Давидовський Григорій Митрофанович

ДАВИДО́ВСЬКИЙ Григорій Митрофанович (06 (18). 01. 1866, с. Мельня, нині Конотоп. р-ну Сум. обл. — 13. 04. 1952, Полтава) — хоровий диригент, композитор, спів­ак (тенор), педагог. Заслужений артист УРСР (1951). Член СКУ. Навч. у Черніг. духов. семінарії, закін. С.-Петербур. консерваторію (1897, кл. хор. диригува­н­ня; 1902, кл. вокалу Є. Іванова-Смоленського), де викладав і був кер. студент. хору (1896–1900). Бельканто ви­вчав у Н. Ірецької, теор. предмети — у М. Римського-Корсакова й А. Лядова. Організатор і кер. укр. хор. капел (понад 35-ти), зокрема у рідному селі (1888), С.-Петербурзі (1892–1902), Ніцці (1902–03), Ростові-на-Дону (1908; гастролював Росією до 1917), Києві (1917–19, 1921), Він­ниці (1923–26), Житомирі, Лубнах, Керчі, Москві (1933, 1938–44), Харкові (1944), Полтаві (1945–49). Здійснив концертні турне Туреч­чина–Росія (1914–16), Грузія–Росія (1928–31). Викладав у Київ. муз.-драм. ін­ституті, Ростов. муз. училищі, Військ. академії у Москві. Завдяки непересіч. хор­мейстер. хисту Д. популяр. пісен. репертуар у його концертах набув темброво багатого звуча­н­ня, інтер­претації з елементами театралізації та ефектним хор. імітува­н­ням інструм. при­йомів бандури, гітари, кобзи. До репертуару Д. входили українські народні пісні, фольклор ін. народів, рев. пісні у його аранжува­н­нях. Ві­домими стали сюїти «Бандура» (1896) та «Кобза» (1901), побудовані на матеріалі укр. нар. пісень і міського побут. романсу. Оригін. ново­введе­н­ня в них — групува­н­ня сюжет. ланцюгів з різних пісень та імітація інструм. звуча­н­ня засобами хор. співу без слів, використовувана як су­провід до вокал. партій. Спроба створе­н­ня на аналогічних засадах т. зв. опер (без участі оркестру; роз­починалися квазіоркестр. Прелюдією або Увертюрою та були калейдо­скопом з різнохарактер. пʼєс, пісень, романсів, танців без належних сюжет. чи драматург. звʼязків) засвідчила неро­зумі­н­ня Д. специфіки цього жанру. Дослідники вважають, що духовні твори Д. від­ображають традиції театралізації, контрастної драматургії. Водночас у них простежується притаман­на Д. стильова еклектика. З духовним репертуаром влас. капели брав участь у від­правах Всеукр. собору УАПЦ (14–30 жовтня 1921). Популярність Д. не від­повід­ала істор. критеріям мист. по­ступу. Порівняно з твор. здобутками композиторів школи М. Лисенка його композиції за принципами опрацюва­н­ня матеріалу, композиц.-драматург. роз­витку були примітивними. У них пере­важали зовн.-зображал. виконав. ефекти. Поня­т­тя «давидовщина» критикували як ортодоксал. діячі Асоц. пролетар. музик України, так і помірковані Товариства ім. М. Леонтовича. Д. ви­ступав зі ста­т­тями (часом полем.) та рецензіями в пресі.

Завантажити статтю