Мрія

МРІ́Я — онтологічна характеристика людського буття, що полягає у рухові від світу реалізованих можливостей до тих, які ще постають; вид уяви, при якому субʼєкт уявляє деякі майбутні події, на­ста­н­ня яких він бажає; заповітне бажа­н­ня, здійсне­н­ня якого подарує щастя. Перш ніж можливість реалізується, вона повин­на по­стати ідеально-духовно. М. у будь-якій формі виводить людину за межі часу-простору наяв. подій і сенсів у світ уявно-чут­тєвого здійсне­н­ня бажаних нею абстракт. і реал. можливостей. М. повʼязана з уявною реалізацією жит­тєвих планів, очікувань і сподівань; у ній по­єд­нані образи бажаного майбутнього, яке є полем можливостей, із прагне­н­ням до втіле­н­ня цих образів у дійсність. М. образно-чут­тєво фокусує, на­ближає до людини бажане, при цьому втіле­н­ня бажаного може охоплювати широкий спектр феноменів — від позитив. зміни змісту сновидінь до побудови косміч. корабля для польоту на Марс. Орієнтованість на майбутнє зберігається у фантаст. виді­н­нях, що вимагають втіле­н­ня у на­ступ. серії видінь, і у суто прагмат. проекті, який пере­водить М. у площину практ. дії; тут діяльна уява конструює не лише детал. образ бажаного фрагмента реальності, а й етапи та напрями його втіле­н­ня. Від різного роду марень М. від­різняється тим, що в ній індивід ви­ступає не обʼєктом дії проявів позасві­домого чи галюциногенів, а повно­влад. субʼєктом уяви, він сам задає зміст і форму бажаного феномену, по­єд­нуючи при цьому сві­доме та під­сві­доме, раціональність і чут­тєвість, а не рухається за логікою роз­горта­н­ня навіть най­яскравіших марень. Рос. філософ М. Бахтін вважав, що пластич. світ М. цілком подіб­ний до світу дійс. сприйня­т­тя: гол. ді­йова особа і тут зовнішньо не виражена, вона лежить в ін. плані, ніж ін. ді­йові особи; в той час, як вони зовні виражені, вона пере­живається зсередини. Здатність мріяти залежить від того, на який тип духов. культури М. спирається, що в ній узято з гуманіст. і динам. шарів цієї культури. Чим ґрунтовніша М., тим активнішу діяльність з досягне­н­ня неймовір. з точки зору «тверезого глузду» чи «холод. логіки» результатів вона здатна стимулювати. З ін. боку, така М. робить людину екзистенційно багатшою, і в цьому плані вона є самодо­стат. феноменом. Разом із тим М. може ґрунтуватися не на гуманізмі чи «високій» культурі, а на кримін. субкультурі, шовінізмі чи расизмі, реліг. фанатизмі і властиво середньовіч. морал. цін­ностях. У таких випадках реалізація М. спричиняє де­струкцію та примітивізацію особистості, роз­гортає її жит­тєвий вектор у напрямі, протилежному стосовно напряму соц. і культур. про­гресу. М. може мати конкретну форму абстракт. ідеалу, зриму предметність нормативно-заг. змісту. Цей зміст органічно по­єд­нується з бу­т­тям М., коли полягає не у жорсткій регламентації, а містить певні норми, що пронизують тканину культури, структурують її, до­зволяють здійснювати між­субʼєкт­ну транс­ляцію цін­ностей, сенсів, духов. станів. Тому М. не є чимось без­особово-су­спільним, вона індивідуальна за своєю суттю, проте спирається на соціокультурне під­ґрунтя, що обʼ­єд­нує дану спільноту людей. У ситуації, коли спільнота має в якості стратегічно-світо­гляд. орієнтира певний заг.-соц. ідеал, М. конкрет. членів — у тому плані, що стосується їхнього баче­н­ня себе в сусп. процесах, — можуть помітно від­різнятися. За умов збереже­н­ня певного ідеалу (який роз­вивається і транс­формується) зримі людиною форми М. можуть типологічно змінюватися, корелюючись з певними етапами люд. долі або ж етапами соц.-істор. і соц.-культур. роз­витку. Так, ідеал проте­стантизму за остан­ні 400 р. значно змінився, однак є під­стави вважати, що він зберіг свої засади; М., повʼязані з осн. жит­тєвими цін­ностями людини, у проте­стантів епохи Реформації і сучас. роз­різняються типологічно. М. завжди є індивідуальною, водночас вона може набувати масово-інте­гратив. значе­н­ня в сусп. житті. Напр., «амер. М.» органічно по­єд­нала міль­йони пере­селенців з Європи, оскільки всі вони мріяли про «вільний новий світ» і були готові його будувати та об­­стоювати. У межах парадигми «амер. М.» уживалися й посилювали одна одну індивідуал. М. пере­селенців, які вільно обрали для себе саме такі типологічні варіанти втіле­н­ня бажаного світу. Парадигма «укр. М.» столі­т­тя тому окреслювалася афорист. формулою: «Земля і воля!». В обох випадках нац. М. не навʼязувалася ззовні, проте «амер. М.» встигла раціоналізуватися та стати складовою сусп. життя, втілившись у певні ін­ституції, тоді як укр. М. у силу обʼєктив. і субʼєктив. причин не встигла повністю пройти такий шлях. Укр. нац. М. пере­буває у стані істот. транс­формації. Соціально негат. роль можуть грати не тільки М., що акумулюють прагне­н­ня до насильства над ін. індивідами чи націями, до ствердже­н­ня влас. «Я» за рахунок приниже­н­ня ін. людей. Якщо внаслідок низки причин М. індивіда чи невеликої групи людей починають функціонувати в ролі сусп. ідеалу, навʼязуваного соціуму за допомогою жорсткої політ. структури, то М., що суперечать «спрямовуючій», усувають з публіч. простору (нерідко разом з їхніми носіями); індивід. прагне­н­ня обмежують рамками канонізов. смислового майбутнього. У такому разі М., незалежно від початк. субʼєктив. прагнень її носія (групи носіїв), пере­творюється на ідеологему, що гальмує реалізацію по­сталих можливостей, а то й просто пере­креслює їх. Директивна М. про «світле майбутнє» реально руйнує можливість про­гресу, а разом із тим — люд. субʼєктні ви­значеності, зачиняє світ культур. змістів і пере­творює люд. буття на одномірне функціонува­н­ня. Гол. сферою реалізації М. є перед­усім люд. вчинки, як «буден­ні», так і повʼязані із «зоряними хвилинами людства» (австр. письмен­ник С. Цвейґ). Що ж стосується су­спільно значущої М. (як «позитивної», так і «негативної»), то її часто повʼязують зі сферою мистецтва; воно, як стверджував укр. філософ В. Малахов, нічого не здатне реалізувати без­посередньо в наяв. дійсності, воно натомість найсміливішим, здавалося б, ві­дірваним від життя М. надає сили справж. реальності, роз­криваючи їхній необхід. звʼя­зок із заг.-істор. сутністю людини. Окрім того, формами публіч. унаочне­н­ня М. є політ. й екол. утопії. Із М. тісно повʼязаний феномен надії. Нім.-амер. психолог і філософ Е. Фромм за­значав, що стан надії — стан буття. Укр. філософ В. Шинкарук стверджував, що наші уявле­н­ня про майбутнє не що інше, як пошук і пере­жива­н­ня різних можливостей, створе­н­ня на їхній основі образу майбут. уявлюваного буття. У цьому й полягає більша творча роль М., злету люд. фантазії, за допомогою яких людина, окидаючи по­глядом без­крає море абстракт. можливостей, від­криває реальні. У процесі їхнього від­кри­т­тя від­повід­но до інтересів, очікувань і прагнень людини формується такий психол. феномен духов. життя, як надія; це — М., у реалізацію якої людина повірила (яка стала обʼєк­том віри). Надія — без­посередня внутр. спонука до дії, вона унаочнює себе перед­усім не у вер­бал. сфері, не у мист. творах, а у вчинках людини.

Завантажити статтю