ЧАБАНЕ́НКО Віктор Антонович (12. 09. 1937, с. Єлизаветівка Василівського, нині Мелітопольського р-ну Запорізької обл. — 09. 02. 2014, Запоріж­жя, похований у с-щі Кушугум Запорізького р-ну Запорізької обл.) — мово­знавець, критик, пере­кладач, поет. Доктор філологічних наук (1984), професор (1987). Член НСПУ (1999). Заслужений діяч науки і техніки України (2002). Премії імені П. Чубинського (1996), імені Я. Новицького (1999), імені Д. Яворницького (2000). Орден «За заслуги» 3-го ступеня (2007). Закінчив Запорізький педагогічний ін­ститут (1959), де від 1965 й працював (нині Запорізький університет): 1984–2014 — завідувач кафедри загального і словʼянського мово­знавства, водночас 1985–96 — декан філологічного факультету. Голова Запорізької організації «Просвіта» (1989–91). 

Досліджував пита­н­ня лінгвостилістики, соціолінгвістики, топоніміки, української діалектології й діалектної лексико­графії, етимології та історії української мови, фольклористики. Видав 3 збірки легенд і пере­казів Нижньої Над­дні­прянщини — «Савур-могила» (К., 1990), «Сестра орлів» (Дн., 1992) та «Січова скарбниця» (З., 1999); збірки «Мудре слово: Прислівʼя та приказки в говірках Нижньої Над­дні­прянщини» (1992), «Гартоване слово: По­стійні порівня­н­ня в говірках Нижньої Над­дні­прянщини» (1995); «Словник говірок Нижньої Над­дні­прянщини» (Т. 1–4, 1992–93), історико-топонімічний словник «Великий Луг Запорозький» (1999; містить ві­домості про 2075 топообʼєктів, більша частина яких назавжди зникла з карти краю, затопленого Каховським водо­сховищем), «Фразеологічний словник говірок Нижньої Над­дні­прянщини» (2001). Упорядкував антологію «Січовий Парнас: Поетичні твори вихованців Запорізького державного університету» (2000; усі — Запоріж­жя). 

Ви­ступав у галузі літературо­знавства, писав рецензії на книги Я. Баша, Дні­прової Чайки, В. Мисика, Д. Бандрівського, П. Ребра, М. Лиходіда, А. Солонського та ін. українських письмен­ників, досліджував мову творів І. Вишенського, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, В. Стефаника, В. Поліщука, О. Гончара, Яра Славутича, ви­вчав українсько-білоруські літературні й культурні взаємини; він — автор низки статей в українських і білоруських енциклопедичних ви­да­н­нях. 

Пере­кладав із білоруської (поезії М. Бог­дановича, Я. Купали, Я. Коласа, Максима Танка, П. Бровки, Р. Няхая, М. Макаля), німецької (Г. Гейне, Ґ. Гервеґа та ін.), російської (О. Кочербитова) мов. 

Власні поезії друкував лише зрідка у газетах та альманахах: «На Га­ймановій могилі», «Сонце любові», «Дивний сон», «Керманичу наших бригантин», «Слово», «Позиція» та ін. У першій збірці поетичного доробку «Собор душі моєї» (З., 1998), що починається словами О. Гончара «Бережіть собори наших душ!», автор у «Перед­мові» сам пояснює причину неквапливої ходи із ви­да­н­ням своїх творів, пере­важна більшість яких «писалася в роки страшного лихолі­т­тя й людознище­н­ня». Патріотична поезія «вулканічного гніву» в «помийниці про­гресу» не виживала, бо й не могла вижити серед «лжі осоружної», де «рай земний тримали на ножах» і «братів по тюрмах убивали». Поезія бентежна праведною налаштованістю автора до питань культурно-мовного, національно-духовного від­родже­н­ня.