НАЦІОНА́ЛЬНА САМОСВІДО́МІСТЬ — усві­домле­н­ня своєї належності до певної уявної спільноти, обʼ­єд­наної за етнічним (спільна мова, «кровне» походже­н­ня — у випадку етнічної нації) чи політичним (спільна територія, лояльність до інтегральної ідеї — у випадку політичної нації) принципами. Поня­т­тя «національна самосві­домість» роз­глядають у рамках філософії, історії, соціології, етнопсихології, політології. Якщо сві­домість загалом можна коротко ви­значити як осмисле­н­ня навколишнього світу (від­ноше­н­ня субʼєкта до обʼєктивної реальності), то самосві­домість — осмисле­н­ня самого себе у світі (від­ноше­н­ня субʼєкта до себе та інших субʼєктів). Формува­н­ня самосві­домості від­бувається через ідентифікацію себе як ви­окремленої групи («ми», «свої») у позиціонуван­ні до інших груп («інші», «інакші», «чужі»). Ототожне­н­ня з певною етнічною чи політичною нацією називають національною ідентичністю. Вона не є вродженою, як не є успадкованою жодна з ідентичностей, — кожна з них по­стає залежно від об­ставин життя індивіда, епохи, в якій він живе, су­спільних умов та на­строїв, поширених у той чи інший історичний період. Ідентичності за­звичай мають певні «кластери», у яких різні види самови­значе­н­ня створюють певну ієрархію. На думку Ярослава Грицака, якщо у традиційному су­спільстві головним способом самоусві­домле­н­ня були місцевість, приналежність (до пана, монарха, правителя) та віра, то після великих транс­формацій кінця 19 — початку 20 столі­т­тя — клас (див. Клас політичний), ґендер і нація. У звʼязку із заверше­н­ням Першої світової війни, роз­падом великих монархій та виникне­н­ням нових держав національна самосві­домість почала ві­ді­гравати важливу роль у світі: з одного боку, вона консолідує спільноти, з іншого — провокує внутрішні і зовнішні протиріч­чя та конфлікти. За­значені зміни не є універсальними, оскільки у межах однієї держави можуть спів­існувати традиційні і модерні парадигми. Так, у певних регіонах місцева (локальна) ідентичність може домінувати над національно-громадянською ідентифікацією (як, зокрема, на Донбасі).

Україна — найбільша за територією країна Європи з мовно, етнічно, культурно та релігійно неоднорідним населе­н­ням, отже пита­н­ня про те, чим є нація і за якими принципами формується національна самосві­домість у контекс­ті сучасної України, залишаються дис­кусійними. Очевидно, що мова, етнічність, конфесійна належність, історична памʼять не є тими чин­никами, що у процесі національного самоусві­домле­н­ня можуть обʼ­єд­нати всіх громадян України в одну спільноту, тому спроба використовувати зга­дані маркери для конструюва­н­ня загальнонаціональних «ми-ідентичностей» за­звичай провокує конфлікти. Хоча соціологічні дослідже­н­ня у різні періоди фіксують домінува­н­ня різних «кластерів» самоідентифікації у різних регіонах країни, важливим для ро­зумі­н­ня під­валин національної самосві­домості є статистика волевиявле­н­ня на зламі політичних епох: 91 % тих, хто взяв участь у референдумі 1 грудня 1991 року, проголосували за незалежність України, і ця частка значно пере­вищувала частку україномовних (65 % за пере­писом 1989 року) і тих, хто усві­домлював себе українцем (від­повід­но 73 %).

Громадянська ідентифікація як ро­зумі­н­ня своєї належності до країни (держави) як великої Батьківщини (на від­міну від малої батьківщини, що має від­ноше­н­ня до «родин­ного гнізда») є важливим елементом національного самоусві­домле­н­ня. Великі су­спільно-політичні транс­формації та зовнішні за­грози за­звичай актуалізують необхідність самоусві­домле­н­ня та солідаризації індивіда зі спільнотою, без­пеку якої він вважає важливою для себе. Зокрема анексія Криму Російською Федерацією у 2014 році і військовий конфлікт у Донбасі спричинили сплеск національно-громадянських «ми-ідентифікацій» в Україні. Згідно з результатами опитува­н­ня Ін­ституту соціології Національної академії наук України (Київ), у 1992–2014 роках кількість респондентів, які вважають себе громадянами України, зросла з 45,6 до 64,4 %.

У 2015 році серед «ми-ідентифікацій», які респонденти вважали найважливішими для них особисто, ідентифікація «ми — громадяни України» була однією з двох домінантних (друга — «ми — родичі та друзі»). Не­зважаючи на різні прояви «ми-ідентичностей», присутні у контекс­тах політичного, соціально-економічного, культурного життя у різних регіонах, низка маркерів свідчить про те, що Україна має потенціал для формува­н­ня раціональної, громадянської (за ви­значе­н­ням Ентоні-Д. Сміта) політичної нації, яка є поліетнічною, полілінгвістичною, має різні уявле­н­ня про історичне минуле та національні міфи, але роз­діляє від­чу­т­тя політичної спільноти: спільні ін­ституції у межах демаркованої території, законодавство, узгоджене баче­н­ня базових цін­ностей та цілей роз­витку.