Ковалевський Максим Максимович

КОВАЛЕ́ВСЬКИЙ Максим Максимович (27. 08(08. 09). 1851, Харків — 23. 03(05. 04). 1916, Петроград, нині С.-Петербург) — соціолог, правознавець, історик, громадсько-політичний діяч. Акад. С.-Петербур. АН (1914), професор (1880). У 1868 закін. 3-ю Харків. г-зію, 1872, зі ступ. канд. права, — Харків. університет, де залишений професор. стипендіатом каф. держ. права європ. держав. Деякий час поглиблював освіту в Берлін. університеті, згодом слухав лекції у навч. закладах Відня та Парижа, працював у б-ці Британ. музею та Держ. архіві Лондона. Після повернення з відрядження перевівся до Моск. університету, склав магістер. іспити і 1878 захистив дис. на ступ. магістра держ. права. Від 1878 працював на каф. держ. права і порівнял. історії права Моск. університету. 1880 захистив дис. на ступ. д-ра держ. права за монографією «Общественный строй Англии в конце средних веков», відтоді — ординар. проф. цієї кафедри. 1881–82 — у закордон. відрядженні. Брав участь у роботі багатьох наук. т-в, став співзасн. Моск. психол. товариства (1884). У 1887 звільнений з Університету за звинуваченням у негатив. ставленні до рос. держ. ладу та виїхав за кордон. Відтоді мешкав і працював у Франції, Великій Британії, США, Італії, Бельгії, Швеції. 1901 зі своїми однодумцями (Є. де Роберті, Ю. Гамбаров та ін.) заснував у Парижі Рос. вищу школу сусп. наук, що сприяла розповсюдженню соціол. ідей у рос. суспільстві. 1905 повернувся у Росію. Обраний ординар. професор кафедри держ. права С.-Петербур. політех. інституту (1906) та позаштат. ординар. проф. однойм. каф. С.-Петербур. університету (1907), де й працював до останніх днів життя. У різний час також був проф. Петрогр. вищих жін. курсів, Психоневрол. інституту, Пед. академії. 1906 обраний чл. 1-ї Держ. думи Росії від Харків. губ. (по курії землевласників), 1907 — чл. Держ. ради Росії від АН і університетів. Вважався одним із лідерів і провід. ораторів лівої частини Держ. ради, обстоював ідеали прогресив. розвитку та конституц. демократії. 1885 став чл. масон. ложі «Вірні друзі» шотланд. обряду, у роки рев. подій 1905–07 заснував масон. осередки у Москві та С.-Петербурзі. Проте внаслідок внутр. боротьби серед лідерів організації 1911 К. виключили з масонства. Учасник земського руху, засн. і кер. Партії демократ. реформ (1905–07), голова багатьох громад. об’єднань. 1879–80 — видавець-ред. (разом із В. Міллером) ліберал. часопису «Критическое обозрение. Журнал научной критики и библиографии в области наук историко-филологических, юридических, экономических и государственных», 1878–92 — співред. «Юридического вестника» (орган Моск. юрид. товариства), 1906–07 — ред. г. «Страна», від 1909 — ред.-видавець і завідувач відділу сусп. та юрид. наук часопису «Вѣстник Европы». Також вміщував публікації у багатьох ін. зарубіж. й вітчизн. виданнях. К. співчував укр. руху, був особисто знайомий з М. Грушевським, С. Петлюрою та ін. його провід. діячами, співпрацював з укр. думською громадою, боровся проти утисків української мови, став співред. першого наук. довідника з українознавства «Украинский народ в его прошлом и настоящем» (т. 1–2, С.-Петербург, 1914–16), очолював благодійне товариство ім. Т. Шевченка (допомагало студентам із Пд. Росії, які навч. у С.-Петербурзі).

Входив до кола провід. діячів Міжнар. інституту соціології — найстарішого міжнар. об’єднання профес. соціологів, засн. 1893 у Парижі (деякий час виконував обов’язки його віце-голови та голови). З поч. 1-ї світової війни до лютого 1915 утримувався як заручник у м. Карлсбад (нині Карлови Вари, Чехія), згодом повернувся до Петрограда. Згідно із заповітом, значну частину спадщини К. розподілено між різними навч. закладами, зокрема Моск. і Харків. університетами, для запровадження іменних премій і стипендій. У науці К. виступав послідов. позитивістом-еволюціоністом, у політиці — теоретиком соц., або «нового», лібералізму, що передбачав мирне реформування Росії, модернізацію суспільства, розширення громадян. прав і свобод. Найважливішим інтеграл. здобутком К. є вчення про соц. розвиток суспільства відповідно до осн. соціол. закону — закону прогресу. Він приділяв значну увагу класовій боротьбі, але вважав її антитезою солідарності, ознакою незрілості чи виродження суспільства, що доводив на прикладі Англії, Франції та ін. Розглядаючи революції як трагіч. наслідок соц. нерівності, виступав за мирний конституц. шлях розвитку, обстоював конституц. («нар.») монархію як єдину форму правління, коли влада може слугувати посередником між класами і захистити інтереси народу загалом. У цьому полягало принцип. розходження К. з марксизмом, хоча він високо оцінював його наук. значення в галузі теор. політекономії та екон. історії. Генетична соціологія К., що базувалася на конкрет. етногр. відомостях, стала попередницею сучас. соціокультур. антропології. Поєднуючи істор. аналіз з юрид., фахово опрацьовував питання походження держави і права, їхнє співвідношення та первісні форми. На думку К., виникнення держави пов’язане з т. зв. добровіл. рабством, нездатністю більшості людей до творчості або виявлення особистої ініціативи. Тому ініціатором створення держави не на підставі договору з підвладними, а завдяки своєму впливу на натовп, що шукає чужого кер-ва, стає певна харизматична особистість. Цей висновок ґрунтувався на влас. концепції колектив. (соц.) психології К., що була подібна до аналог. поглядів франц. соціолога і криміналіста Ґ. Тарда. К. зробив свій внесок у розвиток концепції правової держави, акцентуючи увагу на таких її передумовах і елементах, як законність упр., поділ влади, народоправство, система представництва. У діяльності К. значне місце посідали питання інституціоналізації рос. соціології, створення інститутів підготовки соціологів, видання літ-ри й трансляції соціол. знання. 1908 разом із Є. де Роберті він створив першу в Росії каф. соціології в Психоневрол. інституті (С.-Петербург). Зусиллями цих вчених видано 4 вип. зб. «Новые идеи в социологии». Учнями К. була низка провід. соціологів, зокрема П. Сорокін.

Рекомендована література

1. Ивановский И. А. Максим Максимович Ковалевский: Биогр. очерк. Петроград, 1916;
   Google Scholar Internet
2. М. М. Ковалевский. Ученый, государственный и общественный деятель и гражданин: Сб. ст. Петроград, 1917;
   Google Scholar Internet
3. Мошкович Г. Г. Ковалевский как историк средневекового города. Москва, 1954;
   Google Scholar Internet
4. Федотова Г. А. Политическое учение М. М. Ковалевского. Москва, 1973;
   Google Scholar Internet
5. 1978;
   Google Scholar Internet
6. М. М. Ковалевский (1851–1916): Библиография // История и историки: Историогр. ежегодник, 1980. Москва, 1984;
   Google Scholar Internet
7. Бугрій М. Є. М. М. Ковалевський у вітчизняній історіографії // Актуал. пробл. вітчизн. і всесвіт. історії: Зб. наук. пр. молодих вчених. Х., 1998;
   Google Scholar Internet
8. Комнатная Ю. А. Политико-правовые воззрения М. М. Ковалевского. Саратов, 2002;
   Google Scholar Internet
9. Погодин С. Н. Максим Максимович Ковалевский. С.-Петербург, 2005.
   Google Scholar Internet

Завантажити статтю