МУШКЕ́ТИК Юрій (Георгій Михайлович; 21. 03. 1929, с. Вертіївка, нині Ніжинського р-ну Чернігівської обл. — 06. 06. 2019, Київ) — прозаїк, публіцист, літературний критик. Батько Л. Мушкетик. Член НСПУ (1954). Герой України (2009). Державна премія України імені Тараса Шевченка (1980). Почесна відзнака Президента України (1996). Орден князя Ярослава Мудрого 5-го ступеня (1999). Премії ім. М. Стари­цького (1994), Фундації О. і Т. Антоновичів (1996), ім. Г. Сковороди (1997), ім. Д. Яворницького (2004). Закінчив Київський університет (1953) та аспірантуру при кафедрі української літератури цього університету (1956). Працював 1956–72 у журналі «Дніпро»: від 1958 — головний редактор; від 1979 — секретар, від 1980 — 1-й секретар правління Київської організації СПУ, 1986–2001 — голова НСПУ. Депутат ВР УРСР 11-го скликання (1985–90). Активний учасник процесів демократизації та створення НРУ наприкінці 1980-х рр. Дебютував оповіданням «Перед грозою» (1952). Перший успіх М. принесла історична повість «Семен Палій» (1954). Лише згодом автор зізнався, що не все в ній його задовольняє: у трактуванні певних подій він змушений був іти за офіційними канонами. Так, образ гетьмана І. Мазепи відрізняється від сучасного бачення, проте підхід до його творення можна визнати неординарним. Роман «Гайдамаки» (1957) утвердив М. у літературі як письменника історичної теми, а подальша праця в цьому напрямі — значний внесок в історичну романістику (до неї він звернувся знову через 20 р.). Кінець 1950-х рр. ознаменувався виходом дилогії про 2-у світову вій­ну, яку склали повісті «Вогні серед ночі» (інша назва — «Міст через ніч», 1959) та «Чорний хліб» (1960). Герой дилогії — хлопчина-підліток, при створенні образу якого автор використав реальні події з власного життя. У ній М. відтворив життя поліського села, яке складається не лише з воєнних буднів, а й з перших мирних радощів. Життю інтелігенції присвятив повість «День пролітає над нами» (1967). Початок 1960-х рр. був для М. дуже плідним. По-перше, письменник якісно змінив тематику творчості, перейшовши до зображення образу сучасника, по-друге, захопився дослідженням внутрішнього світу людини. 1962 опублікував роман «Серце і камінь» — гуманістичні ідеї автора втілено в образі головного героя твору Федора Куща, душевний стан якого надзвичайно складний. Значного розголосу набув роман «Крапля крові» (1964; республіканська премія ім. М. Островського, 1965) — аналітичний твір, в якому порушено питання відповідальності людини перед суспільством і, що особливо важливо, суспільства перед людиною, про самоцінність людського життя, етичні засади професії лікаря, діяльності вченого, про гучне марнослівʼя, за яким криється корисливість й байдужість до проголошуваних ідей. Гострі проблеми охорони природи порушені в романі «Останній острів» (1969), присвяченого будням і тривогам трудівників Дніпра — інспекторів, іхтіологів. Твір дещо суголосний романові «Собор» О. Гончара. Екологічні питання в ньому тісно повʼязані з етичними, духовно-національними, сучасність переплітається з історичними ремінісценціями. Проза М. 1970-х — початку 1980-х рр. прикметна посиленням психологічно-аналітичних тенденцій, уваги до особистості, гуманістичного начала. Романи про війну з фашистами «Жорстоке милосердя» (1973) та «Віхола» (1983) відзначаються глибшим, більш концептуальним, ніж ранні твори письменника, трактуванням проблеми «людина і вій­на». У них на правдиво, з достеменними подробицями виписаному тлі (окуповане українське село) змальовано складні людські долі й характери (Іван Півторак і Василь Жур у «Жорстокому милосерді», Михайло у «Віхолі» та ін.). Основний проблемно-тематичний спектр цих творів — громадянські, етичні, духовні чинники, характер, психологія людини, відчуття нею свого коріння, роду, тобто ціннісні орієнтації, коли вона опиняється в екстремальних ситуаціях (фашистський концтабір, втеча, окупаційний режим). Особистісно-психологічне осмислення епічного воєнного матеріалу, внесення в систему естетичних координат як ідейних, соціально-етичних, так і загальнолюдських, певною мірою національних вимірів, наявні в одній з кращих повістей М. — «Біль» (1978). Її головний герой (колишній розвідник) судить себе за хибний крок у фронтових обставинах найвищим судом власного сумління. М. розповів про складну людську долю і її гіркі моральні уроки, вдаючись до засобів драматичного психологізму. У центрі роману «Біла тінь» (1977) — вчений-біолог Дмитро Марченко, який, запідозривши в собі невиліковну хворобу, проводить вибагливу саморевізію пройденого, роздумує над питаннями добра і зла, буття й смерті, батьків і дітей, морального самовдосконалення й деградації людини тощо. Таким чином, найвищим мірилом власного життя головний герой твору зробив совість. Його образ приваблює читача прагненням пізнання й самопізнання. Рух чи застій, невпинна робота душі чи її змирення й збайдужіння, совість чи конформізм — довкола цього розгортаються роздуми в алегоричній повісті «Старий у задумі» (1978). Розпізнавання справжньої сутності героїв твору, виявлення істинного й фальшивого в людських душах (насамперед архітектора Сергія Ірші) покладено в основу роману «Вернися в дім свій» (1981). До художнього прийому випробовування характеру «на справжність» вдається М. у творах на сільську тему, що здобули високе офіційне поцінування: «Позиція» (1979; Державна премія України імені Тараса Шевченка, 1980) — своє­рідне поєднання виробничого (про голову колгоспу) й особистісно-психологічного романів, а також «Рубіж» (1984; Державна премія СРСР, 1987), в якому ще до перебудови М. застерігав про загрозу команд­но-адміністративної системи в сільському господарстві, яку в майбутньому буде дуже важко здолати. Критичний пафос щодо небезпечних хвороб радянського суспільства, акцент на неодномірності людської особистості з її сумнівами й боріннями — прикметні риси проблемної прози М. 1980-х pp.: повісті «Обвал», «Сльоза Офелії» (обидві — 1985), «Динозавр» (1989). Зображені в «Обвалі» розчарування героя в житті у звʼяз­ку з особистими невдачами, неприваблива поведінка близьких людей, інших дійових осіб твору виходять за межі окремих випадків і підводять читача до думки про втрату суспільством ідеалів, духовних цінностей, про гнилість існуючої соціальної системи. Присвячені сучасності романи й повісті М. кінця 1970-х — 1980-х pp. засвідчили помітне збагачення його реалістично-психологічного стилю; більш органічну художню проблемність, внутрішній драматизм конфліктної основи, вдосконалення архітектоніки творів, художньої мови тощо. Загалом — це роздуми над людською природою, злетами й катаклізмами людської душі, над вічними духовними цінностями і всім тим, що, як іржа, розʼїдає людську душу. Повторно звернувшись до історичної теми, М. створив оригінальний і цікавий за концепцією цикл: новела «Смерть Сократа» (1971), збірка повістей «Суд над Сенекою» (1978), повісті «Жовтий цвіт кульбаби» (1985), «Літній птах на зимовому березі», «Селена» (обидві — 1989). Відштовхуючись від конкретних історичних фактів і постатей (Сократ, Платон, Сенека та ін.), загострюючи з морального, філософського боку протистояння (Гоголь — Кукольник, Овідій — Август, Платон — Діонісій), вводячи паралельні сюжети із сьогодення, М. ніби перевіряє історією сучасність, і, навпаки, веде мову про теперішні духовні гаразди й негаразди, роздумує над сутністю життя, його призначенням, силою любові, людською памʼяттю, невиснаженістю ідеалів добра та інших загальнолюдськими цінностями. Талант М. як історичного романіста найповніше розкрився в романі «Яса» (1987), над яким письменник почав працювати ще на початку 1970-х pp. і зумів завершити лише тоді, коли відкрилися можливості для правдивого висвітлення історії України. У романі охоплено хронологічно невеликий період (1673–75), коли Україна вела війну з турецькими загарбниками, зокрема відтворено героїчну оборону Ладижина. У центрі «Яси» — образ кошового отамана Запорозької Січі І. Сірка. Крім історичних персонажів (І. Сірко, гетьмани І. Самойлович, П. Дорошенко та ін.) виведено чимало інших, створених художньою уявою автора героїв, що репрезентують різні верстви української людності 2-ї половини 17 ст. У творі докладно, з великим знанням зображено життя Січі, тогочасний побут, показано, як постає нескорена ще Україна в початках своєї тривалої й стражденної боротьби за волю, за незалежність. Історичним повістям і романам М. притаманне концептуально нове, базоване на осмисленні народних пісень, переказів і дум, на історичних хроніках та літописних свідченнях, на творчості Т. Шевченка трактування ролі видатних діячів національної історії та складних періодів минулого українського народу. Темі козацького минулого України, Запорозької Січі присвячені також романи «Гетьманський скарб» (1993), «На брата брат» (1994), «Останній гетьман» (2011). До збірки «Зеленеє жито» (1965), «Смерть Сократа» (1971), «Селена» (1989) увійшли новели, серед яких є справжні перлини жанру — «Суд», «Солодке життя Оникія Зайця», присвячені трагічним, драматичним колізіям людського життя, вони виразно показують злети й падіння особистості. Викриттю облудної радянської політики боротьби з так званим буржуазним націоналізмом присвячена повість «Курис» (1991), темі сталінського терору — оповідання «Два Федори» (1993). Для прози М. характерна лірична схвильованість оповіді, поєднана з умінням розгортати широкі епічні картини життя народу. Постійний інтерес М. — сучасність, актуальні морально-психологічні проблеми, гостра критика в радянський і пострадянський періоди явищ пристосуванства й демагогії, бездуховності, руйнування одвічних цінностей: романи й повісті «Морок» (2001), «У пастці» (2004), «Оглянься, за тобою погоня» (2012), «Час звіра» (2014), збірка новел «Гріх» (2009), роман «Така її доля» (2016), роман «Торнадо», повісті «Дорога в безвість» та «Іду на ви» (усі — 2019), оповідання «Через пороги», «Шлях героя», «Брати», «Берізка», «Свисток», «Квіт черемхи», «Я обираю любов». М. належать також пʼєса «Не кидай мене в дорозі» (1969), фантастично-пригодницька повість для дітей «Зʼїж серце лева» (1972), документальна повість «На круті гори» (1976; про академіка-кібернетика В. Глушкова). Автор критично-біографічного нарису «Анатолій Шиян» (1960). Усі зазначені видання опубліковані у Києві. Активно виступає у ЗМІ з публіцистичними, літературно-критичними статтями. Окремі публікації (статті «Українці донині, нині і прісно», «Полуботок», «Петро Дорошенко», «Народе мій», «По хліб», «Зняти полуду з очей», «Сонце розуму» та ін.) викликали широкий громадський резонанс. За романом «Вернися в дім свій» на сцені Тернопільського українського музично-драматичного театру поставлено однойменну виставу. За творами М. знято кінофільм «Біла тінь» (1979), телефільм «Позиція» (1983), «Біль» (1989). Твори М. перекладені багатьма мовами світу.