КРИ́ЗА ЕНЕРГЕТИ́ЧНА — загостре­н­ня становища в економіці внаслідок пере­вище­н­ня попиту на енергоносії над пропозицією (див. також Економічна криза). Зумовлюється фізичним дефіцитом паливно-енергетичних ресурсів, політичними, інвестиційними, логістичними, ціновими факторами або, найчастіше, їхньою сукупністю. Особливо вразливі з точки зору енергетичної кризи нафтогазові ресурси у звʼязку з про­гнозованою їхньою вичерпністю. Крім того, за наявними запасами вони є пріоритетом від­носно невеликої кількості країн, тому на рівні між­народних від­носин про­блема до­ступу до них стала однією з ключових упродовж остан­ніх десятиліть. У складному пере­плетен­ні цих інтересів драматично змінюються ціни на ці ресурси.

Характерним прикладом впливу політичних чин­ників і дефіциту власних енергоносіїв на роз­горта­н­ня енергетичної кризи стала Німеч­чина напередодні та упродовж 2-ї світової війни та Пів­ден­но-Африканська Республіка в умовах її економічної блокади у 2-й половині 20 столі­т­тя. Для її подола­н­ня ці країни за­провадили виробництво синтетичних рідких палив. Класичний приклад світової енергетичної кризи — між­народна ситуація в економіці після арабо-ізраїльської війни 1973. У результаті від­носно невеликих обмежень на видобуток та екс­порт нафти з боку арабських країн її вартість зросла в 4–5 разів. Починаючи від 1949 барель (160 л) сирої нафти коштував близько 1,90 дол. США, після війни — понад 11 дол. США. Економічну ситуацію за наслідками 1-ї світової енергетичної кризи навіть у США вважали найбільш про­блематичною, з якою будь-коли доводилося стикатися цій країні. У США через дефіцит нафти були введені ліміти на опале­н­ня установ, житлових будинків і шкіл, а її викори­ста­н­ня в цілому стали нормувати.

Більшість компаній пере­йшла на викори­ста­н­ня вугі­л­ля. Вугільні ресурси роз­поділені майже рівномірно між основними регіонами та країнами світу, тому на між­державному рівні практично не виникають напруже­н­ня щодо до­ступу до них. Це забезпечує від­носну стабільність цінових показників цього палива. Ще без­печнішими щодо незалежності від між­народної конʼюнктури є Енергії джерела альтернативні. На 1-у світову енергетичну кризу країни з ринковою економікою від­реагували вже за­значеною економією, а деякі з них — і роз­робле­н­ням стратегії національного спожива­н­ня енергії. 1979 внаслідок іранської революції й ірако-іранської війни виникла 2-а енергетична криза. Тоді ціна бареля нафти досягла 30–40 дол. США. Роз­винені країни почали роз­робляти пер­спективні про­грами раціоналізації спожива­н­ня енергії, що до­зволило подолати домінуючу до цього пропорційну залежність між темпами економічного зро­ста­н­ня та темпами енерго­спожива­н­ня. Саме у цей період ви­значено найбільш загальні системні під­ходи до роз­вʼяза­н­ня про­блем, об­умовлених енергетичною кризою. Усві­домле­н­ня урядами багатьох країн значимості енергетики для роз­витку економіки та су­спільства при­звело до появи концепції «енергетичної без­пеки» (під такою на­звою 1987 була під­готовлена доповідь президентові США міністерством енергетики). Однією з найважливіших її складових ви­значено диверсифікацію по­стача­н­ня енергоресурсів та енергозбереження. У роз­винених країнах також реалізують про­грами роз­витку альтернативних джерел енергії. Нині енергетична без­пека має ключове значе­н­ня для національної без­пеки країн.

В Україні, подібно до більшості інших країн, вона від­носиться до компетенції Ради національної без­пеки і оборони. Обидві світові енергетичні кризи мали далек­осяжні наслідки для світової економіки, оскільки забезпечили появу на фінансових ринках величезної маси «нафтодоларів» як кредитних ресурсів. Над­прибутки країн-екс­портерів нафти не могли бути по­глинутими власними економіками як інвестиційні ресурси. Оскільки на їхніх територіях вони не приносили значних прибутків, то роз­міщувалися у західних банках, стимулюючи становле­н­ня потужних транс­національних банківських мереж. Зважаючи на те, що у цей же період долар США втратив привʼязку до золотого забезпече­н­ня, це у пер­спективі створювало потенційні за­грози для значних валютних спекуляцій. Вони ж, у свою чергу, спотворюють реальне спів­від­ноше­н­ня попиту та пропозиції на ринках енергоносіїв, зумовлюючи появу нових енергетичних криз. На початку 21 столі­т­тя ціна на нафту по­ступово зро­стала, причому активне навантаже­н­ня на світовий ринок створювали спекулятивні скупники.

Протягом 2004 ціна збільшилася до 53 дол. США, восени 2007 вже складала 80 дол. США, у липні того ж року — 147 дол. США за барель. В основних країнах-споживачах нафти (насамперед у США) це су­проводжувалося зро­ста­н­ням цін на бензин, товари та послуги, що каталізувало роз­виток кризи неплатежів за банківськими кредитами. 2008 криза неплатежів у США пере­росла в мас­штабну рецесію, в ході якої збанкрутували найбільші фінансові компанії, а накопичені за попередні 40 р. про­блеми в економіці країни, повʼязані з її борговим характером, — актуалізувалися. В результаті вибухнула світова глобальна економічна криза, яка при­звела до різкого паді­н­ня попиту на нафту та до від­носної стабілізації ціни за барель 2009 у діапазоні 35–75 дол. США. У 2-й половині 2008 в результаті обвального зниже­н­ня ціни криза пере­кинулася і на країни-екс­портери нафти, які кілька разів вдавалися до скороче­н­ня квот на видобуток. Ситуація, таким чином, набула за­мкненого характеру. У колишньому СРСР вважалося, що енергетична криза — атрибут лише капіталістичного світу.

Дійсно, особливого коротко­строкового впливу на його планову економіку криза не мала. Разом з тим, нафтова криза 1973 сприяла освоєн­ню родовищ у Сибіру та посилен­ню екс­порту нафти та газу на Захід, поклавши початок залежності СРСР, а потім і РФ від «нафтодоларів». Були зроблені також висновки щодо необхідності під­вище­н­ня енергетичної ефективності економіки, проте особливого успіху вони не мали. Якщо зменше­н­ня енергоємності ВВП (ЕВВП) протягом 1975–90 склало в США 46 %, то в СРСР — лише 16 %. Основними причинами низької ефективності заходів з енерго­збереже­н­ня стали внутрішньо властиві для планової економіки валові показники виробництва та лімітува­н­ня ресурсів. Особливо негативний далек­осяжний вплив це мало на роз­виток економіки України, зважаючи, що її енергоємність ВВП ще на 25 % пере­вищувала середньосоюзну, оскільки історично були зосереджені значні промислові потужності завдяки до­ступності та дешевизні енергоресурсів попереднього періоду. Проте максимальні обсяги видобутку нафти та газу в Україні досягнуто ще в 1970-х роках і станом на початок 1990-х років уже не пере­вищували 30 % від максимального. Саме фактор низької енергоефективності став одним з ви­значальних у роз­витку кризових явищ в українській економіці на початку 1990-х років. Тоді внаслідок зро­ста­н­ня протягом досить короткого періоду в десятки разів вартості імпортованого газу майже втроє виросла вартісна складова енергоресурсів у матеріальних витратах на промислову продукцію, досягши 42 % від загального обсягу. Як результат, рентабельність зменшилася від 16,8 % до свого мінімального значе­н­ня 1997 — 5,7 %. Істотне звуже­н­ня прибутків зумовило вимива­н­ня обігових коштів в економіці, сприяючи її бартеризації.

Оста­н­ня ж несумісна з енергетичною ефективністю, оскільки собівартість продукції стає другорядним фактором. У практичній економіці поширеним явищем стали т. зв. «віяльні» від­ключе­н­ня електропо­стача­н­ня. Отже, низький рівень енергоефективності став як однією з ви­значальних причин кризових явищ в національній економіці 1990-х років, так і їхнім наслідком. Тому протягом 1990–96 енергоємність ВВП в Україні без­перервно зро­стала (загалом на 42 %) і лише 1997–99 стабілізувалася (на цьому рівні). Унаслідок прийнятих в Україні заходів на державному рівні енергоємність ВВП 2000–01 почала зменшуватися щорічно близько на 9 %. 2002 темп зменше­н­ня енергоємності ВВП істотно знизився. Від­тоді в Україні має місце т. зв. еволюційне «енерго­збереже­н­ня», коли певне поліпше­н­ня енергоємності ВВП зумовлюється простим зро­ста­н­ням самого ВВП в умовах практичної не­змін­ності невиробничих (у комунальній сфері) витрат паливно-енергетичних ресурсів. Одним з ви­значальних ризиків у сфері енергетичної без­пеки України продовжує залишатися фактор високої енергоємності ВВП, яка 2009 у 2–3,3 рази пере­вищувала її рівень у роз­винених країнах. Фактично має місце перманентна енергетична криза, зумовлена ціновими факторами, оскільки, зокрема, наукові та освітянські заклади бюджетної сфери все ще не належно забезпечені теплопо­стача­н­ням у зимовий період. Узимку 2005–09 від­бувалося щорічне загостре­н­ня цієї кризи у газовому секторі, спричинене низькою плато­спроможністю НАК «Нафтогаз України».

Проте більш глибин­ними були політичні причини та від­сутність диверсифікації по­стача­н­ня в Україну природного газу. У пік цієї енергетичної кризи 1 січня 2009 припинив по­стача­н­ня газу в Україну єдиний його по­стачальник — російський «Газ­пром», що зумовило також пере­бої з його транзитом через Україну до країн Європи. Така ситуація тривала до під­писа­н­ня 19 січня 2009 «Нафтогазом» та «Газ­промом» договору купівлі-продажу газу на 10 р. Це до­зволило нормалізувати по­стача­н­ня газу в Україну та в Європу, встановити ринкову формулу для ви­значе­н­ня його ціни та виключити посередницькі структури зі схем роз­рахунків, однак не вирішило ключової про­блеми для України, оскільки вартість газу для неї в пер­спективі істотно зросла при збережен­ні тарифу на його транзит українською територією.

Натомість ЄС вжив заходів щодо диверсифікації напрямків по­стача­н­ня газу в Європу — збудовано новий га­­зо­провід «Пів­нічний потік», який обходить територію України. Це послаблює її позиції як транзитної країни. Законом «Про основи національної без­пеки України» (2003) до пере­ліку за­гроз національним інтересам в економічній сфері від­несені неефективність викори­ста­н­ня паливно-енергетичних ресурсів, недо­статні темпи диверсифікації джерел їх по­стача­н­ня та від­сутність активної політики енерго­збереже­н­ня. Указ Президента «Про Стратегію національної без­пеки України» (2007) ви­значає, що державна політика в цій сфері формується та реалізується за умов, коли у сучасному світі нівелюється різниця між внутрішніми та зовнішніми аспектами без­пеки, зро­стає вагомість несилових, зокрема енергетичних складових її забезпече­н­ня. У ринковій економіці одним з ви­значальних факторів щодо пер­спектив уникне­н­ня енергетичної кризи має бути інвестиційна політика, адекватна пер­спективам як змін обсягів спожива­н­ня енергоресурсів, так і пере­орієнтації на роз­шире­н­ня існуючих або освоє­н­ня нових джерел їх видобутку. У звʼязку з цим Світовий банк і Між­народне енергетичне агентство по­стійно привертають увагу урядів щодо створе­н­ня привабливого інвестиційного клімату для роз­витку світового енергетичного комплексу.

В Україні для стимулюва­н­ня недержавних інвестицій у роз­виток від­новлюваних джерел був прийнятий Закон «Про внесе­н­ня змін до деяких законів України щодо встановле­н­ня “зеленого” тарифу» (2008). Він забезпечив випереджаючий роз­виток виробництва електричної енергії з від­новлюваних джерел 2011 порівняно з про­гнозними показниками Енергетичної стратегії України на період до 2030 (у редакції 2006).