Андрич Іво

А́НДРИЧ Іво (Andriħ Ivo; 09. 10. 1892, с. Долац, передмістя Травника, Боснія — 13. 03. 1975, Белґрад) — боснійський і сербський письменник, громадський діяч. Дійсний член Сербської АН (1946), член-кореспондент Югославської (1951) та Словенської (1953) академій наук і мистецтв, почесний доктор наук Сараєвського і Краківського університетів; депутат Скупщини Боснії і Герцеґовини та Союзної скупщини Югославії. Нобелівська премія за літературу (1961). Закінчив гімназію у Сараєві (1911); літературу й історію слов’ян вивчав в університетах Заґреба, Відня, Кракова, Ґраца, де 1924 захистив докторську дисертацію. Під час 1-ї світової війни за підозрою у нелояльності до австро-угорської влади майже рік перебував у кількох в’язницях та на засланні у рідній Боснії, поблизу Травника. В 1921–41 працював у дипломатичних представництвах Югославії у Римі, Парижі, Мадриді, інших європейських столицях, в останні роки — посол у Берліні. 

Творчий шлях починав як поет: перші поезії опубліковані 1911–12 у сараєвському часописі «Босанска вила», перша добірка поезій з’явилася у колективному збірнику «Hrvatska mlada lirika», виданому 1914 у Заґребі. 1918 і 1920 там само вийшли друком 2 книги поетично-медитативної прози «Ex ponto» та «Nemiri», головним мотивом яких було болісне прагнення-шукання абсолютного у дусі С. К’єркеґора. Опубліковане 1920 у Белґраді перше оповідання А. «Пут Али ħeрзелеза» — смілива інтерпретація поетичної перлини боснійського мусульманського епосу — виявила у модерного поета-верлібриста хист до прози. Три збірники оповідань, що вийшли у міжвоєнний період, а також повоєнні «Изабране приповетке» (Сараjeво, 1945), «Мост на Жепи. Приповетке» (1947), «Нове приповетке» (1948; обидва — Белґрад), «Priča o vezirovom slonu» (Zagreb, 1948; Беоґрад, 1952) засвідчили зростання таланту А. Світову славу письменникові принесли створені ним у 40-х рр. романи «Травничка хроника. Конзулска времена» (1942) та «На Дрини ħуприja. Вишеградска хроника» (1943; обидва — Белґрад, 1945), роман «Госпоħица» (1944, видана — Сараєво, 1945), повісті «Зеко» (1950) і «Проклета авлиjа» (1954, обидві — Белґрад). 

По смерті опублікований незакінчений роман «Омер-паша Латас», близький за концепцією до перших двох великих творів, і, можливо, також задуманий як «хроніка», цього разу «Сараєвська». Близькі за драматичною тональністю до екзистенційного світовідчуття, історичні романи А. водночас випромінюють потужний заряд гуманності й незнищенного оптимізму, є історією не фактів і подій, а історією людини та її долі. Серед епізодичних персонажів «Мосту на Дрині» своєю болісно-трагічною історією справляє незабутнє враження постать українського вояка австро-угорського війська Федуна, причиною загибелі якого стала його власна щирість і душевна чистота. Вагомий внесок А. у літературознавчу есеїстику представлений публікаціями різних років про значення для історії культури творчості П. Нєгоша, В. Караджича, С. Матавуля, П. Кочича, З. Джумгура та інших. Українською мовою окремі твори А. переклали С. Панько, І. Ющук, М. Шпаковатий, Є. Пащенко, З. Гончарук та інші.

Рекомендована література

1. Василенко П. Повість югославського письменника українською мовою // ЛГ. 1957, 22 жовт.;
   Google Scholar Internet
2. Ющук І. Співець людяності // Андрич І. Притча про візирового слона та інші новели. К., 1973;
   Google Scholar Internet
3. Панько С. Нобелівський лауреат // Дороги, друзі… Нотатки письменника. Уж., 1974;
   Google Scholar Internet
4. Ющук І. Через минуле до сучасності // Андрич І. Міст на Дрині. Вишеградська хроніка. К., 1977;
   Google Scholar Internet
5. Рудяков П. Між вічністю і часом: життя і творчість Іво Андрича. К., 2000.
   Google Scholar Internet

Завантажити статтю