Матеріалізм — Енциклопедія Сучасної України

Матеріалізм

МАТЕРIАЛІ́ЗМ (від лат. materialis – речовинний) – філософське вчення, згідно з яким матерія первинна, а свідомість, дух – вторинні. Це співвідношення має простор.-час. зміст: свідомість притаманна не всій матерії, а лише окремим її утворенням; спочатку існує матерія, а потім у ній виникає дана властивість. З її по­явою принцип М. змінюється і доповнюється новим: матерія – філос. категорія для позначення об'єктив. реальності, що дана людині в її відчуттях, яка копіюється, фотографується, відображається відчуттями, існуючи незалежно від них; матерія існує незалежно від свідомості. Але якщо матерія незалежна від свідомості, то і, навпаки, свідомість незалежна від матерії, і замість монізму виходить дуалізм. Тому потрібне уточнення, яке є у нім. філософа Й. Діцґена: люд. орган пізнання – частка природи, що відображає ін. її частки. М. полягає у тому, що останні не мають свідомості, виникають раніше й існують незалежно від людини – носія пі­знання. Це відношення знову змінюється, якщо йдеться про су­спільство, де незалежно від свідомості одних існують свідомості ін. людей. Істор., сусп. буття – діяльність, що визначається струк­турою мета – засіб – результат, перша вихідна ланка якої має ідеал. чи духов. характер. Сусп. буття опосередковане свідомістю. Тому істор. матеріал вимагає заглиблення в такі шари люд. істоти, які не залежать від свідомості, але визначають її. Їх складає тілесна природа людини, її фіз., матеріал. потреби, які не можна задовольнити без допомоги свідомості, але які від неї не залежать, їй передують, – потреби в засобах життя (їжі, одязі, житлі тощо). Зазначена структура діяльності стає такою: матеріал. потреби – цілі – засоби – результати. Подіб­ні потреби існують завжди, випливають з людини як природ. істоти, природа постачає також у кінц. підсумку і матеріал для знарядь та продуктів праці. У цьому полягає істина матеріал. розуміння історії. Чим менше розвинуте сусп-во, тим більшою мірою воно залежить від матеріал. потреб і компонентів життя, і навпаки. Коли пізнання і діяльність набувають планетар. характеру, стають сумірними з геол. силами Землі, матеріальне і духовне стають рівноправ. факторами, втрачають свою абсолютність. Це відбувається у тій реальності, яку називають феноменом ноосфери (сфери розуму). М. із відношенням «первинності–вторинності» зберігає своє значення на периферії ноо­сфери, у тих межах, де перероб­лена дійсність стикається з неосвоєною в оточенні людства та в ньому самому. Терміни «матеріалісти» та «ідеалісти» увів нім. філософ Ґ. Ляйбніц для позначення прихильників протилеж. філос. напрямів, представлених гіпотезами давньогрец. філософів Епікура і Платона. До матеріалістів Ґ. Ляйб­ніц зараховував давньогрец. філософа Демокрита, анл. філософа Т. Гоббса та ін., які заперечували будь-яку нематеріал. субстанцію. Франц. мех. М. 18 ст. (Ж. Ламетрі, Д. Дідро, К. Гельвецій, П. Гольбах), що склався на основі новоєвроп. матем. природознавства 17–18 ст. (насамперед механіки Ґ. Ґалілея, І. Ньютона) та відродженого П. Ґассенді і Р. Бойлем антич. атомізму, – перша завершена система матеріаліст. світорозуміння з характерними для нього радикал. атеїзмом, утилітарист. етикою, сенсуаліст. теорією пізнання, трактуванням протяж. субстанції Р. Декарта як єдиного та всеосяж. принципу Всесвіту. Критик нім. класич. ідеалізму Л. Фоєрбах, не вважаючи істинною ні М., ні ідеалізм, ні фізіологію, ні психологію, джерело М. вбачав у природі людини як чуттєвої, тілес. істоти, хвороби й страждання якої не можуть усунути ніякі ідеаліст. приписи і категоріал. імперативи. Концепція Л. Фоєрбаха (поряд із переосмисленою К. Марксом і Ф. Енгельсом діалектич. логікою Ґ. Геґеля) – одне із джерел діалектичного матеріалізму, що став у 20 ст. офіц. філос. доктриною в СРСР. Поняття соц.-істор. практики – в основі розробленого К. Марксом і Ф. Енгельсом матеріаліст. розуміння історії (термін «історичний матеріалізм» уперше вжитий 1892 Ф. Енгельсом), яке виходить із того, що спосіб вироб-ва матеріал. життя обумовлює соц., політ. і духовні процеси життя взагалі. У серед. 19 ст. у Німеччині виник природн.-наук. М., орієнтов. на досягнення хімії та фі­зіології (К. Фоґґ, Л. Брюхнер, Я. Молешотт). Неокантіанець Ф. Ланґе у фундам. праці «Geschi-chte des Materialismus und Kritik seiner Bedeutung in der Gegenwart» («Історія матеріалізму та критика його значення у теперішній час», Ізерлон, 1866, т. 1–2) поряд із теор. виділив естет. М., вбачаючи його витоки в антич. гедонізмі (Епікур), у Новий час – в етиці шотланд. філософа А. Смі-та. У 2-й пол. 20 ст. у руслі ідей аналітичної філософії у Великій Британії, США, Канаді, Австралії виник т. зв. наук. М., представлений різноманіт. версіями філософії свідомості. Спираючись на дані природн. наук (фізики, фізіології, нейропсихології, когнітив. науки), представники цієї течії розглядали явища психіки та свідомості як епіфеномен фізіол. процесів, що відбуваються у мозку ЦНС: теорія тотожності (амер. фізик Г. Фейґль, австрал. філософ Д. Армстронґ); аномал. монізм Д. Девідсона; елімінатив. М.: описуючи псих. явища, усуває щоденну мову «нар. психології», замінюючи її мовою нейрофізіології (канад.-амер. філософ П. Черчленд, амер. філософ Р. Рорті); їх тлумачать за аналогією з роботою комп'ютера (інформ. та обчислюв. парадигми амер. логіка Г. Пантнема), як супровід фіз. подій (амер. філософ Д. Льюїс). М. – допоміжна доктрина будь-якої тиранії, диктатури. Панівна тенденція – перетворити людей із самост. індивідів на «гвинтики» єдиної, великої соц. «машини»; зробити сусп-во, а не совість, центром життя; підкорити душу речам, деперсоналізувати людину. У 20 ст. у зх. філософії М. розвивався переважно як механістичний, проте деякі зх. матеріалісти зберегли інтерес до діалектики. М. кін. 20 – поч. 21 ст. представлений онтол. філософією, лідером якої є амер. філософ Б. Сміт. Філос. М. саме тому можна назвати самост. напрямом філософії, що він дозволяє розгляд низки проблем, постановка яких виключена ін. напрямами філос. пізнання. У сучас. М. чимало уваги відведено духов. розвитку людини. Відвертий М. – філософія, яка стверджує, що у Все­світі немає жодних ін. причин, окрім матеріал., і що всі феномени, які називають духов. чи морал., є функціями матерії. Однак непрямий М., тобто підкреслена, невиражена концепція, що матеріал. причини пояснюють усі речі, зберігається. До М. часто зараховують натуралізм (оскільки він не відводить людині особливого місця у природі), емпіризм (розцінює як реальне тільки те, що може бути сприйняте за допомогою природ.-наук. методів), неопозитивізм (відхиляє пояснення духов­но-душев. сутності справ). Однак позитивізм і неопозитивізм усе ж назвати М. не можна, тому що він відкидає питання про самост. існування будь-якого буття поза пізнаним мисленням; вважає можливим тільки аналіз відчуттів і систематизує їх через аналіз мови. Термін «М.» вживають також для означення світських поглядів і поведінки, за яких матеріал. блага домінують в ієрархії цінностей.

Літ.: E. Bloch. Das Materialismus Problem, Seine Geschichte und Substanz. Frankfurt am Main, 1972; R. C. Vitzthum. Materialism: An affirmative history and definition. New York, 1995; D. Rosenthal. Materialism and the mind-body problem. Indianapolis, 2000; Ланге Ф. А. История материализма и критика его значения в настоящее время: история материализма до Канта / Пер. с нем. 3-е изд. Москва, 2009; Його ж. История материализма и критика его значения в настоящее время: история материализма после Канта / Пер. с нем. 3-е изд. Москва, 2010.

М. О. Булатов

Матеріалізм історичний (М. і.) – теорія розвитку суспільства та методологія його пізнання, створена і розроблена німецькими мислителями К. Марксом і Ф. Енгельсом як складова частина доктрини марксизму. Ін. назва – матеріаліст. розуміння історії. Філос. підстави доктрини спиралися на діалектич. М. як науку про найбільш заг. закони розвитку природи і людини та доповнювалися М. і. – соц. філософією і соціологією. Термін «М. і.» уперше використав Ф. Енгельс у листах 1890-х рр. Осн. ідеї М. і. сформульовано в працях К. Маркса і Ф. Енгельса «The German Ideology» («Німецька ідеологія», 1846; уперше опубл. 1932 у Москві), К. Маркса «The Poverty of Philosophy» («Злиденність філософії», Париж; Брюссель, 1847), «A Contribution to the Critique of Political Economy» («До критики політичної економії», Москва, 1859). Теорія М. і. формувалася в інтелектуал. атмосфері 19 ст. як універсал. парадигма, засн. на позитивіст. методологіях, натуралізмі в трактуванні людини і сусп-ва, причинно-механіст. моделі пояснення світу. Вона спиралася на тогочасні уявлення про те, що люд. історія – «природ.» регулятив. процес, що визначається законами розвитку і піддається наук. пізнанню. Кінц. мета К. Маркса полягала у визначенні «заліз. законів» люд. історії з метою її формування в прогресив. напрямку. Історія як закономір. і детермінов. процес еволюції та змін була, на думку К. Маркса, єдиною справж. наукою. Соц. передумови М. і. по-в'язані з розвитком ринк. відносин, розширенням можливостей сусп. пізнання, у ході яких сформульовано ідеї істор. необхідності й поступу (італ. філософ Дж. Віко, франц. філософ Ф.-М. Во-льтер, нім. філософ Ґ. Геґель), створ. труд. теорію вартості (шотланд. економіст і філософ А. Сміт, англ. економіст Д. Рікардо), постульовано соц. боротьбу як чинник сусп. еволюції (франц. історики О. Тьєррі, Ф. Міньє, Ф. Ґізо), окреслено утопічні контури майбут. сусп-ва «заг. благоденства» (англ. філософ Т. Мор, франц. філософ К.-А. де Сен-Симон, англ. соціаліст Р. Оуен). К. Маркс запровадив у суспільствознавство новий метод дослідж. і поняття, пов'язані з процесами розвитку й занепаду конкрет. форм сусп. орг-ції: сусп. буття, сусп. свідомість, сусп.-екон. формація, спосіб вироб-ва, продуктивні сили й вироб. відносини, базис і надбудова, соц. революція, форми сусп. свідомості. Ці терміни та метод справили знач. вплив на соц. і гуманітарні науки, передусім історію. К. Маркс використав 2 підходи до суспільствознавства: по-пер-ше, розуміння люд. сусп-ва як ціліс. системи, усі елементи якої варто вивчати в їхньому взаємо-зв'язку та взаємодії; по-друге, розгляд сусп. систем як внутрішньо суперечливих утворень, розвиток яких відбувається за рахунок внутр. конфліктів. У сукупності це давало змогу робити заг. висновки відносно причин і наслідків соц. змін, передбачувати їхній напрям. Окрім того, він пов'язав характеристики екон. систем із відносинами між соц. групами, що визначають структуру сусп-ва. Цей комплекс ідей, що згодом був окреслений не зовсім вдалим терміном «М. і.», став вихід. пунктом для пошуків точного і реаліст. методу дослідж. причин соц. змін (нім. соціологи Ф. Тьоніс і М. Вебер, італ. філософ Б. Кроче). Вихід. пунктом М. і. є теза про первинність сусп. буття щодо сусп. свідомості, що розглядається як відображення соц. форми руху матерії. Хоча в історії діють люди, які свідомо переслідують свої цілі, самі цілі та засоби їх досягнення визначені матеріал. умовами життя. Історію розуміли як результат матеріал. (матеріалізов.) діяльності людей, сусп.-істор. практику, всесвітньо-істор. процес. Осн. причину сусп. розвитку К. Маркс, застосовуючи матеріаліст. діалектику, вбачав у суперечності в способі вироб-ва матеріал. благ – між продуктив. силами, що швидко розвиваються, і консерватив. вироб. відносинами. Творці М. і. виходили з того, що впродовж люд. історії відбувається зміна сусп. орг-ції, що втілюється у сусп.-екон. формаціях – історично визначених етапах сусп. розвитку, де реалізуються конкретно-істор. форми взаємозв'язку екон. базису та ідеол. надбудови. Діалект. суперечність базису і надбудови визначає характер, механізм, темпи істор. поступу. Рушій. силою, творцем історії виступає народ, який у своїй повсякден. діяльності створює засоби задоволення матеріал. потреб людей, що є необхід. умовою формування потреб більш високого рівня – духовних. Способом переходу від однієї сусп.-екон. формації до іншої, більш високої, є соц. революція – докорін. переворот в екон. базисі сусп-ва і політ.-культур. надбудові. На основі аналізу механізму зміни сусп.-екон. формацій робився прогноз про закономірне виникнення комуніст. формації як сусп-ва гармоній. поєднання свободи індивіда і колективу. Істор. суб'єктом буд-ва комунізму теоретики марксизму бачили пролетаріат, що в клас. боротьбі знищує експлуатацію як форму сусп. відносин, усуваючи її основу – приватну власність на засоби вироб-ва. Сучасні інтерпретатори М. і. визначають в ньому 3 рівні і 3 відповідні їм взаємопов'язані часткові теорії: теорію сусп.-екон. формацій на вищому рівні, теорію клас. боротьби на серед. (соц.-структур.) рівні і теорію люд. індивіда – на індивідуальному. Базовою підставою суспільство­знавства, що споріднює К. Маркса з більшістю соц. мислителів 19 і 20 ст., є розгляд індивідів як відправ. точки соц. історії. Голов­не в ній полягає в тому, що люд. природа характеризується не постій. набором універсал. властивостей, а відношенням людей до навколиш. природ. і соц. світів: індивід виступає не абстрактом, а сукупністю всіх сусп. відносин, насамперед соціол., а не психол. одиницею. Соц. реальність, в якій змушена перебувати і діяти людина, включає її в соц. відносини і формує соц. позицію. В соц. житті та взаємодії відбувається відчуження людини від продуктів її матеріал. і духов. діяльності, яке створює підстави для усвідомлення нею стосунків несвободи і прагнення їх подолати. Завдяки цій суперечності, на думку К. Маркса, починається люд. історія, а також з'я-вляється механізм її продовження. На соц.-структур. рівні М. і. пропонує теорію клас. боротьби як неуникнен. наслідок соціалізації людей і утворення внутр.-сусп. спільнот. Міжгруп. відношення та їхня взаємодія визначають М. і. як структураліст. підхід. У сусп. міжгруп. відносинах визначал. елементом виступає приватна власність на засоби вироб-ва (землю, будинки, машини, капітал тощо), що поділяє сусп-во на два протилежні полярні класи суспільні. Суперечність між ними є рушій. силою соц. змін, що призводять до перерозподілу власності або її ліквідації. К. Маркс виділяв 3 типи клас. опозиції: суперечність між інтере­сами у задоволенні потреб влас­ни­­ків і невласників; суб'єкт. відображення протилежності клас. інтересів, що проявляється у ворожості і ненависті з обох сторін (клас. антагонізм); відображення антагонізму в екон., політ. і культур. сферах, що породжує колективну дію представників одного класу проти другого. На 3-му, найвищому, рівні М. і. перебуває теорія сусп.-екон. формацій, що відображає логічно сконструйов. модель сусп. цілого – всесвіт.-істор. процес еволюції люд. сусп. орг-ції. В її основі лежить суперечність між розвитком продуктив. сил і вироб. відносин. Механізмом приведення перших у відповідність із другими є соц. революція. У теорії сусп.-екон. формацій, що була конкретизована і розвинута прихильниками марксизму, виокремлюють первіснообщинну, рабовласниц., феод., капіталіст. і комуніст. формації. За простішою схемою їх (слідом за К. Марксом) можна укласти в 3 осн. епохи люд. історії – докласові невідчужені сусп-ва (примітивні спільноти), класові сусп-ва, в яких існує відчуження, і безкласові, теж невідчужені (комуністичні). Залишаючись у полоні панлогізму Ґ. Геґеля, К. Маркс вважав, що сучасне йому капіталіст. сусп-во неминуче зміниться комуністичним і цей прорив буде переходом з «царства необхідності» до «царства свободи», який завершить «передісторію» люд. сусп-ва і відкриє епоху справж. гуманіст. історії. М. і. є однією з найскладніших і логічно довершених теорій соц.-істор. процесу, що ґрунтується на позитивіст. уявленнях про необмежені можливості рац. пі­знання, еволюц. вірі у всезаг. прогрес і мех. природі люд. вза­ємодії. Вона містить відбитки інтелектуал. здобутків натурфілософії доби Просвітництва, епох Романтизму і Позитивізму. Суть підходу М. і. зводиться до лінійно-стадіал. тлумачення історії, доповненого ідеєю екон. детермінізму, телеологізму і есхатології, характерних для провіденц. мислення. Лінійно-стадіал. концепція історії М. і. нагадує архаїч. міф, який, за визначенням румун. філософа М. Еліаде, характеризується такими рисами: символіч. поверненням до початків (первіс. комунізм – комунізм), яке передбачає знищення (заперечення) всього, що було до цього; перехід до нового стану пов'язаний із перетинанням зони хаосу як умови, що передує творенню; нове народж., як і новий початок життя, є не просто повторенням того, що сталося, а доступом до нової «модальності» існування. Постулюючи утопіч., неможливий до реалізації стан сусп-ва, М. і. лише повторює ходи думки, що були властиві колись міфол. способові розв'я-зання нерозв'язних у принципі суперечностей між вигадкою і реальністю, між річчю і словом, між дійсністю та її відображенням. «Міф про комунізм» визрівав давно, але К. Маркс надав йому співзвучну епосі науковоподібну форму. М. і. став способом теор. інтерпретації фактів, який виправдовував апріорні думки й забобони, обґрунтовував старі й нові уявлення про справедливість. У 1920–30-і рр. М. і. був догматизов. комуніст. ідеологами СРСР і перетворений, не без теор. зусиль і внеску ідеологів рос. більшовизму, на обов'язкову для науковців підвлад. комуніст. партіям країн методологію всіх соц. і гуманітар. наук. Гол. теор. підвалини М. і. в 20 ст. спростовано досягненнями заг.-наук. і гуманітар. дисциплін, відкриттями в теорії пізнання і мислення, новіт. макроекон. моделями, заг. теорією систем, уявленнями про нелінійні процеси, даними наук про масові комунікації тощо. Крах «реал. соціалізму» в СРСР і країнах т. зв. соціаліст. табору наочно продемонстрував переваги сучас. неортодоксал. соціол., політол., психоістор. та ін. методів реконструкції істор. процесу. З другого боку, марксів. М. і. створив концептуал. передумови для низки теорій сусп. розвитку, зокрема неомарксизму, які отримали поширення в 20 ст. Він підготував ґрунт для нових підходів до істор. змін, що здобули світ. популярність, – істор. соціології і теорії діяльності.

Літ.: див. Марксизм.

Л. О. Зашкільняк

Статтю оновлено: 2018

Покликання на статтю
М. О. Булатов Л. О. Зашкільняк . Матеріалізм // Енциклопедія Сучасної України: електронна версія [веб-сайт] / гол. редкол.: І.М. Дзюба, А.І. Жуковський, М.Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2018. URL: https://esu.com.ua/search_articles.php?id=66968 (дата звернення: 21.10.2021)