КУВА́ННЯ — один із видів обробле­н­ня металів тиском, який ґрунтується на здатності металів пластично деформуватися — змінювати форму, не руйнуючись, під дією зовнішніх сил. Ковальству під­дають метали та сплави, що мають досить високу пластичність і низький опір деформації. Під час ковальства здійснюють багаторазівне пере­ривчасте ударя­н­ня заготовки спеціальним інструментом. За­звичай її встановлюють незакріпленою на ковадлі або в під­кладному штампі. При масовому виробництві однакових деталей частіше за­стосовують штампування або пресування. Основні операції під час ковальства: осадже­н­ня, висадже­н­ня, протяга­н­ня, роз­кочува­н­ня, прошива­н­ня, різання, згина­н­ня та виправле­н­ня. При осаджен­ні матеріал роз­плющують — ширину та довжину збільшують, а товщину зменшують доти, поки йому не нададуть необхідних роз­мірів і форми; при висаджен­ні створюють потовще­н­ня внаслідок зменше­н­ня довжини. У процесі ручного або машин­ного ковальства використовують основні, під­тримуючі та вимірювальні інструменти. Серед основних інструментів для ручного ковальства — ковадла, молотки, ручники, борідки, зубила, обтискачі, від­бійники; серед основних машин­них інструментів — бойки (плоскі, фасон­ні, заокруглені, комбіновані), плити, прошивні. Як під­тримуючі інструменти при ручному ковальстві використовують кліщі, стояки, при машин­ному — кліщі, патрони. Заготовками для ковальства можуть бути зливки, сортові і профільні прокат, листи та ін. Сталеві заготовки перед ковальством пере­важно на­грівають в полуменевих або різного типу електричних печах до температури 1100–1250 °С. Пере­ваги обробле­н­ня металів ковальством порівняно з різа­н­ням: менша (близько 30 %) витрата металу на виріб; вища продуктивність устаткува­н­ня; метал стає щільнішим за своєю структурою. Ковальство без на­гріва­н­ня було ві­доме ще в часи пізнього неоліту, за допомогою нього здійснювали обробле­н­ня самородних металів (міді, золота, срібла, метеоритного заліза).

Першими ковадлами слугували масивні камені, метал кували молотом — іншим каменем, закріпленим до деревʼяного руківʼя. За декілька тисячоліть до нашої ери під час виготовле­н­ня міді та заліза з руди вперше за­стосовано ковальство на­грітих напів­фабрикатів після плавле­н­ня в печах. У Пере­дній Азії та на Кавказі зна­йдені крицеві речі, виготовлені за допомогою гарячого ковальства (7 ст. до нашої ери). Виявлені зразки зброї в скіфських курганах доводять, що на території України вже у 6–5 ст. до нашої ери досконало володіли технікою К. З викори­ста­н­ням заліза та сталі ковалі Київської Русі виготовляли складні кон­струкції лемешів, кольчуг, мечі тощо.

Подальший роз­виток ковальство отримало в добу Козач­чини. Максимальна маса молота для роботи вручну становить 20–30 кг. У 13 ст. зʼявилися важільні молоти з ручним приводом, у 16 ст. через необхідність під­вище­н­ня сили удару для виготовле­н­ня масивних виробів — молоти масою до 400 кг. Остан­ні працювали за допомогою енергії падаючої води. 1774 англійський винахідник Дж. Ватт за­пропонував використовувати роз­роблений ним паровий двигун для приводу важільного молота. Після вдосконале­н­ня вага падаючих частин досягала 380 кг, частота — 300 ударів на хв. Принципово нову кон­струкцію роз­робив англійський винахідник і промисловець Дж. Несміт 1839. Паровий двигун був роз­міщений у верх­ній частині станини, шток під­німав довбню з бойком при подачі пари, робочий хід здійснювався після її випуску. Спочатку довбня молота важила 2500 кг, максимальна висота паді­н­ня становила 2 м. У на­ступні десятилі­т­тя парові молоти неодноразово вдосконалювали. На початку 1870-х років у Санкт-Петербурзі та м. Перм (Росія) побудовано 50-тонні парові молоти.

В остан­ній чверті 19 ст. у Києві на Пів­ден­но-російському машинобудівному заводі та заводі «Арсенал», Харківському паровозобудівному заводі, під­приємствах Донбасу, Придні­провʼя та інших регіонів організовано потужні ковальські господарства. Українські під­приємства з високою точністю виготовляли шестерні, клапани, кільця, вали, болти, заклепки тощо. На початку 20 ст. набули пошире­н­ня молоти різної кон­струкції з електро­приводами. Водночас роз­роблено без­шаботні молоти з дво­сторон­німи горизонтальними і вертикальними ударами двох довбень, молоти з пневматичними, пароповітряними, гідравлічними, газогідравлічними механічними та ін. приводами; горизонтально-кувальні машини, молоти з вільно падаючими ударними частинами та з бабами, що додатково роз­ганяються. У 1-й половині 20 ст. на під­приємствах України за­стосовували молоти з масою падаючих частин від 25 кг до 15 т і частотою до 500 ударів на хв. Молоти для ковальства заготовок масою до 13 т мають масу падаючих частин до 300 т з ефективною кінетичною енергією удару близько 1570 кДж і роблять до 30 ударів на секунду. Високошвидкісні молоти з ефективною кінетичною енергією близько 1000 кДж роз­вивають швидкість паді­н­ня довбні до 30 м на секунду. У 2-й половині 20 ст. провід­ним під­приємством СРСР з виробництва потужного устаткува­н­ня для обробле­н­ня металів тиском став Новокр­аматорський машинобудівний завод. 1975 на ньому виготовлено найбільший у світі без­шаботний молот із двома масами 150 т і енергією удару до 250 кДж (30 ударів на хв., висота над під­логою 12 м).

На­прикінці 19 ст. почали формуватися наукові основи ковальства, зокрема щодо ви­значе­н­ня оптимальних роз­мірів і форми заготовок, встановле­н­ня закономірностей текучості металів, вимог до пластичності. В Україні про­блеми ковальства та родин­них технологій досліджували вчені Ін­ституту чорної металургії НАНУ, Національної металургійної академії України (обидва — Дні­пропетровськ), Донбаської машинобудівної академії (м. Кр­аматорськ Донецької обл.), Національного технічного університету України «Київський політехнічний ін­ститут» та ін. Ковальство, штампува­н­ня та пресува­н­ня широко за­стосовують в різних галузях машинобудува­н­ня, автомобільній, авіаційно-космічній, легкій промисловостях, тракторобудуван­ні та ін.