Римарук Ігор Миколайович

РИМАРУ́К Ігор Микола­йович (04. 07. 1958, с. Мʼякоти Плужнянського, нині Шепетівського р-ну Хмельницької обл. — 03. 10. 2008, Львів) — поет. Член СПУ (1985—96). Ініціатор створе­н­ня АУП (1996; від 1997 — її віце­президент). Національна премія України імені Т. Шевченка (2002; за книгу поезій «Діва Обида»). Премія імені В. Булаєнка (1991). Закінчив факультет журналістики Київського університету імені Т. Шевченка (1979). Працював кореспондентом та завідувачем від­ділу газети «Вісті з України» (1979—85), редактором від­ділу поезії видавництва «Молодь» (1985—87), від 1987 — завідувач редакції сучасної української літератури видавництва «Дні­про», водночас від 1993 — за­ступник головного редактора, від 2001 — головний редактор журналу «Сучасність». Дебютував 1978 добірками віршів у газеті «Літературна Україна», журналах «Дні­про», «Жовтень». Рання поезія Р. сві­домо витримана в стилістиці густої метафорики, нередукованого поетичного знаку, що надає їй бажаної на той час «апокрифічності». Це аж ніяк не герметизм, а тільки ґрунтоване на засадах світової та вітчизняної культури (і вже тим близьке до неокласичного письма) образне інакомовле­н­ня — засіб ди­станціюва­н­ня від дис­кредитованого поетичного дискурсу радянських часів. Тепер уповні зро­зуміло, що в такому алегоричному мереживі, в його рафінованій поетистичності та роз­кішній словесній майстровитості чаївся і глумливий при­мруг до того літературного, а ширше — жит­тєвого стилю, простота і ясність якого на­справді були без­совісною ідеологічною грою, конʼюнктурою і духовним фальшем. Цим від­разу означується морально-філософська та соціальна узмістовненість Римарукових поетичних візій, що звʼязують порвані радянським без­час­сям вузли драматичного національного буття в його справдешню історичну тяглість. Індивідуально виразна, самобутня й модерна поезія Р. генетично висновується зі стильових традицій українського неокласицизму й візіонеризму (М. Зеров, Є. Плужник), а світо­глядово по­єд­нує в собі неоромантичні, екзистенціалістські й ката­строфічні, — з ві­домих причин недовисловлені в горизонті 1930-х рр., — уявле­н­ня та концепти. Цій ліриці притаман­на особлива поважність вислову, емоційна потуга, прихована інтонаційною стриманістю і рідкісною стилістичною довершеністю висловлюва­н­ня. У тональній гамі традиційного за формою вірша Р. майже немає місця легкій іронічності чи гуморові — як правило, їх потісняє сарказм, що його вимагає загострене почу­т­тя справедливості. Йдеться про виняткову етичну питомість поетичного мисле­н­ня, що знаходить для свого вираже­н­ня завершені й багато­значні метафоричні форми та композиції, які й витворюють особистісний ландшафт драматичного за ви­значе­н­ням українського щоде­н­ня. Його поезія в оригіналах та німецьких пере­кладах ви­дана книгою «Goldener Regen» (Reichelsheim, 1996). Р. — один із провід­них поетів 1980-х рр., упорядник знамен­ного ви­да­н­ня, що, очевидно, найпереконливіше засвідчило ідейно-естетичну осібність цього поколі­н­ня в українській поезії 20 ст., — «Вісімдесятники: Антологія нової української поезії» (Едмонтон, 1990).

Завантажити статтю