Національна самосвідомість

НАЦІОНА́ЛЬНА САМОСВІДО́МІСТЬ — усві­домле­н­ня своєї належності до певної уявної спільноти, обʼєд­наної за етнічним (спільна мова, «кровне» походже­н­ня — у випадку етнічної нації) чи політичним (спільна територія, лояльність до інтегруючої ідеї — у випадку політичної нації) принципами. Поня­т­тя «Н. с.» роз­глядають у рамках філософії, історії, соціології, етнопсихології, політології. Якщо сві­домість загалом можна коротко ви­значити як осмисле­н­ня навколиш. світу (від­ноше­н­ня субʼєкта до обʼєктив. реальності), то самосві­домість — осмисле­н­ня самого себе у світі (від­ноше­н­ня субʼєкта до себе та ін. субʼєктів). Формува­н­ня самосві­домості від­бувається через ідентифікацію себе як ви­окремленої групи («ми», «свої») у позиціонуван­ні до ін. груп («інші», «інакші», «чужі»). Ототожне­н­ня з певною етніч. чи політ. нацією називають національною ідентичністю. Вона не є вродженою, як не є успадкованою жодна з ідентичностей, — кожна з них по­стає залежно від об­ставин життя індивіда, епохи, в який він живе, сусп. умов та на­строїв, поширених у той чи ін. істор. період. Ідентичності за­звичай мають певні «кластери», у яких різні види самови­значе­н­ня створюють певну ієрархію. На думку Я. Грицака, якщо у традиц. су­спільстві гол. способом самоусві­домле­н­ня були місцевість, приналежність (до пана, монарха, правителя) та віра, то після великих транс­формацій кін. 19 — поч. 20 ст. — клас (див. Клас політичний), ґендер і нація. У звʼязку із заверше­н­ням 1-ї світової вій­ни, роз­падом великих монархій та виникне­н­ням нових держав національних Н. с. почала ві­ді­гравати важливу роль у світі: з одного боку, вона консолідує спільноти, з ін. — провокує внутр. і зовн. протиріч­чя та конфлікти. За­значені зміни не універсальні, оскільки у межах однієї держави можуть спів­існувати традиц. і модерні парадигми. Так, у певних регіонах місц. (локал.) ідентичність може домінувати над нац.-громадян. ідентифікацією (як, зокрема, на Донбасі).

Україна — найбільша за тер. країна Європи з мовно, етнічно, культурно та релігійно неоднорід. насел., отже пита­н­ня про те, чим є нація і за якими принципами формується Н. с. у контекс­ті сучас. України залишаються дис­кусійними. Очевидно, що мова, етнічність, конфес. належність, істор. памʼять не ті чин­ники, що у процесі нац. самоусві­домле­н­ня можуть обʼ­єд­нати всіх громадян України в одну спільноту, тому спроба використовувати зга­дані маркери для конструюва­н­ня заг.-нац. «ми-ідентичностей» за­звичай провокує конфлікти. Хоча соціол. дослідж. у різні періоди фіксують домінува­н­ня різних «кластерів» самоідентифікації у різних регіонах країни, важливим для ро­зумі­н­ня під­валин Н. с. є статистика волевиявле­н­ня на зламі політ. епох: 91 % тих, хто взяв участь у референдумі 1 грудня 1991, проголосували за незалежність України, і ця частка значно пере­вищувала долю україномовних (65 % за пере­писом 1989) і тих, хто усві­домлював себе українцем (від­повід­но 73 %). Громадян. ідентифікація як ро­зумі­н­ня своєї належності до країни (держави) як великої Батьківщини (на від­міну від маленької батьківщини, що має від­ноше­н­ня до «родин. гнізда») — важливий елемент нац. самоусві­домле­н­ня. Великі су­спільно-політ. транс­формації та зовн. за­грози, за­звичай, актуалізують необхідність самоусві­домле­н­ня та солідаризації індивіда зі спільнотою, без­пеку якої він вважає важливою для себе, зокрема анексія Криму РФ 2014 і військ. конфлікт у Донбасі спричинили сплеск нац.-громад. «ми-іденти­фікацій» в Україні. Згідно з результатами опитува­н­ня Ін­ституту соціології НАНУ (Київ), 1992–2014 кількість респондентів, які вважають себе громадянами України, зросла із 45,6 до 64,4 %. У 2015 серед «ми-ідентифікацій», які респонденти вважали найважливішими для них особисто, ідентифікація «ми — громадяни України» була однією з двох домінантних (друга: «ми — родичі та друзі»). Не­зважаючи на різні прояви «ми-ідентичностей», присутні у контекс­тах політ., соц.-екон., культур. життя у різних регіонах, низка маркерів свідчить про те, що Україна має потенціал для формува­н­ня рац., громадян. (за ви­значе­н­ням Е.-Д. Сміта) політ. нації, яка є поліетніч., полілінгвіст., має різне уявле­н­ня про істор. минуле та міфи національні, але роз­діляє чуття політ. спільнот: спільні ін­ституції у межах демарков. тер., законодавство, узгоджене баче­н­ня базових цін­ностей та цілей роз­витку.

Завантажити статтю