Панченко Олександр Іванович

ПА́НЧЕНКО Олександр Іванович (29. 09. 1961, с. Сокириха Лохвицького, нині Миргородського р-ну Полтавської обл.) — право­знавець, крає­знавець, письмен­ник, громадський діяч. Доктор права (1998), приват-доцент УВУ (2002). Премія імені М. Грушевського НАНУ (2023). Літературні премії імені В. Симоненка (2014), імені М. Гоголя «Тріумф», імені Б. Грінченка, імені І. Огієнка, імені П. Куліша (усі — 2015), імені Панаса Мирного (2017), імені Братів Б. та Л. Лепких (2019), імені Д. Нитченка, імені Г. Сковороди «Сад божествен­них пісень» (обидві — 2024) та ін. Орден «За заслуги» 3-го ступеня (2020). Закінчив Севастопольське вище військово-морське інженерне училище (1983), юридичний факультет Київського університету імені Т. Шевченка (1991). Пере­бував на військовій службі (1983—86); від­тоді працював у органах державного управлі­н­ня у Лохвиці та юрисконсультом на лохвицьких під­приємствах. Від 1993 за­ймається адвокатською практикою у галузі кримінального, цивільного і бізнесового права та захисту прав людини. Віце­президент Асоціації українських правників (1993—2006); член Керівної ради Світового кон­гресу українських юристів (1992—94, 2002—04) і Харківської правозахисної групи. Автор наукових роз­відок і праць із політичної публіцистики, україністики та крає­знавства. Уклав енциклопедичні ви­да­н­ня «Мала енциклопедія Лохвич­чини. Мій рідний край та тлі української історії в персоналіях» (Лохвиця, 2008), «Друга дивізія УНА. Енциклопедія воєн­ної Доби» (2016; спів­авт.), «Полтавська діаспора. Велика енциклопедія» (2021; обидві — Гадяч).

Завантажити статтю