Панченко Олександр Іванович

Визначення і загальна характеристика

ПА́НЧЕНКО Олександр Іванович (29. 09. 1961, с. Сокириха Лохвицького, нині Миргородського р-ну Полтавської обл.) — правознавець, краєзнавець, письменник, громадський діяч. Доктор права (1998), приват-доцент УВУ (2002). Премія імені М. Грушевського НАНУ (2023). Літературні премії імені В. Симоненка (2014), імені М. Гоголя «Тріумф», імені Б. Грінченка, імені І. Огієнка, імені П. Куліша (усі — 2015), імені Панаса Мирного (2017), імені Братів Б. та Л. Лепких (2019), імені Д. Нитченка, імені Г. Сковороди «Сад божественних пісень» (обидві — 2024) та ін. Орден «За заслуги» 3-го ступеня (2020). Закінчив Севастопольське вище військово-морське інженерне училище (1983), юридичний факультет Київського університету імені Т. Шевченка (1991). Перебував на військовій службі (1983–86); відтоді працював у органах державного управління у Лохвиці та юрисконсультом на лохвицьких підприємствах. Від 1993 займається адвокатською практикою у галузі кримінального, цивільного і бізнесового права та захисту прав людини. Віцепрезидент Асоціації українських правників (1993–2006); член Керівної ради Світового конгресу українських юристів (1992–94, 2002–04) і Харківської правозахисної групи. Автор наукових розвідок і праць із політичної публіцистики, україністики та краєзнавства. Уклав енциклопедичні видання «Мала енциклопедія Лохвиччини. Мій рідний край та тлі української історії в персоналіях» (Лохвиця, 2008), «Друга дивізія УНА. Енциклопедія воєнної Доби» (2016; співавт.), «Полтавська діаспора. Велика енциклопедія» (2021; обидві — Гадяч).

Завантажити статтю