Котарбінський Тадеуш-Мар’ян

КОТАРБІ́НСЬКИЙ Тадеуш-Мар’ян (Kotarbiński Ta­deusz Marian; 31. 03. 1886, Варшава — 03. 03. 1981, там само) — польський філософ. Дійсний член (1952) та президент (1957–62) Польс. АН. Іноз. чл. Британ. ака­демії, АН Болгарії, Сербії, СРСР, Монголії. Вільний слухач Яґеллон. університету в Кракові (1906–07), закін. Львів. університет (1912). Відтоді викладав класичні мови у гімназії ім. М. Рея у Варшаві. Від 1918 — у Варшав. університеті (з перервою): проф., від 1919 — надзвич. проф., від 1929 — звич. проф., 1951–61 — проф., завідувач кафедри логіки; 1945–49 — ректор, завідувач кафедри філософії Університету у м. Лодзь. Представник львів.-варшав. школи неопозитивізму й аналіт. філософії. Брав активну участь у культур. й громад. житті, виступав проти клерикалізму, націоналізму й антисемітизму. Прихильник лівого кри­ла соц. руху. Один із засн. праксео­логії як заг. теорії досягнення ефективності розумо­вої та фіз. праці. Організатор і кер. лаб. праксеології при АН. Досліджував проблеми онтології, теорії пізнання, формал. логіки. Тлумачив філософію як сукуп­ність дисциплін із філос. спрямуванням, серед яких виокрем­лював філософію — як погляд на світ, як конструювання ідеалу, як шлях до самопізнання та як кри­тику знання (теорію пізнання). Залишався найбільш прихильним до логіки й теорії пізнання. Відкидав картезіан. дуалізм душі й тіла, наполягав на соматич. монізмі. Сформулював кон­цепцію онтології, яку назвав реїз­мом (близьку до матеріалізму). Цю систему визначав також як конкретизм (визнавав існування безлічі конкрет. тіл) або пансоматизм (заперечував можли­вість існування нетілес. об’єктів — «будь-яка душа є тілом»). Пере­конував, що існують тільки конкретні речі або тіла, а все, що поза ними, — стосунки, вартості, погляди, — не мають самост. існування. Кожен об’єкт є річчю; жоден об’єкт не є станом, відно­шенням чи властивістю. Стверджував, що пізнається тільки те, що дійсно існує («речі»). За К., поняття «річ» тотожне «зовн. предмету» (фіз. тілу). Те саме сто­сується суб’єктів-спостерігачів, які є тілес. істотами, локалізов. у просторі та часі. Принципи реїз­му застосовував до семантики: кожному імені (терміну) має від­повідати реал. річ; заг. імена, на­з­ви властивостей, відносин, по­ложень речей («факти») і подій («акти») слід розглядати як метафори чи скорочення. Пров. ідеї К. — вимога ясного розуму й ви­з­нання здорового глузду. Автор концепції «незалежної етики» — в сенсі незалежності від ідеології чи трансцендент. відношення лю­дини до позаматеріал. світу. Про­понував не онтологічне, а мето­дол. обґрунтування етич. теорії. Сенс морал. поведінки потрібно шукати у виясненні стосунку лю­дини до людини, або в антропологічно-істор. підході. Йдеться про секуляр. контекст «незалеж. етики». Визначав суспільно-етич. по­с­туп через факти люд. поштивос­ті й ганебності, а не через абстракції «добро» і «зло». У цьому сенсі К. розробив концепцію «надій. порадника», або «опікуна, на якого можна покластися»; визначаючи її у контексті заг. праксеології та успішності діянь людини. За цією кон­цепцією, доб­розичливим порадником є люди­на, яка не використовує іншого у влас. інтересах. У 1950-х рр. філософію К. піддавали критиці з позицій ортодоксал. марксиз­му, представники якого закида­ли йому нехтування діалектикою та надмірне захоплення семантикою, яку вважали у комуніст. таборі основою «реакц. зх. філософії». К. — філософ класич. ти­пу, який спричинив інтелектуал. зрушення.

Завантажити статтю