Проскура Георгій Федорович

ПРОСКУ́РА Георгій Федорович (16(28). 04. 1876, м-ко Сміла Черкаського пов. Київської губ., нині місто Черкаського р-ну Черкаської обл. — 30. 10. 1958, Харків) — фахівець у галузі аерогідродинаміки та гідромашинобудування. Доктор технічних наук (1937), професор (1925), академік АН УРСР (1929). Заслужений діяч науки і техніки УРСР (1944). Сталінська премія (1943). Державні нагороди СРСР. Закінчив Московське вище технічне училище (1901), де слухав лекції М. Жуковського, авторитет якого мав величезний вплив на формування П. як інженера і вченого. Від 1901, за особистим запрошенням ректора Д. Зернова, викладав у Харківському технологічному інституті (ХТІ): від 1911 — ад’юнкт-професор кафедри прикладної механіки, від 1914 — завідувач гідравлічної лабораторії та кафедри гідромеханіки (до 1958), виконував обов’язки проректора з навчальної частини, ректора (1922–24), декана механічного факультету (1924–29, 1936–37). Удосконалював освіту в Цюриху (Швейцарія, 1902–04); був інженером-конструктором Франко-російського суднобудівного заводу в Санкт-Петербурзі (1904–06). П. стояв біля витоків становлення вітчизняного турбінобудування й виробництва насосів, йому належить пріоритет у розвитку теорії гідромашин, пропелерних та газових турбін, теорії використання енергії вітру, дослідженні явищ кавітації тощо. З його іменем пов’язано створення наукової школи гідромашинобудування та становлення авіації в Україні, зокрема створення Харківської авіаційної науково-технічної школи. У вересні 1909 він розпочав викладати в ХТІ курс повітроплавання як необов’язковий предмет, що стало початком підготовки авіаційних інженерів у Харкові. 1921 за клопотанням П. затверджено спеціалізацію з авіації, кафедру гідромеханіки ХТІ з його ініціативи реорганізовано в кафедру гідравліки і авіації, а 1923 поділено на дві самостійні — кафедру гідравліки та кафедру авіації (обидві очолював П.). 1922–27 відновлено роботу авіаційної секції (її члени вивчали проблеми розвитку авіації, проєктували літальні апарати на замовлення різних установ, проводили роботу в авіаспортивних гуртках заводів, брали участь у зльотах планеристів у Криму). 1923 на базі спеціалізації з авіації організовано авіаційне відділення механічного факультету ХТІ, що стало основою планової підготовки авіаційних інженерів. У короткий термін під керівництвом П. створено аеродинамічну й гідравлічну лабораторії, підібрано кваліфікований викладацький склад, розроблено навчальні плани, встановлено тісні виробничі зв’язки інституту з Харківським авіаційним заводом, що стало вагомим підґрунтям для створення Харківського авіаційного інституту (ХАІ) в результаті реорганізації ХТІ (1930). У ньому він очолював роботу кафедр аеродинаміки (1930–41) і реактивних двигунів (1947–52). У цей період активно формувалася наукова школа П., результати діяльності якої впливали практично на всі кафедри інституту. Його вважають фундатором ХАІ, з ним пов’язано створення літаків під однойменною маркою, що були запущені в серійне виробництво. 1939 з ініціативи П. та академіка В. Хрущова в Харкові організовано Інститут енергетики АН УРСР (реорганізовано 1949 в Інститути теплоенергетики та електротехніки). 1943–49 — член Президії АН УРСР, голова Відділення технічних наук АН УРСР; 1944–55 — директор Лабораторії проблем швидкохідних машин і механізмів АН УРСР. П. також проводив значну громадську діяльність, брав активну участь у створенні й роботі різних організацій та професійних співтовариств. Очолював Повітроплавальний відділ Харківського відділення Російського технічного товариства (від 1908), аеросекцію при Технічному товаристві студентів ХТІ (від 1909), однією з перших робіт якої була побудована під його керівництвом аеродинамічна труба закритого типу. 1911–12 П. брав участь у складанні «Народної енциклопедії наукових і прикладних знань», що видавало Харківське товариство поширення в народі грамотності, був редактором механічної частини технічного тому цієї енциклопедії. Заступник голови організаційного комітету та член експертної комісії з випробування двигунів внутрішнього згоряння при Харківському товаристві сільського господарства (від 1914). Член правління й науковий редактор публікацій Товариства авіації та повітроплавання України і Криму, відповідальний редактор «Известий ХТИ», «Научных записок ХТИ» (1923–29), член правління Всеукраїнської асоціації інженерів (від 1922), член Президії Ради енергетики при ВРНГ УРСР (від 1927), Всесоюзної ради з аеродинаміки (від 1930). Керував Харківським відділенням Авіаційного всесоюзного науково-інженерного товариства (від 1934). Коло наукових інтересів П. було надзвичайно широким. Йому була властива здатність передбачати шляхи розвитку науки і техніки. Науковий доробок вченого склав понад 100 праць, багато положень, що в них викладені, й донині не втратили своєї наукової цінності. Ще будучи молодим вченим, П. заклав основи розрахунку та дослідження гідротурбін на базі загальних рівнянь гідродинаміки. Він був одним із головних експертів країни з питань гідротурбінобудування. 1922–23 під його керівництвом на основі створеної ним теорії вперше в СРСР спроєктували, побудували та досліджували у гідравлічній лабораторії ХТІ пропелерну турбіну та пропелерний насос. Таким чином, саме йому належить пріоритет у розвитку теорії пропелерних турбін. Такі турбіни були встановлені на багатьох гідроелектричних станціях СРСР. Він першим застосував теорію плоских ґраток профілю до розрахунку турбомашин. 1934 під керівництвом П. створено першу в СРСР гідродинамічну трубу для дослідження ґраток профілю. Він був піонером і в галузі теорії газових турбін, зокрема першим запропонував газотурбінну установку замкнутої схеми на гелії, шляхи удосконалення її робочого циклу, розробив методику розрахунку газових турбін для багатьох робочих циклів, методи регулювання їхньої роботи. 1940 під керівництвом П. в Інституті енергетики АН УРСР спроєктовано експериментальну газотурбінну установку замкнутого циклу. Упродовж усього життя вчений досліджував явища кавітації, вплив кавітації на характеристики одиничних профілів та їх ґраток, вивчав процеси, що відбуваються в гідромашинах і гребних гвинтах на режимі початкової кавітації. Під його керівництвом створено оригінальні прилади для виявлення кавітації. Значний обсяг робіт із вивчення кавітаційних характеристик був виконаний під час створення гідротурбін із поворотними лопатями. Ці праці також були першими в країні. П. заклав наукові основи використання енергії вітру, розробив вихрову теорію вітряка, дослідив варіанти вітроколес, їх лопатей, спроєктував вітросилові електростанції різної потужності. 1937–41 у ХАІ працювала Група з вивчення реактивного руху, яка під науковим керівництвом П. займалася виготовленням порохових ракет, проте головна увага була зосереджена на роботах із рідинними ракетними двигунами, про які на той час було мало що відомо. Вчений зробив вагомий внесок у педагогіку, удосконаливши методику викладання в технічному ВНЗ. Будучи великим теоретиком, він ніколи не вважав свої дослідження закінченими, якщо вони не були перевірені дослідним шляхом, тому формуванню експериментальної бази П. завжди надавав важливе значення. Своїх послідовників він налаштовував на вирішення актуальних питань обов’язково враховуючи тісний зв’язок науки та виробництва. Він став фундатором наукових шкіл, які й нині працюють у Національному технічному університеті «Харківський політехнічний інститут», Національному аерокосмічному університеті «Харківський авіаційний інститут», Інституті проблем машинобудування НАНУ (Харків). На честь П. у Харкові названо вулицю (1976), встановлено барельєфи й меморіальні дошки. 1974 АН УРСР за видатні наукові роботи в галузі енергетики встановила премію його імені.

Завантажити статтю