Депутат

ДЕПУТА́Т (від лат. deputare — доручати) — обраний виборцями член законодавчого (пред­ставницького) органу влади. На території України від ран­ньомодерного часу існували різні форми станового пред­ставництва: шляхетські сеймики та сейми, перед­бачена Кон­ституцією П. Орлика Генеральна рада, Комісія для скла­да­н­ня проєкту Нового Уложе­н­ня часів Катерини ІІ, дворянські зі­бра­н­ня тощо. Проте депутатами у сучасному ро­зумін­ні можна вважати гласних губернських, повітових земств і міських дум, яких обирали за складною куріальною системою після адміністративних реформ у Російській імперії 60–70-х рр. 19 ст., і послів до органів місцевого самоврядува­н­ня, Галицького й Буковинського сеймів та Ві­денського райхсрату в Австро-Угорщині. Українське пред­ставництво існувало в усіх 4-х складах Державної думи Росії. Делеговані громадськими організаціями члени УЦР не були депутатами, обраними на загальних виборах, однак загалом Рада досить повно від­ображала на­строї тогочасного українського су­спільства. У між­воєн­ний час українців обирали послами до польського сейму.

Попри пропагандистське ви­значе­н­ня СРСР як країни Рад, а України — як радянської республіки, у політичній системі УРСР радам та їхнім депутатам від­водилася суто декоративна функція. Це під­тверджують як аналіз складу депутатського корпусу, так і процедура виборів та роботи цих депутатів. Згідно з Кон­ституціями УРСР 1919 і 1929 вибори до «рад депутатів трудящих» від­бувалися від­критим голосува­н­ням, за системою, що перед­бачала сут­тєво більшу квоту пред­ставництва робітників порівняно з селянами та інтелігенцією (т. зв. екс­плуататорські класи взагалі були по­збавлені виборчих прав). Від початку 20-х рр. у депутатському корпусі могли бути пред­ставники єдиної партії — ВКП(б). Із за­провадже­н­ням Кон­ституції СРСР 1936 і Кон­ституції УРСР 1937, що дублювала її на республіканському рівні, було введено формально рівне загальне виборче право й таємне голосува­н­ня. Проте процедуру виборів було організовано у такий спосіб, що «непорушний блок комуністів і без­партійних» неодмін­но одержував не менш як 99,9 % голосів. Термін «ради депутатів трудящих» про­існував до ухвале­н­ня Кон­ституції СРСР 1977 і Кон­ституції УРСР 1978, де їх замінено на термін «ради народних депутатів» (з огляду на начебто загальнонародний характер радянської держави), хоча до жодних сут­тєвих змін у функціонуван­ні радянської системи це не при­звело. 

Депутатство у радах різного рівня стало обовʼязковим додатком до низки номенклатурних посад (члени ЦК, секретарі обкомів, міністри, директори великих заводів, командувачі військових округів ставали депутатами «за посадою»). При цьому депутатство, не­зважаючи на норму недоторкан­ності, не захищало від можливих ре­пресій — на­прикінці 30-х рр. каральні органи не пере­ймалися одержа­н­ням навіть формальної згоди на арешт новообраних депутатів ВР СРСР і УРСР. Більшість депутатських мандатів роз­поділяли між «пере­довими» робітниками та колгоспниками (зокрема вони складали 72,2 % з 526-ти тис. депутатів рад усіх рівнів, обраних 1982), з певними вкрапле­н­нями пред­ставників радянської інтелігенції. У цілому добір вівся так, щоб формально ре­презентувати всі класи та прошарки населе­н­ня (1982 до рад обрано пред­ставників 64-х національностей). Близько 40 % депутатів обовʼязково обирали серед жінок. Частина депутатського корпусу (загалом понад 60 % від складу ВР УРСР) за­знавала майже повного оновле­н­ня на кожних нових виборах. Обовʼязки депутатів зводилися до того, щоб, зібравшись 2–4 рази на рік на короткотривалі сесії (сесія ВР УРСР тривала, як правило, до 2-х днів, тривалість сесій місцевих рад не пере­вищувала кількох годин), одноголосно під­тримати за­пропоновані урядом або виконкомами місцевих рад ріше­н­ня. Усі промови й ви­ступи готували заздалегідь, «самодіяльність» на сесіях не допускали. Додатковим механізмом контролю було право виборців від­кликати свого депутата. Певну ініціативу депутати могли виявляти лише при роз­гляді т. зв. наказів виборців, а також звернень щодо пере­важно суто побутових питань — на­да­н­ня чи ремонту квартири, покраще­н­ня умов роботи тощо. Проте ві­домі випадки, коли захищені мандатами депутатів ВР СРСР і УРСР українські письмен­ники та культурні діячі М. Рильський, М. Стельмах, Г. Майборода, А. Малишко й ін. на­прикінці 50-х — у 60-х рр. ви­ступали на захист прав української мови та проти поновле­н­ня практики політичних ре­пресій. 

Су­спільна роль депутатів різко змінилася у часи перших напів­демократичних виборів народних депутатів СРСР навесні 1989 та виборів народних депутатів УРСР і депутатів місцевих рад навесні 1990, на яких вперше у радянській історії до­зволено висува­н­ня альтернативних кандидатів. Ці вибори зумовили появу низки нових публічних політиків, серед них — І. Драч, В. Яворівський, Д. Павличко, В. Чорновіл, С. Конєв, В. Мартиросян, Р. Братунь, С. Хмара, І. Юхновський, В. Філенко, О. Ємець, Л. Кравчук, І. Плющ. Найпопулярнішими теле- та радіопередачами того часу стали прямі транс­ляції зʼ­їзду народних депутатів СРСР, згодом — сесії ВР УРСР 12-го склика­н­ня. Згідно з чин­ною Кон­ституцією України, кон­ституційний склад єдиного органу законодавчої влади у державі — ВР України — становить 450 народних депутатів України, обраних на основі загального, рівного і прямого виборчого права терміном на 5 р. з викори­ста­н­ням пропорційної виборчої системи (до кон­ституційних змін 2004 — на 4 р. з викори­ста­н­ням змішаної системи). Народним депутатом України може бути громадянин України, якому на день виборів виповнився 21 р. Народні депутати України здійснюють свої повноваже­н­ня на по­стійній основі й не можуть мати іншого пред­ставницького мандата чи пере­бувати на державній службі. Перед вступом на посаду депутати складають присягу. 

Народним депутатам України Кон­ституцією гарантована депутатська недоторкан­ність: вони не можуть бути притягнені до кримінальної від­повід­альності, затримані чи заарештовані без згоди ВР. Закон України «Про статус народного депутата України» від 17 листопада 1992 (з числен­ними пізнішими змінами) встановлює широкий пере­лік гарантій депутатської діяльності та пільг, якими користуються діючі й колишні народні депутати України. Статус депутатів ВР АР Крим і місцевих рад ви­значено Кон­ституцією та законами України. Їх також обирають на 5 р. на основі загального, рівного та прямого виборчого права шляхом таємного голосува­н­ня з викори­ста­н­ням пропорційної системи (окрім депутатів сільських і селищних рад, яких обирають за мажоритарною системою). До кон­ституційних змін 2004 усіх депутатів місцевих рад обирали за мажоритарною системою на 4 роки. Проте свої повноваже­н­ня (за винятком голів і за­ступників голів ВР АР Крим, обласних, ра­йон­них, ра­йон­них у містах рад, секретарів міських, селищних і сільських рад) вони виконують на громадських засадах. 

Напередодні виборів 1998 ВР України, спираючись на ріше­н­ня Кон­ституційного Суду України від 23 грудня 1997, скасувала статус депутатської недоторкан­ності для депутатів місцевих рад. Від­тоді тема поновле­н­ня недоторкан­ності для депутатів місцевих рад на кілька років стала гаслом опозиції, яка прагнула у такий спосіб захистити своїх пред­ставників у радах від адміністративного сваві­л­ля. 8 вересня 2005 недоторкан­ність депутатів місцевих рад поновлено, але у звʼязку з масовим прагне­н­ням криміналітету ухилитися від від­повід­альності шляхом отрима­н­ня мандата депутата — знову скасовано 4 квітня 2006. Водночас ухвалена тоді редакція Закону України «Про статус депутатів місцевих рад» встановила спеціальний порядок притягне­н­ня до від­повід­альності депутатів, зокрема кримінальну справу проти депутата місцевої ради може порушити ген. прокурор, його за­ступник, прокурори АР Крим, областей, Києва і Севастополя. При цьому не пізніше ніж на­ступного робочого дня про це ріше­н­ня має бути пові­домлено від­повід­ну раду. Закон перед­бачає, що ріше­н­ня про взя­т­тя депутата під варту або під домашній арешт може при­йматися виключно на під­ставі ріше­н­ня суду, який також зобовʼязаний не пізніше на­ступного робочого дня пові­домити про це від­повід­ну раду.

На виборах 2006 до ВР обрано 450 народних депутатів України, до ВР АР Крим і 12 112-ти місцевих рад — загалом 233 587 депутатів (див. Табл.). За партійним складом ВР 5-го склика­н­ня на момент обра­н­ня налічувала 186 депутатів від Партії регіонів, 129 — від БЮТ, 81 — від блоку «Наша Україна», 33 — від СПУ, 21 — від КПУ. На рівні місцевих рад Партія регіонів й утворені на її основі місцеві блоки (напр., «За Януковича» в АР Крим) здобули більшість у пів­ден­них і східних регіонах держави, натомість БЮТ і «Наша Україна» сформували найбільші фракції у радах західних і центральних регіонів. Партія регіонів не подолала тривідсотковий барʼєр у Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській областях, а БЮТ і «Наша Україна» не про­йшли до Донецької облради та Севастопольської міськради. До місцевих рад багатьох регіонів про­йшла низка партій і блоків, не пред­ставлених у ВР 5-го склика­н­ня (Народний блок Литвина, Український народний блок Костенка і Плюща, блок Н. Вітренко, блок Пора–ПРП та ін.), а також деякі суто місцеві блоки (зокрема Л. Черновецького у Києві). З метою припинити поширену раніше практику пере­ходів народних депутатів України із однієї фракції в іншу, кон­ституційними змінами 2004 за­проваджено норму імперативного мандата народного депутата України, яка полягає в обовʼязку народного депутата України увійти до фракції партії (блоку), від якого його обрано, та у праві керівного органу партії (блоку) припинити повноваже­н­ня народного депутата України, який не вві­йшов до фракції або ви­йшов з неї. Однак на практиці ця норма не завадила майже 30-ти народним депутатам України з фракцій БЮТ і «Наша Україна» пере­йти протягом перших 10-ти місяців роботи ВР 5-го склика­н­ня на бік урядової коаліції; водночас 2 депутати від СПУ, незгідні з її пере­ходом до урядової коаліції, при­єд­налися до БЮТ. Ці пере­ходи спотворили роз­становку сил у парламенті порівняно з волевиявле­н­ням виборців і стали офіційною мотивацією для появи указу Президента України про до­строкове припине­н­ня повноважень ВР 5-го склика­н­ня від 2 квітня 2007. Однак уряд і урядова більшість у ВР не ви­знали кон­ституційності цього указу, що зумовило початок го­строї політичної кризи. В результаті домовленості основних політичних сил до­строкові вибори при­значено на 30 вересня 2007. Юридичною під­ставою для ви­да­н­ня від­повід­ного указу стало складе­н­ня депутатських повноважень понад 150-ма народними депутатами України від фракцій БЮТ і «Наша Україна», що зробило ВР 5-го склика­н­ня недіє­здатною.

2006 вибори депутатів місцевих рад (окрім селищних та сільських) вперше від­бувалися за пропорційною системою, що при­звело до під­вище­н­ня політичної структурованості рад, однак не зняло про­блеми пере­ходу депутатів, які про­йшли за списками однієї політичної сили, до фракцій іншої (за певну винагороду), зокрема сут­тєво зменшилися фракції тих партій і блоків, які опинилися в опозиції до місцевої влади. З цією метою фракція БЮТ ініціювала ухвале­н­ня 12 січня 2007 змін до законодавства про статус депутатів місцевих рад, що перед­бачають можливість від­клика­н­ня депутата, який не дотримується партійної дисципліни, за ріше­н­ням керівного органу партії (блоку). Однак критики закону, посилаючись на європейські правові норми та рекомендації Ради Європи щодо не­прийнятності імперативного мандата, вважають його недемократичним і таким, що може при­звести до встановле­н­ня диктатури партійної верхівки. Роз­вʼяза­н­ня про­блеми вони вбачають у пере­ході до системи виборів, яка б стимулювала під­вище­н­ня якості депутатського корпусу та його від­повід­альності перед виборцями.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю