Ґердан

ҐЕРДА́Н (тюрк. «герден», «гар­дан» — шия) — узагальнена назва жіночих та чоловічих прикрас з дрібного намиста, бісеру й стекл­ярусу. Ві­домі у багатьох країнах світу.

Мистецтво виготовле­н­ня прикрас з дріб. намистинок, бісеру й стекл­ярусу (нанизува­н­ня, або силя­н­ня) — один із давніх видів нар. декор.-ужитк. мистецтва. Осн. матеріал для виготовле­н­ня прикрас — бісер (араб. бусра — штучна перлина, бусер — у множині) — дрібні круглі та багато­гран­ні, трохи сплющені намистинки з глухого (не­про­зорого) або про­зорого скла, порцеляни, металу або пластмаси з наскріз. отворами для набира­н­ня на голку й нанизува­н­ня на нитку, та стекл­ярус — від­різки тонкої скляної трубки довж. 3–10 мм. Батьківщиною бісеру є стародавні Єгипет та Індія. З часом виробництво бісеру поширилося у країнах Зх. Європи й Сходу. Особл. роз­витку досягло скловиробництво у Венеції, у 1-й чверті 13 ст., звідти поширилося у Німеч­чину та Францію. Нім. бісер шліфували у Богемії (Пн. Чехія), де згодом зʼявилися перші майстерні скловиробництва, в яких виготовляли й бісер різних ґатунків, роз­мірів і кольорів.

В Україні прикраси з бісеру поширені у зх. обл. — Закарп., Львів., Івано-Фр., Чернів., частково у Терноп., Хмельн., Житомир., Київ. обл. У зх. обл. поширені місц. назви прикрас: ґер­дан, ґір­дан, гирдяник, ґер­данка, ґарда, зґарда, крайка, ланцок, аркан, драбинка, рядки, пупчики та ін. На Сх. Поділ­лі ці прикраси мали назву згарда, або гарда, а в центр. обл. лучка (від — лучити, зʼ­єд­нувати). Більшість назв укр. прикрас виникла від способів виготовле­н­ня: силка, силєнка, сильованка, плетінка, плетеник, монисто плетене, Ґ. тканий, тканка; від форми вічок ажур. прикрас: решітка, сітка, ліхтарик, крайка — від назви жін. вузького поясу, тканого з різнокольор. вовни; драбинка — від вертикал. смужок узору, що нагадували щаблі драбини; рядки, пупчики, очка — походять від назв орнам. мотивів, що мають ви­гляд рядочків, кругів, овалів; ліци, шлейки — від схожості до кін. упряжі тощо. Залежно від місця в костюмі прикраси поділяють на шийні, нагрудні, поясні та ручні. Це довгі смуги нагруд. прикрас у ви­гляді петлі з суціл. або ажур. смужки, кінці якої спереду зʼ­єд­нані медаль­йоном: яскраві смужки силянок, ажурні сітки комірців, шнури-крученики, намиста, різноманітні ланцюжки, браслети-бодзики, сережки, вісьорки до годин­ників тощо. В Україні ними оздоблювали головні убори, вплітали в коси, носили на шиї, грудях, запʼястях, одягали на чоло.

На території України скляне намисто й бісер були ві­домі з часів Київ. Русі. Скляне намисто, каблучки й браслети з не­про­зорого та про­зорого скла різних кольорів (пере­важно зеленого, жовтого, синього, фіалкового і чорного) та форм виготовляли у місц. скломайстернях — гутах. Укр. прикраси нанизували з дріб. бісеру. Яскраві бісеринки: пацьорки (від лат. «пацер» — рибʼяча ікра) або коралики — на Прикарпат­ті, цятки (крапки) — на Буковині, дьондятка (від угор. «дьондя» — перли) — на Закарпат­ті нанизували по рахунку на сурову або шовк. міцну нитку чи кін. волосінь, які пере­плітали між собою за продуманим узором, складаючи яскравий рисунок геом. орнаменту з чергува­н­ня ромбів, хрестів, цяток, рівних або ламаних ліній, дуже близький до орнам. мотивів вишивок і тканих виробів. Згодом у деяких р-нах зʼявилися рослин­ні орнаменти зі стилізов. гілочок, квітів та листя.

Перші друковані ві­домості про укр. прикраси з бісеру подали у 2-й пол. 19 ст. Я. Головацький, В. Шухевич, І. Франко. Про нар. прикраси — Ґ. — згадують польс. етно­графи К. Мошинський і О. Кольберґ, рос. етно­граф Г. Маслова, укр. мистецтво­знавці І. Гургула, К. Матейко, А. Будзан. Про шийні прикраси з бісеру на Сх. Поділ­лі й Київщині писав В. Вовк.

Укр. прикраси зх. обл. уперше були пред­ставлені 1887 на етногр. ви­ставці у Тернополі. У від­ділі одягу і взу­т­тя екс­понували намиста, каблучки й Ґ. Нар. прикраси з бісеру завдяки їх барвистості, суто нар. орнаментам та колориту, композиц. виріше­н­ням, різноманітності форм на­прикінці 19 — на поч. 20 ст. були ві­домі далеко за межами України. Їх екс­понували на між­нар. ви­ставках і ярмарках, продавали в магазинах ку­стар. промислів Австрії, Німеч­чини, Великої Британії, США, Франції. На укр. зразках на­вчали у рукоділ. школах Європи. Рукоділ. майстерні й школи бісерниць пере­стали існувати у 1917–22. На­прикінці 1930-х рр. почали від­роджувати мистецтво нанизува­н­ня.

Від­родже­н­ня призабутого мистецтва нанизува­н­ня широко роз­по­всюдилося в Україні у 70-і рр. Цьому сприяли ви­ставки нар. мистецтва, свята нар. творчості й поява перших посібників з нанизува­н­ня. Кра- щі зразки прикрас з бісеру кін. 19 — поч. 20 ст. й сучасні зберігають у музеях Львова, Коломиї, Івано-Франківська, Косова, Космача, Снятина, Чернівців, Києва, Харкова, С.-Петербурга, Він­ниці, Камʼянця-Подільського, Пере­яслава-Хмельницького. Від­родже­н­ням мистецтва нанизува­н­ня за­ймаються майстрині різних обл. України, серед них — Л. Бог­данова, М. Калиняк, З. Краковецька, Е. Камінська.

Завантажити статтю