Демагогія

ДЕМАГО́ГІЯ (грец. δημαγωγία, від δῆμος — народ і ἀγω — веду) — засіб маніпуляції масовою та індивідуальною сві­домістю за допомогою не­здійснен­них обіцянок. Полягає у сві­домому викривлен­ні фактів, викори­стан­ні популярних гасел для досягне­н­ня декларованих або прихованих цілей (особливо влади), завоюва­н­ня і зміцне­н­ня авторитету серед населе­н­ня. Як поня­т­тя та явище виникла в умовах античної демократії, коли вплив за допомогою публічного слова був головним інструментом публічної політики, і спочатку не мала яскраво виражених негативних характеристик (грец. ритори використовували її як мистецтво досягне­н­ня політичних цілей на народних зборах). Але по­ступово Д. пере­творилась у засіб політичної боротьби без моральних обмежень, з метою ввести слухачів в оману, будь-яким шляхом навʼязати точку зору демагога, забезпечити йому популярність і легітимізувати претензії на лідерство або владу. Першим аргументовану негативну оцінку Д. як соціального і політичного інструменту боротьби за владу дав грец. філософ Платон.

У су­спільно-політичному житті Д. використовують, як правило, у трьох напрямках. По-перше, мистецтво володі­н­ня словом по­єд­нують з принципами особливої вербальної поведінки (декларованої усно), що їх схвалюють маси (чесність, народність, принциповість та ін.), які на­справді не притаман­ні поведінці демагога за межами публіч. політики. За допомогою такого по­двій. стандарту дій у політ. сфері демагог створює зовн., суто символічні атрибути свого політ. або соц. авторитету, бажаного іміджу, що до­зволяє досягнути певної мети: під­нятися на вищу сходинку сусп. пре­стижу, здобути під­тримку своєї позиції, завоювати місце у парламенті, стати президентом тощо. По-друге, демагог використовує утопічне конструюва­н­ня дійсності як специфіч. тип інтер­претації реальності. Зокрема утопічна про­грама побудови комунізму використовувалась як реал. про­грама дій, засіб захопле­н­ня влади. У цьому випадку дійсність інтер­претували викривлено, а від­сутність практич. результатів пояснювали під­ступами зовн. і внутр. ворогів (імперіалізму, ворогів народу, куркулів, опозицій тощо). Таким чином, Д. може набувати рангу держ. і між­держ. ідеології та політики, але під тиском реал. фактів вона зрештою виявляє свою ілюзорність та утопічність. По-третє, Д. можуть використовувати як циніч. спосіб обвинуваче­н­ня су­противника (держави, партії, особи), коли йому сві­домо висувають без­під­ставні звинуваче­н­ня. Так, нацист. Німеч­чина, організувавши 1939 провокатив. напад диверсантів, пере­одягнених у польс. військ. форму, на радіо­станцію у нім. прикордон. місті, звинуватила Польщу в агресії.

Д. як стиль і метод політики поширена в усіх країнах світу. Найбільш широко її за­стосовують держави тоталітар. і авторитар. типів, де вона під­носиться до рівня держ. й між­держ. політики (фашизм, нацизм, більшовизм та ін.). Особливо інтенсивно Д. використовують під час глобал., регіон., етніч., реліг., соц., політ. конфліктів, вибор. кампаній. Спекулюючи на про­блемах, інтересах, сподіва­н­нях людей, політ. лідери й ін­ституції часто від­ображають реал. стан у світі та державі, по­гляди і дії су­противників у спотвор. ви­гляді, за­стосовують фальсифікацію фактів, використовують під­тасовану аргументацію. Зовн. правдивість, гра на на­строях широких мас часто дають змогу політикам-демагогам досягати бажаної мети, приховуючи свої справжні наміри. Серед характер. ознак сучас. політ. і соц. Д. — фальшивий пафос, красномовність із за­стосува­н­ням під­тасовок, апеляція до соц. почут­тів, уника­н­ня логіч. методів доведе­н­ня істини. Політик, який став на шлях Д., змушений по­стійно роз­ширювати її межі. Ві­дома теза нацист. пропаганди — брехня, щоб у неї повірили маси, повин­на бути абсолютною.

У сучасній українській політиці Д. досить часто використовують державні, парт., громад. діячі, які маскують свої справжні цілі й справжнє політичне облич­чя. Особливо зро­стає її рівень у криз. ситуаціях роз­витку су­спільства, коли від­разу зʼявляється без­ліч проектів покраще­н­ня життя, здійсне­н­ня реформ у най­ближчий час; натомість чинна влада доводить, що їй альтернативи нема й покраще­н­ня ситуації взагалі неможливе через зовнішні або внутрішні труднощі роз­витку тощо.

Завантажити статтю