площини виникає внутрішній по­граничний шар із радіальним напрямом течії. Зʼясував, що у внутрішньому обʼємі кутова швидкість обертального руху рідини істотно залежить від радіуса, тобто цей рух має зовсім не «твердотільний» характер, як вважалося раніше. Виявлені ним властивості структури поля швидкостей течії в ядрі дали змогу довести можливість самозбудже­н­ня магнітного поля планети при до­статньо великому магнітному числі Рейнольдса. При досліджен­ні математичних моделей планетарного магнетизму та динаміки обертального руху гравітуючої речовини з вільним кордоном встановив необхідні, а також до­статні умови генерації магнітного поля в рідких електро­провід­них ядрах планет, що за­знають приливного гальмува­н­ня власного обертального руху. Остан­нім часом досліджував про­блему когерентизації енергії теплових флуктуацій, що бере початок від ідей Максвел­ла, роз­глядаючи її при цьому не тільки як фізичну про­блему, а й як кібернетичну. За­пропонував фізично реалізовану математичну модель Ла­гранжа-Релея-Найквіста від­критої двока­нальної білінійної системи управлі­н­ня. Зробив значний внесок у роз­виток теорії управлі­н­ня та ідентифікації стосовно білінійних динамічних систем, роз­робив теоретико-групові методи оптимізації та декомпозиції білінійних систем управлі­н­ня. Уточнив оцінку інформаційної ентропії протон­ної під­системи як носія дис­кретної інформації в майбутніх молекулярних сенсорах та обчислювальних приладах, за­пропонував методи управлі­н­ня роз­ташува­н­ням протонів на водневих звʼязках.

Завантажити статтю