Пипін Олександр Миколайович

ПИ́ПІН Олександр Микола­йович (Пыпин Александр Николаевич; 25. 03(06. 04). 1833, м. Саратов, Росія — 26. 11(09. 12). 1904, Санкт-Петербург) — російський історик, літературо­знавець, публіцист, етно­граф, архео­граф. Професор (1860), академік Санкт-Петербурзької АН (1898). Дійсний член НТШ (1903). Закінчив Саратовську гімназію (1849), Санкт-Петербурзький університет (1853), де й працював. 1857 захистив магістерську дисертацію «Очерк литературной истории старин­ных повестей и сказок рус­ских». 1858—59 пере­бував у науковому від­ряджен­ні в Австрії, Великій Британії, Нідерландах, Італії, Франції, Німеч­чині. Член Архео­графічної комісії при Санкт-Петербурзькій АН (1860—66). У листопаді 1861 із групою ліберальних професорів ви­йшов у від­ставку із Санкт-Петербурзького університету, оскільки не погоджувався із новими університетськими правилами. Завдяки моно­графії «История славянских литератур» (Санкт-Петербург, 1879, т. 1; 1881, т. 2), під­готовленій разом із В. Спасовичем (пере­кладена німецькою, французькою, чеською та ін. мовами), отримав між­народне ви­зна­н­ня. Спів­робітник російських часописів «Отечествен­ные записки», «Современ­ник», «Вестник Европы». Ви­значний пред­ставник російської культурно-історичної школи, з позицій якої критикував словʼянофільство та панславізм. Належав до противників по­глина­н­ня однієї національності іншою, зокрема об­стоював ідеал роз­витку загальнолюдської культури, але зі збереже­н­ням національної своєрідності. У межах критики урядової політики у галузі освіти та культури за­провадив у науковий обіг термін «офіційна народність», що здобув значну популярність у науковій літературі й публіцистиці кінця 19 — початку 20 ст. Брав участь у дис­кусіях щодо «києво-руської спадщини», ві­домих як «боротьба за руське первородство». Автор багатьох праць з історії словʼянських і європейських літератур, су­спільно-політичної думки та соціально-політичних рухів, історії масонства, етно­графії, а також числен­них пере­кладів із багатьох європейських мов. Помітне місце у творчості П. посідала українська про­блематика. Він є автором низки студій з української етно­графії, історії українофільства, української літератури, польсько-українських літературних звʼязків, а також великих рецензійних статей, присвячених працям В. Антоновича, М. Грушевського, Б. Грінченка, М. Костомарова, П. Куліша, О. Огоновського та ін. Під­тримував дружні взаємини з багатьма ві­домими українськими діячами, особливо з М. Костомаровим.

Завантажити статтю