Національний академічний український драматичний театр ім. М. Заньковецької — Енциклопедія Сучасної України

Національний академічний український драматичний театр ім. М. Заньковецької

НАЦІОНА́ЛЬНИЙ АКАДЕМІ́ЧНИЙ УКРАЇ́НСЬКИЙ ДРАМАТИ́ЧНИЙ ТЕА́ТР ім. М. Заньковецької Історія театру бере початок від створення 1917 у Києві зусиллями ком-ту «Укр. нац. театр» (кер. В. Винниченко) першого держ. театру України – Українського національного театру, основу якого склали актори мандрів. Т-ва укр. арт. під орудою І. Мар’яненка, окремі актори з труп М. Садовського, Т. Колесниченка, І. Сагатовського, а також молодь Муз.-драм. школи ім. М. Лисенка. До трупи театру ввійшли високопрофес. актори Л. Ліницька, Г. Борисоглібська, К. Лучицька, О. Полянська-Карпенко, Л. Гаккебуш, Н. Дорошенко, І. Сагатовський, І. Замичковський (обидва – також реж.), Ф. Левицький, С. Каргальський; реж. Г. Гаєвський, М. Петлішенко; художники В. Кричевський, Л. Космина, С. Худяков, М. Бойчук. Дир. театру був І. Мар’яненко, гол. реж. – М. Вороний. Відкрився 16 вересня 1917 виставою «Пригвождені» В. Винниченка (реж. М. Вороний). Серед постановок того періоду – «Брехня», «Молода кров», «Панна Мара» В. Винниченка, «Огні Іванової ночі» Г. Зудермана, «Зачароване коло» Л. Ріделя, «У Гайхан-бея» В. Самійленка, «Тартюф» Ж.-Б. Мольєра. Згодом репертуар поповнився творами І. Карпенка-Карого, М. Кропивницького, М. Старицького, Б. Грінченка та ін.

Політ. й екон. криза поч. 1918 позначилася на діяльності театру: тривалий час не було гол. реж., у репертуарі переважали твори побут. укр. драматургії. Того ж року реорганіз. у Держ. нар. театр, який очолив П. Саксагансь­кий. Основу трупи склали актори Укр. нац. театру (В. Волков, Д. Грудина, Л. Ліницька, О. Полянська-Карпенко, Б. Романицький, В. Любарт, Л. Шевченко, Р. Чичорський, Ф. Якубовська та ін.), також до колективу запрошено М. Заньковецьку. У постановках брав участь художник М. Бурачек. Театр звертався до побут. репертуару, істор. укр. п’єс та класич. творів світ. драматургії укр. мовою. Відбулися 2 важливі прем’є­ри – «Розбійники» Ф. Шіллера та «Уріель Акоста» К. Гуцкова у постановці П. Саксаганського. Тривалий час театр існував без будь-якої держ. підтримки, актори під кер-вом П. Саксаганського за участі М. Заньковецької змушені були організувати кооп. т-во. У репертуарі також з’являлися твори рев. тематики («Хуртовина» С. Черкасенка, 1920). Від 1922 – Держ. драм. нар. театр. Того ж року О. Корольчук змінив на посаді кер. П. Саксаганського, залишила театр М. Заньковецька, до трупи долучився актор В. Яременко. 15 вересня 1922 театр відкрив сезон виставою «Лихоліття» Г. Хоткевича. Згодом до театру повернувся П. Саксаганський, який працював на посаді реж., помітне місце реж. й актора зайняв Б. Романицький. Відбулося декілька знакових прем’єр, серед яких – «Гайдамаки» за Т. Шевченком у постановці Леся Курбаса. Від 1923 – Театр ім. М. Заньковецької. Того ж року розпочався мандрів. період творчості заньківчан. Театр гастролював у Чернігові, Кременчуці (Полтав. обл.), Харкові, Запоріжжі, Катеринославі (нині Дніпро), Полтаві, Луганську, Кривому Розі (нині Дніпроп. обл.) та ін. Театр ставив за мету розширити репертуар творами класич. світ. драматургії, однак через відсутність влас. приміщення і брак коштів переважали укр. драм. вистави: «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Остання ніч», «Маруся Богуславка» М. Старицького, «Лиха іскра поле спалить» І. Карпенка-Карого, а також твори В. Винниченка. 1925–40, 1944–51 – Держ. укр. драм. театр ім. М. Заньковецької. 1925 після смерті О. Корольчука театр очолив Б. Романицький. Під час перебування у Катеринославі до трупи долучився реж. А. Авраменко. Важливою для театру була постановка П. Саксаганським трагедії «Отелло» В. Шекспіра (1926, вперше укр. мовою; роль Мавра виконав Б. Романицький, Яґо – В. Яременко, Дездемони – В. Любарт). Ця вистава була у репертуарі до 1940-х рр., хоч в ін. режисурі, однак із незмін. осн. актор. складом. 1926 реж. О. Загаров протягом кількох місяців здійснив у театрі постановки вистав: «R.U.R» К. Чапека, «Одруження» М. Гоголя, «Сніданок у предводителя» І. Тургенєва, «Гендлярі славою» М. Паньйоля, П. Нівуа. Тоді ж у театрі працювали реж. Д. Козачковський («Фуенте Овехуна» Лопе де Веґи; «Вій» за М. Гоголем, неординарне прочитання якого стало поміт. явищем, отримало схвальні відгуки публіки), І. Крига («Пошилися в дурні» М. Кропивницького). Впродовж наступ. сезонів (1927–30) театр гастролював у Полтаві, Артемівську (нині Бахмут Донец. обл.), Луганську, Харкові, Бердичеві (нині Житомир. обл.), Вінниці, Зінов’євську (нині Кропивницький) та ін. Від 1931 стаціонарно працював у Запоріжжі, однак не припиняв гастрол. діяльність. Згортання українізації, утвердження єдиної ідеол. доктрини – соц­реалізму, змусили реж. звернутися до творчості І. Микитенка, О. Корнійчука. 1930–32 реж. театру був І. Чабаненко (здійснив нове сценічне втілення «Отелло» В. Шекспіра). 6 листопада 1933 заньківчани грали у новому театр. приміщенні прем’єру вистави «Загибель ескадри» О. Корнійчука. Поряд із творами рад. авторів, репертуар складався з класич. творів у новій інтерпретації, яка полягала у поєднанні прийомів соцреалізму та крит. реалізму («Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого, «Доходне місце» О. Островського). Серед. 1930-х рр. позначена появою нових імен у режисурі (В. Харченко, В. Івченко), худож. оформленні (Ф. Нірод, В. Чвалінський), акторстві (В. Данченко, В. Полінська, Н. Доценко). Театр продовжував багато гастролювати (Москва, 1936; Київ, 1937–39). Серед визнач. постановок – «Отелло» В. Шекспіра (1936), «Уріель Акоста» К. Гуцкова (1939; обидві – реж. В. Харченко), «Лісова пісня» Лесі Українки (1938, реж. І. Богаченко), «Гайдамаки» за Т. Шевченком (1939, реж. В. Харченко, І. Богаченко), «Украдене щастя» І. Франка (1940, реж. Б. Романицький). 1940–44 – Запоріз. держ. театр ім. М. Занько­вецької. Під час 2-ї світ. вій­ни театр був евакуйов. на Кубань, згодом до Сибіру (м. Тобольськ Тюмен. обл., РФ), де виступав на сцені міського театру та виїжджав у складі фронт. бригад (за сезон 1941–42 дав понад 270 вистав). Змінився репертуар, з’явилося чимало рад. патріот. п’єс – «Ішов солдат із фронту» В. Катаєва, «Пархоменко» В. Іванова, «Правда», «Партизани в степах України» О. Корнійчука, а також російськомов. «Дим Вітчизни» братів Тур, «Російські люди» К. Симонова, «Весільна мандрівка» В. Диховичного, ставили укр. класику. Сезон 1943–44 театр провів у м. Сталінськ (нині м. Новокузнецьк Кемеров. обл., РФ). 1944 отримав стаціонарне приміщення (Театр Скарбека) у Львові. Трупу поповнили актори Л. Кривицька та І. Рубчак. Особливу роль відігравав Б. Романицький, багаторіч. кер. театру, актор і реж., який успадкував традиції театру корифеїв (М. Заньковецької та П. Саксаганського). 1951–70 – Львів. держ. ордена Трудового Червоного Прапора укр. драм. театр ім. М. Заньковецької. 1948–63 гол. реж. театру був «курбасівець» Б. Тягно. У репертуарі – «Украдене щастя» І. Франка (1949, реж. Б. Романицький), «Вій, вітерець!» Я. Райніса (1950), «Лісова пісня» Лесі Українки (1952; обидві – реж. В. Івченко), «Міщани» М. Горького (1950), «Тарас Бульба» за М. Гоголем (1952), «Сон князя Святослава» І. Франка (1954), «Фауст і смерть» О. Левади (1960; усі – реж. Б. Тягно), «Чеховська вистава» («Ведмідь», «Освідчення», «Ювілей», 1960, реж. А. Ротенштейн). Послідов. та злагодженими діями Б. Тягно формував театр, який би відповідав високим естет. вимогам. 1957 поставив «Гамлета» В. Шекспіра з О. Гаєм у гол. ролі. Б. Тягно ставив та давав ін. реж. можливість створювати вистави за високоякіс. драм. творами. Крім того, він потурбувався й про виконав. рівень постановок, запросивши до театру визнаних акторів. Він виховував талановиту молодь на влас. досвіді, здобутому в мист. об’єдн. «Березіль» у дусі єдності заньківчан. колективу. Саме ці його дії певною мірою дали поштовх до розквіту театру, який припав на кін. 1960-х – 1970-і рр. Цей яскравий період пов’яза­ний із корифеями Б. Ступкою, Ф. Стригуном, Б. Козаком, Л. Кадировою, Н. Лотоцькою, В. Розстальним та ін. 1964–66 гол. реж. театру був С. Сміян. Тоді ж до театру запрошено Л. Танюка для постановки п’єси «Отак загинув Гуска» М. Куліша (вистава була заборонена). Певний час колектив залишався без худож. кер., тримався на авторитеті та повазі до Б. Романицького, В. Яременка, ін. старших акторів. Тоді ж було організовано творчо-дискусій. клуб «Діалог», який став ін-том самоорганізації молодих акторів. 1969–71 гол. реж. був М. Гіляровський («Король Лір» В. Шекспіра, «Блакитна троянда» Лесі Українки). 1970 театр отримав звання «академічний».

1971–78 театр очолював С. Данченко, якому вдалося поєднати психол., реаліст. естетику з умов. театром. До вистави він підходив, як до філос. твору, в якому мають бути закладені відповіді на питання сьогодення через призму вічних ідеалів. С. Данченко творив через актора, залучивши до спільної праці кращих художників-концептуалістів. Серед його постановок – «В дорозі» В. Ро­зова (1966), «Маклена Ґраса» М. Куліша (1967), «Моє слово» за В. Стефаником (1971), «Прапороносці» за О. Гончаром (1975). Вистава «В дорозі» В. Розова стала першою спільною роботою С. Данченка і Б. Ступки, початком багатоліт. плідної співпраці. Естетично довершені сценічні твори реж. поставив разом із видат. театр. художником М. Кипріяном (1963–2019 – гол. художник), який належав до тих майстрів, які підняли престиж і значення професії сценографа до співтворця вистави, абстракт., метафор. рішеннями доповнюючи її полізмістовністю. Серед їхніх найвагоміших спільних робіт – «Камінний господар» Лесі Українки (1971), «Річард ІІІ» В. Шекспіра (1974), «Украдене щастя» І. Франка (1976). Також М. Кипріян оформив вистави: «Гайдамаки» за Т. Шевченком (1963, реж. В. Грипич), «Маруся Чурай» за Л. Костенко (1988), «Наталка Полтавка» І. Котляревського (1991; обидві – реж. Ф. Стригун) та ін.

Визнаним майстром сценіч. втілень укр. класики був реж. О. Ріпко, який ставив також сучасні укр. та зарубіжні п’єси, зарубіжну класику: «Човен хитається» Я. Галана (1955, 1973, 1980), «Сава Чалий» (1957), «Хазяїн» (1970), «Мартин Боруля» (1975), «Суєта» (1976) І. Карпенка-Карого, «Сестри Річинські» за Іриною Вільде (1968), «Марія Заньковецька» І. Рябокляча (1972), «Дай серцю волю, заведе в неволю» (1977) М. Кропивницького, «Маскарад» М. Лермонтова (1982). Від 1970 у театрі працював реж. В. Опанасенко (1978–79 – гол. реж.). Серед його постановок – «Чайка» А. Чехова (1970), «Голубі олені» О. Коломійця (1973), «Богдан Хмельницький» О. Корнійчука (1978). У 1980 театр очолив А. Кравчук, який здійснив постановки вистав: «Сон князя Святослава» І. Франка (1981), «Декамерон» за Дж. Бокаччо (1982), «Хета Ніскавуорі» X. Вуолійокі (1984). Від 1977 реж.-постановником театру працює А. Бабенко (1985–87 – в. о. гол. реж.), яка є творцем «театру для інтелектуалів», зорієнтованого не на масового глядача, а на вирішення склад. естет. завдань. Серед її постановок – «Тартюф» Ж.-Б. Мольєра (1983), «Отелло» В. Шекспіра, «Безприданниця» О. Островського (обидві – 1985). 1980-і рр. позначені неординар. худож. пошуками різних постановників, якіс. репертуаром, а також відчуттям певної несталості, «перехідності» періоду. 1983–2002 – Львів. академ. укр. драм. театр ім. М. Заньковецької. 1987–2018 худож. кер., 2018–19 гол. реж. заньківчан був Ф. Стригун, який спільно з реж. А. Бабенко та В. Сікорським визначив сучасне творче обличчя театру. Він є визнаним майстром постановок класич. творів. Домінуючими стали просвітн. засади у формуванні репертуару театру під кер-вом Ф. Стригуна. Серед таких постановок – «Безталанна» (1987), «Хазяїн» (1995) І. Карпенка-Карого, «Гайдамаки» за Т. Шевченком (1988), «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» М. Кропивницького (2001), «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’я­нен­ка (2009), «Назар Стодоля» Т. Шевченка (2014), «Різдвяна ніч» за М. Гоголем (2015). Ф. Стригун поставив трилогію «Мазепа» за Б. Лепким («Мотря», «Не вбивай», «Батурин»; 1991–92), вистави «Ромео і Джульєтта» (1993), «Гамлет» (1997) В. Шекспіра. Від 1989 в театрі працює реж. В. Сікорсь­кий, якому притаманні тяжіння до театр. умовності, метафоричності. Деякі знакові для цього реж. постановки насичені яскравою театральністю, трагедій., драм. забарвленням: «Кармен» за П. Меріме (1991), «Кнок» Ж. Ромена (1996), «Тригрошова опера» Б. Брехта (1998), «Криваве весілля» Ф. Ґарсіа Лорки (2000), «Кайдашева сім’я» І. Нечуя-Левицького (2003), «Амадей» П. Шеффера (2006), «Три товариші» за Е.-М. Ремарком (2009). Також звертався до комедій. жанрів: «Моя професія – синьйор з вищого світу» Дж. Скарначчі, Р. Тарабузі (1998), «Ханума» О. Цагарелі (2001), «Хелемські мудреці» М. Гершензона (2006), «Гамлет у гострому соусі» А. Ніколаї (2012). Від 2002 – сучасна назва. У різний час у театрі працювали чи продовжують працювати реж. Г. Шумейко, Г. Воловецька, Т. Литвиненко, О. Огородник, Б. Ревкевич; художники В. Бортяков, Л. Боярська, Н. Руденко-Краєв­ська. Нині у твор. складі театру – 22 нар. арт. України, 18 засл. арт. України, 4 засл. діячів мист-в України, 6 засл. працівників культури України та ін., а також 24 арт. оркестру під кер-вом Б. Мочурада. Є 2 сценічні майданчики: Велика сцена (785 місць) і Камерна сцена (60 місць). Гастролі в Польщі, Німеччині, Іспанії, Франції, Канаді та ін. країнах. Ген. дир.-худож. кер. – А. Мацяк (від 2018).

Літ.: Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької. Кн. 1: Час і долі. Л., 2016.

Т. С. Батицька

Статтю оновлено: 2020

Покликання на статтю
Т. С. Батицька . Національний академічний український драматичний театр ім. М. Заньковецької // Енциклопедія Сучасної України: електронна версія [веб-сайт] / гол. редкол.: І.М. Дзюба, А.І. Жуковський, М.Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2020. URL: https://esu.com.ua/search_articles.php?id=70807 (дата звернення: 27.09.2021)