Національна самосвідомість — Енциклопедія Сучасної України

Національна самосвідомість

НАЦІОНА́ЛЬНА САМОСВІДО́МІСТЬ – усвідомлення своєї належності до певної уявної спільноти, об’єд­наної за етнічним (спільна мова, «кровне» походження – у випадку етнічної нації) чи політичним (спільна територія, лояльність до інтегруючої ідеї – у випадку політичної нації) принципами. Поняття «Н. с.» розглядають у рамках філософії, історії, соціології, етнопсихології, політології. Якщо свідомість загалом можна коротко визначити як осмислення навколиш. світу (відношення суб’єкта до об’єктив. реальності), то самосвідомість – осмислення самого себе у світі (відношення суб’єкта до себе та ін. суб’єктів). Формування самосвідомості відбувається через ідентифікацію себе як виокремленої групи («ми», «свої») у позиціонуванні до ін. груп («інші», «інакші», «чужі»). Ототожнення з певною етніч. чи політ. нацією називають національною ідентичністю. Вона не є вродженою, як не є успадкованою жодна з ідентичностей, – кожна з них постає залежно від обставин життя індивіда, епохи, в який він живе, сусп. умов та настроїв, поширених у той чи ін. істор. період. Ідентичності зазвичай мають певні «кластери», у яких різні види самовизначення створюють певну ієрархію. На думку Я. Грицака, якщо у традиц. сусп-ві гол. способом самоусвідомлення були місцевість, приналежність (до пана, монарха, правителя) та віра, то після великих трансформацій кін. 19 – поч. 20 ст. – клас (див. Клас політичний), ґендер і нація. У зв’язку із завершенням 1-ї світ. вій­ни, розпадом великих монархій та виникненням нових держав національних Н. с. почала відігравати важливу роль у світі: з одного боку, вона консолідує спільноти, з ін. – провокує внутр. і зовн. протиріччя та конфлікти. Зазначені зміни не універсальні, оскільки у межах однієї держави можуть співіснувати традиц. і модерні парадигми. Так, у певних регіонах місц. (локал.) ідентичність може домінувати над нац.-громадян. ідентифікацією (як, зокрема, на Донбасі).

Україна – найбільша за тер. країна Європи з мовно, етнічно, культурно та релігійно неоднорід. насел., отже питання про те, чим є нація і за якими принципами формується Н. с. у контексті сучас. України залишаються дискусійними. Очевидно, що мова, етнічність, конфес. належність, істор. пам’ять не ті чинники, що у процесі нац. самоусвідомлення можуть об’єднати всіх громадян України в одну спільноту, тому спроба використовувати згадані маркери для конструювання заг.-нац. «ми-ідентичностей» зазвичай провокує конфлікти. Хоча соціол. дослідж. у різні періоди фіксують домінування різних «кластерів» самоідентифікації у різних регіонах країни, важливим для розуміння підвалин Н. с. є статистика волевиявлення на зламі політ. епох: 91 % тих, хто взяв участь у референдумі 1 грудня 1991, проголосували за незалежність України, і ця частка значно перевищувала долю україномовних (65 % за переписом 1989) і тих, хто усвідомлював себе українцем (відповідно 73 %). Громадян. ідентифікація як розуміння своєї належності до країни (держави) як великої Батьківщини (на відміну від маленької батьківщини, що має відношення до «родин. гнізда») – важливий елемент нац. самоусвідомлення. Великі сусп.-політ. трансформації та зовн. загрози, зазвичай, актуалізують необхідність самоусвідомлення та солідаризації індивіда зі спільнотою, безпеку якої він вважає важливою для себе, зокрема анексія Криму РФ 2014 і військ. конфлікт у Донбасі спричинили сплеск нац.-громад. «ми-іденти­фікацій» в Україні. Згідно з результатами опитування Ін-ту соціології НАНУ (Київ), 1992–2014 кількість респондентів, які вважають себе громадянами України, зросла із 45,6 до 64,4 %. У 2015 серед «ми-ідентифікацій», які респонденти вважали найважливішими для них особисто, ідентифікація «ми – громадяни України» була однією з двох домінантних (друга: «ми – родичі та друзі»). Незважаючи на різні прояви «ми-ідентичностей», присутні у контекстах політ., соц.-екон., культур. життя у різних регіонах, низка маркерів свідчить про те, що Україна має потенціал для формування рац., громадян. (за визначенням Е.-Д. Сміта) політ. нації, яка є поліетніч., полілінгвіст., має різне уявлення про істор. минуле та міфи національні, але розділяє чуття політ. спільнот: спільні інституції у межах демарков. тер., законодавство, узгоджене бачення базових цінностей та цілей розвитку.

Літ.: Дробижева Л. Историческое самосознание как часть национального самосознания // Традиции в соврем. об-ве. Исследование этнокультур. процессов. Москва, 1990; Сміт Е.-Д. Національна ідентичність / Пер. з англ. К., 1994; Дробижева Л., Головаха Е. Национально-гражданские идентичности и толерантность. Опыт России и Украины в период трансформации. К., 2007; Грицак Я. Хто такі українці і чого вони хочуть? // Страсті за націоналізмом: стара історія на новий лад: Есеї. К., 2011.

К. В. Іващенко

Статтю оновлено: 2020

Покликання на статтю
К. В. Іващенко . Національна самосвідомість // Енциклопедія Сучасної України: електронна версія [веб-сайт] / гол. редкол.: І.М. Дзюба, А.І. Жуковський, М.Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2020. URL: https://esu.com.ua/search_articles.php?id=71054 (дата звернення: 25.09.2021)