Натуралізація — Енциклопедія Сучасної України

Натуралізація

НАТУРАЛІЗА́ЦІЯ – надання державою свого громадянства іноземцю або особі без громадянства (див. Апатриди). У законодавстві України замість терміна «Н.» використано термін «прийняття до громадянства України». Н. є найпоширенішою підставою набуття громадянства. Згідно з ч. 3 статті 6 Європ. конвенції про громадянство 1997, кожна держава-учасниця зобов'язана передбачити у своєму внутр. праві можливість Н. для осіб, які законно та постійно проживають на її території. Ця підстава набуття громадянства закріплена в конституціях низки держав. Н. здійснюють у 2-х осн. формах: індивід. (відповідно до заяви) та внаслідок правонаступництва держав. У останньому випадку громадянство виникає безпосередньо внаслідок появи нової держави, якщо особа залишилась на цій тер. і не заявляє про свій намір вийти з громадянства, що виникло. Саме так здобуло громадянство насел. колиш. респ. СРСР, зокрема України. Розрізняють індивід. Н., що ґрунтується на особистому виборі, та Н. на підставі закону. Остання є наслідком одруження іноземця з громадянином певної держави, а також усиновлення, опіки, визнання батьківства тощо. Особа може бути натуралізована, якщо вона відповідає передбаченим у законі вимогам, або якщо вона виконує всі необхідні для цього вимоги. У європ. практиці переважає перша форма. Існують й ін. підходи до розуміння форм Н., серед яких – процедура набуття громадянства внаслідок Н., здійсненої у межах сім'ї та поза сім'єю. Критерієм правомірності Н. є вільне волевиявлення натуралізов. особи, виражене у формі подання заяви, або у формі згоди при територ. змінах. Н. за індивід. заявами регламентов. законодавством держав і практично завжди пов'язана з певними умовами, що діють у цих державах. Право встановлювати умови Н. передбачено в Конвенції про скорочення безгромадянства 1961. Таким чином держави прагнуть захистити свої інтереси та забезпечити нормал. входження в нове сусп-во особи, яка набуває громадянства, проте ці умови можуть як обмежувати можливості Н., так і полегшувати її.

Відповідно до статті 9 Закону «Про громадянство України» (2001), умовами прийняття до громадянства України є: визнан­ня і дотримання Конституції України та законів України; подання декларації про відсутність іноз. громадянства (для осіб без громадянства) або зобов'язання припинити іноз. громадянство (для іноземців); безперервне проживання на закон. підставах на тер. України протягом останніх 5-ти р.; отримання дозволу на імміграцію; володіння держ. мовою або її розуміння в обсязі, достат. для спілкування (ця умова не поширена на осіб, які мають певні фіз. вади); наявність закон. джерел існування (ця умова не поширена на осіб, яким надано статус біженця або притулок в Україні). В окремих державах, переважно зх.-європ., Н. пов'язана з виконанням особою певної вимоги – інтеграції або асиміляції в сусп-во. При цьому терміни «інтеграція» та «асиміляція» мають різне значення у різних державах. Так, у Франції та Японії інтеграція особи в сусп-во означає насамперед знання держ. мови; у Нідерландах – знання держ. мови і те, що вона є «прийнятою в нідерландське суспільство»; у Німеччині – адаптованою до «німецьких життєвих відносин»; у Португалії – «морально і суспільно гідною». Найпоширенішою вимогою до особи, яка бажає натуралізуватися, є вимога постій. (в Україні – безперерв.) проживання на тер. цієї держави протягом певного часу – т. зв. укорінення (ценз осілості). У європ. державах строк постій. проживання становить 5–15 р. Європ. конвенція про громадянство 1997 передбачає, що його тривалість не повинна перевищувати 10 р. У більшості сх.-європ. держав він становить 5 р., у Великій Британії – 7 р., Німеччині – 8 р., Норвегії – 10 р., у пострад. державах – від 3-х до 10-ти р.: Вірменія – 3 р., Киргизстан і Казахстан – 5 р., Білорусь – 7 р., Молдова, Грузія, Литва – 10 р. Деякі держави комбінують заг. і безперервне проживання, зокрема у Швеції заг. строк проживання у державі становить 12 р., з яких 3 р. має припадати на 5 останніх років перед зверненням особи про надання їй громадянства. При цьому більшість держав допускає можливість скорочення терміну укорінення або встановлює винятки щодо цієї вимоги. При визначенні винятків щодо цензу осілості у законах про громадянство пострад. держав враховано багато чинників, серед яких – нац.-етнічний. Напр., у Киргизстані вимога про 5-річ. ценз осілості не поширена на осіб киргиз. національності, які проживають за межами респ.; у Казахстані – на осіб, які вимушено покинули тер. із політ. мотивів, та їхніх нащадків, якщо вони повернулися для постій. проживання у Казахстані (на істор. батьківщину). Поширеною є і вимога щодо знан­ня держ. мови. У більшості держав вимагають елементарну спроможність усного (Велика Британія, Нідерланди), рідше – письм. (Німеччина) порозуміння. Знан­ня мови може бути не обов'яз­ковим для осіб похилого віку та осіб із фіз. чи псих. вадами (Велика Британія). У країнах з кількома держ. мовами особа повинна володіти хоча б однією з них (Швейцарія). Існують країни з однією держ. мовою, в яких для Н. достатньо володіти мовою певної нац. меншини, зокрема у Нідерландах для осіб, які проживають на Антил. о-вах чи в Аруба, достатнім є знання відповідно папіаменто чи англ. мови. Ще одна вимога Н. у більшості держав – наявність закон. джерел існування. У законах про громадянство деяких пострад. держав цієї вимоги немає (Вірменія, Казахстан, Таджикистан), а в ін. її регламентація обмежена лише констатацією наявності такої вимоги (Білорусь, Киргизстан, Литва, Молдова, Туркменістан). Кожна держава самостійно встановлює умови, які має виконати особа для Н., що зумовлює їхню різноманітність. Серед своєрід. – знан­ня історії та основ конституції, наявність будь-якого нерухомого майна (Грузія), знання тексту держ. гімну (Латвія), добре здо­ров'я (Франція), ведення добропоряд. способу життя (Греція, Канада, скандинав. країни), складання присяги на вірність державі (Вірменія, США, Велика Британія). У законодавстві деяких держав передбачено спрощену Н., що не є окремою підставою набуття громадянства. Це лише вид полегшеної Н., її застосовують до осіб, на яких поширено пільгові умови, передбачені законом. Найчастіше спрощений порядок передбачений при зверненні з проханням про Н. особи, чоловік чи дружина якої має громадянство відповід. держави.

Літ.: Черниченко С. В. Международно-правовые вопросы гражданства. Мос­ква, 1968; Сравнительное конституционное право. Москва, 2002; Тодика Ю. Н. Громадянство України: конституційно-правовий аспект. X., 2002; Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн: Академ. курс. К., 2008.

М. І. Суржинський

Статтю оновлено: 2020

Покликання на статтю