Образ Василь Федорович

О́БРАЗ Василь Федорович (16. 11. 1956, м. Станіслав, нині Івано-Франківськ) — режисер документального кіно, педагог. Член НСКінУ (1997). Закін. Київ. ін­ститут театр. мистецтва (1986; майстерня В. Кісіна). Від­тоді працював на студії «Укртелефільм» (Київ). Створив докум., ігрові кінокартини та фільми-ви­стави: «Геній» (1986, був асист. реж.), «Як чоловіки про жінок говорили», «Ой там на товчку, на базарі» (обидва — 1988), «Червона рута — квітка надії» (обидва — автор сценарію), «Не журись», «Софія Київська» (усі — 1989), «Оксана Петрусенко» (також автор сценарію), «Найцін­ніше», «Біль моєї душі» (усі — 1990), «Дід Мороз», «В той день, 30 червня 1908 року» (обидва — 1991), «Дунай, Дунай» (1992), «“Артек” — вчора, сьогодні, завтра», «Катехізис здоровʼя лікаря Тарнавського» (обидва — 1994), «Будзь — гуцульський сир», «Космач» (усі 3 — автор сценарію), «Україна й Інтерпол» (усі — 1996), «Важкі дороги Таврії» (1998, також автор сценарію); д/ф «Україна Євгена Товстухи», «Олесь Гончар. Пишу Україні» (обидва — 1993, «Галфільм»); низку докум.-біогр. фільмів з циклу «Гра долі» (2006–09, «ВІАТЕЛ»): про В. Образцова («Дуель»), О. Петрусенко («Сонячна людина»), В. Городецького («Легендарне парі»), О. Ку­пріна «Врятований любовʼю» (усі — 2006), І. Кавалерідзе («Майстер і музи»), Г. Нейгауза та Б. Пастернака («Суперники»), О. Вертинського («Сумний Пʼєро», в 2-х ч.), І. Під­дубного («Чемпіон чемпіонів»; усі — 2007), С. Крушельницьку («Solo — mea», у 2-х ч. ), І. Вільде («Не­приборкана»), В. Симоненка («Я на світі такий один»), К. Білокур («Життя в обі­ймах квітів»), М. Рильського («Poeta Ma­ximus»), В. Сосюру («Так ніхто не кохав», в 2-х ч.; усі — 2008), Остапа Вишню («Усмішник», у 2-х ч., 2009). Водночас 1999–2003 — реж. теле­проекту «Телевізійна служба “Милосердя”» (210 про­грам, «Магнолія ТВ»); 2004–05 — керівник теле­проекту «Це Україна» (78 серій, студія «Телекон»). На «Укр­кінохроніці» створив д/ф «Село, в якому народжуються казки» (2013). Викладає в Ін­ституті кіно і телебаче­н­ня Університету культури і мистецтв (від 1997) та Університеті театру, кіно і телебаче­н­ня (від 2018; обидва — Київ).

Завантажити статтю