ТАЛАЛА́Й Леонід Микола­йович (11. 11. 1941, с. Савинці Савинського р-ну, нині с-ще Ізюмського р-ну Харківської обл. — 19. 06. 2012, Київ) — поет, критик, пере­кладач. Чоловік Р. Талалай. Член НСПУ (1967). Державна премія України імені Т. Шевченка (1993; за збірку «Ви­бране», 1991). Премії імені В. Сосюри (1986), імені Є. Плужника (2009), імені Т. Мельничука (2011). Закінчив Вищі літературні курси при Літературному ін­ституті в Москві (1969). Від 1956 мешкав із батьками у м. Горлівка на Донбасі, друкував вірші у місцевій газеті «Кочегарка». 1970–77 очолював молодіжне літературне обʼ­єд­на­н­ня в Донецьку. Від 1977 — на творчій роботі у Києві. Трагічно загинув. Поезія Т. — значний внесок у роз­виток українського поетичного модернізму. Уві­йшов в українську літературу як тонкий лірик, майстер натурфілософського пейзажу і витонченої метафори, який вміє пере­дати поезію психологічно напруженої миті. Від­давав пере­вагу традиційній версифікації і сенсорно-достемен­ній образності. Водночас його новаторство полягало у філософському вивільнен­ні особистісної екзистенції з-під влади су­спільно-історичного часового континіуму, на­дан­ні їй самодо­статньої морально-естетичної цін­ності. Гуманістичний по­гляд на життя особистості як «значиму тимчасовість» сут­тєво від­різняє художньо-філософську концепцію Т. від світо­глядних засад екзистенціалізму, з яким вона генетично повʼязана. Автор книги літературних статей «Коли заговорить душа» (2016). Пере­клав з хорватської мови збірку «Великий, наче мурашка» А. Вулетича (1997); упорядник, автор перед­мови й пере­кладач антології хорватської поезії «Диво першого» (2000; усі — Київ).