Домініканці

ДОМІНІКА́НЦІ — члени злидарюючого чернечого ордену РКЦ. Ін. назви — Орден монахів-проповід­ників, Орден проповід­ників. Засн. 1215 у м. Тулуза (Франція) іспан. монахом Домінґо де Ґузманом (1175–1221; канонізов. 1234). Д. живуть за правилами св. Авґустина, дають обіт бідності, утрима­н­ня й послуху, не вживають в їжу мʼяса. На чолі ордену стоїть обраний на 12-річ. термін генерал, під­порядков. без­посередньо папі римському. Д. брали активну участь у боротьбі Катол. Церкви з опозиц. їй угрупова­н­нями, осн. способом пере­кона­н­ня було не слово, а жорстока роз­права. Вони навертали у християнство населе­н­ня Пн. і Сх. Європи, Сх. Серед­земноморʼя та Індії. Емблема ордену — собака із запаленим смолоскипом у зубах. Д. називали себе «псами Господніми» (від лат. dominus — пан, хазяїн і canis — собака). 1232 орден очолив інквізицію. Д. викладали богослов. науки у провід. школах Європи, а вче­н­ня Томи Аквінського ви­знане як офіц. вче­н­ня ордену (1278). Нині орден так само стоїть на позиціях ортодоксальності, діє у 50-ти країнах, нараховує понад 12 тис. чл., має бл. 600 монастирів. Від середньовіч­чя Д. традиційно обі­ймають від­повід­альні посади: міністра папського палацу — гол. консультанта папи з теол. питань і пропаганди, радників інквізиції, конгрегації обрядів і бібл. комісії. Під прапором місіонерства Д. проникали і на Схід, зокрема й на тер. сучас. України. 1233 під проводом Яцека Одровонжа побл. Києва заснували монастир. Однак, як свідчать літописи, князь Володимир Рюрикович того ж року вигнав їх із Києва. На­ступного року папа Григорій ІХ видав буллу, адресовану проповід­никам на землі руській. Д. намагалися поширити свій вплив далі на Сх. з допомогою хрестоносців. Від 14 ст. їх гол. осередком був монастир у Львові (нині Домінікан. костел), тоді ж Д. знову зʼявилися у Києві та заснували костел св. Миколая і монастир. Однак 1651 домінікан. кляштор від­дано православ. Братському монастирю. Натомість від 1612 на Зх. Україні діяла окрема Руська провінція ордену (1772 мала 62 монастирі та 565 ченців). Тоді Ян Дамасцен Соколовський, обраний руським провінціалом 1626, домігся від Конгрегації пропаганди віри титулу префекта місії, а для своїх помічників — зва­н­ня апостол. місіонерів. Однак унаслідок Визв. війни під проводом Б. Хмельницького діяльність Д. на тер. сучас. Сх. і Пд. України значно скоротилася. На­прикінці 18 ст. Д. знову повернулися до Києва, де імператор Павло І до­зволив їм 1799 будівництво костелу. 1832, після придуше­н­ня польс. пов­ста­н­ня, Руську провінцію скасовано цар. урядом, отож пере­бува­н­ня Д. у Києві заборонено. Лише після 1-ї світової війни на базі Галицької провінції, що діяла на тер. Австрії після 3-х поділів Польщі, утвор. Польську, однак після 2-ї світової війни Д. залишили свої монастирі на тер. Зх. України, яка уві­йшла до складу УРСР. Нині, від 1992, чл. ордену ведуть активну місіонер. роботу в Україні, мають монастирі у Києві (Пресвятої Богородиці та св. Володимира), Фастові Київ. обл. (Воздвиже­н­ня Святого Хреста; обидва — Києво-Житомир. дієцезія), Чорткові Терноп. обл. (блажен­ного Чеслава, Львів. архідієцезія латин. обряду) та Ялті (Непорочного зача­т­тя Пресвятої Діви Марії, Одес.-Сімфероп. дієцезія). Крім того, 1992 у Києві засн. домінікан. Вищий ін­ститут реліг. наук ім. св. Томи Аквінського, від 1993 виходить двотижневик «Парафіяльна газета» (наклад понад 6 тис. прим.).

Завантажити статтю