Натурфілософія

НАТУРФІЛОСО́ФІЯ (від лат. natura — природа і філософія) — класичний напрям філософії, в якому умо­глядно осмислювалися про­блеми походже­н­ня Космосу, виникне­н­ня життя, походже­н­ня людини, особливості історичного процесу; формувалася ідея роз­витку природи як єдиного цілого (Платон, Аристотель, Емпедокл, Пліній Старший, Лукрецій). Ін. назва — філософія природи. Термін «philosophia na­turalis» за­пропонували стоїки. Н. фактично була первин. формою філософії взагалі. На класич. етапі роз­витку Н. претендувала на остаточне поясне­н­ня й витлумаче­н­ня явищ природи, чим згодом проти­ставляла себе наук. природо­знавству. Витоки Н. — у перших філос. «досократів.» системах античності (іоній. та елей. школи, атомісти). Ви­значне місце в роз­витку Н. ві­діграла мілет. школа (виникла у 6 ст. до н. е. в Мілеті, була одним з осередків іоній. філос. традиції; осн. пред­ставники — Фалес, Анаксімандр, Анаксімен). Уче­н­ня мілетців про природне походже­н­ня світу проти­ставляли міфол. уявле­н­ням про створе­н­ня світу богами з Хаосу. Міфи про богів мілетці вважали зайвим припуще­н­ням про існува­н­ня сторон. сил, що світові не потрібні для виникне­н­ня та існува­н­ня. Міфол.-теогон. тлумаче­н­ня світу в мілетців замінено Логосом (у значе­н­нях «слово», «смисл», «судже­н­ня», «задум», «порядок», «гармонія», «закон»). Уперше цей термін увів послідовник мілет. філософії Геракліт, маючи на увазі косміч. порядок, що забезпечується незалежним від людей і богів законом буття. У спробах ви­значити першопочаток ці філософи повністю ще не від­ме­жувалися від міфол. традиції використовувати чут­тєво-наочні образи, тому зовні їх текс­ти нагадують міф, а не аналіт. систему понять. Ви­значал. тенденція цієї школи — намага­н­ня зна­йти невидиму єд­ність у видимій багатоманітності речей; цю єд­ність можна опанувати тільки ро­зумом, роз­глядають як завжди існуючу в без­межному Космосі. Першопочаток породжує всю багатоманітність речей, обі­ймає все існуюче, оформляючи його в упорядков. Космос, і керує рухом та роз­витком Космосу.

Перші філософи Стародав. Греції ви­значили фундам. філос. про­блему виникне­н­ня порядку, Логосу з Хаосу. Існува­н­ня Логосу поряд із Хаосом суперечить ви­значе­н­ням цих термінів. Виріше­н­ня даної суперечності здійснено Гераклітом завдяки створен­ню першого вче­н­ня про роз­виток, зміни у світі через боротьбу протилежностей. Гол. джерело знань з Н. і світських наук у Європі 5–11 ст. — твори давньорим. популяризаторів Плінія Старшого, Марціана Капел­ли, Макробія, Халкідія. Деякі європ. автори (пере­важно пред­ставники катол. Церкви) створили власні твори енциклопед. характеру, що стосуються пита­н­ня Н. Ці твори не містять нових ідей, але зіграли значну роль у зна­йомстві європейців з основами природн.-наук. знань Давньої Греції. В європ. науці у 12 ст. виникла наук. література латиною — мовою освічених верств. Спочатку це були праці давньогрец. і араб. авторів, пере­кладені латиною з арабської. Так, італієць Г. Кремонський пере­клав з араб. латиною понад 70 кн. із математики, астрономії, оптики, філософії, медицини, а також натурфілос. праці Аристотеля. Найбільш важливі школи філософії в країнах ісламу — калам і фальсафа. Основою калама (ортодоксал. мусульман. богословʼя) є ідея нескінчен. всемогутності Бога. Мутакал­лімамі (прихильники калама) від­кидали причин­ність у матеріал. світі, вважаючи, що єдиною причиною всього, що від­бувається у Всесвіті, є Аллах, який не просто створив світ в якийсь момент у минулому, але творить світ у кожен момент. У Н. цю ідею по­єд­нано з концепцією атомізму, запозичену в греків. На думку прихильників калама, атоми, з яких складаються всі фіз. тіла, зчеплені один з одним не за допомогою будь-яких фіз. звʼязків, але виключно завдяки тому, що їх утримує Аллах. Більшість прихильників фальсафи (з араб. — філософія) під­тримували вче­н­ня Аристотеля. Ви­знач. натурфілософом був Абу Алі ібн Сіна (Авіцен­на). У багатьох пред­ставників філософії Нового часу Н. продовжувала бути орган. складовою класич. філос. систем. За умов панува­н­ня емпіризму в природо­знавстві (до того, як воно стало теор. і наук. по суті) Н. зберігала видимість науки (і почасти була нею), що доповнювала й вивершувала наявне природо­знавство. Попри усі її суперечності з природо­знавством, продуктив. взаєм. вплив у їхньому роз­витку є очевидним. Особливо плідним виявився звʼязок Н. з біо­логією в процесі усві­домле­н­ня феномену життя. До­статньо за­значити, що принцип телеономії, який активно використовують у сучас. біо­логії та екології, є більше натурфілософським, ніж природо­знавчим. У межах Н. сформульовано низку природн.-наук. гіпотез і ідей, що зіграли позитивну роль у роз­витку природо­знавства — атоміст. вче­н­ня, уявле­н­ня про поля, концепція роз­витку від простого до складного тощо. Фундам. натурфілос. ідея органічності та цілісності природи продовжує ві­ді­гравати важливу методол. роль у сучас. наук. досліджен­ні.

Завантажити статтю