Націонал-більшовизм

НАЦІОНА́Л-БІЛЬШОВИ́ЗМ — ідеологія та політична практика в СРСР і Німеч­чині, основою якої стало по­єд­на­н­ня консе­рвативних національно-державницьких ідей із радикальними «лівими» при без­умовному заперечен­ні лібералізму. Виник після закінче­н­ня 1-ї світової вій­ни спочатку на нім. і майже одразу — на рос. ґрунті під впливом складного внутр. і між­нар. становища обох країн. Нім. і рос. націонал-більшовики мали істотні від­мін­ності у проявах та організац. засадах, а їхній вплив на укр. дійсність ви­явився несхожим за своїм вектором. Навесні 1919 терміном «Н.-б.» у Німеч­чині по­значали по­гляди тих політ. діячів, які схвалювали соц. заходи більшовиків (див. Більшовизм) і військ. спів­робітництво Німеч­чини та РСФРР. Першим ви­ступом, що започаткував націонал-більшов. напрям у політ. думці, вважають ста­т­тю П. Ельцбахера «Letzter Ausweg» («Остан­ній засіб»), опубл. 2 квітня 1919 у г. «Der Tag». У ній, як і в більш пізніх публікаціях, автор закликав здійснити соціалізацію засобів виробництва та укласти союз із Рад. Росією й Рад. Угорщиною з метою захисту нац. інтересів Німеч­чини. Під час обговоре­н­ня цих пропозицій і виник термін «Н.-б.». Теоретиками націонал-більшов. руху серед пред­ставників нім. інтелектуал. еліти були Е. Нікіш, К.-О. Петель, Ґ. Ебелінґ. Він став популяр. тоталітар. рухом між­воєн. Німеч­чини, проміж. ланкою між націонал-соціалізмом і комунізмом. Ключовий теор. постулат нім. Н.-б. — концепція побудови нац. соціалізму заради нац. величі країни з акцентом на все­світ. революціонізуючій ролі пригноблених націй (найреволюційніші серед них — рос. і нім.). Націонал-більшовики вважали, що нац. про­блеми Німеч­чини може вирішити соц. революція з червоним прапором та орієнтацією на воєн. союз із РСФРР. В організац. плані націонал-більшов. ідеї намагалися втілити нім. комуністи Г. Лауфенберґ (після Листопад. революції 1918 у Німеч­чині деякий час очолював Гамбур. раду робітників, солдатів і матросів) та Ф. Вольфгайм. Вони брали активну участь у створен­ні КП Німеч­чини й очолили у ній ліву опозицію, а згодом уві­йшли до ново­створ. Комуніст. робітн. партії Німеч­чини, до якої пере­йшло до 40 % складу КП Німеч­чини. Г. Лау­фенберґ і Ф. Вольфгайм називали свою про­граму дій націонал-більшов. і закликали до нар. вій­ни проти країн Антанти у союзі з усіма патріот. силами Німеч­чини. Акцент на нац., а не класових засадах, викликав від­верто негативну реакцію керівництва Інтернаціоналу Комуністичного та особисто В. Леніна, який у праці «Детская болезнь “левизны” в ком­мунизме» на­звав подібні на­станови «вопиющей нелепостью». За наполяга­н­ням керівництва Комінтерну Г. Лауфенберґа і Ф. Вольфга­йма виключили із КП Німеч­чини (жовтень 1919) і Комуніст. робітн. партії Німеч­чини (квітень 1920) і, оскільки вони не ви­знали свої заклики помилковими, затаврували як «націоналіст. зрадників». Влітку 1920 на ідей. платформі Н.-б. вони створили «Союз комуністів», однак ця організація не стала єдиним центром націонал-більшов. руху, що продовжував існувати у ви­гляді роз­порошених груп і гуртків. Цьому сприяли період потеплі­н­ня у від­носинах між нацистами й комуністами та подібність гасел цих двох найбільш потуж. тоталітар. рухів з націонал-більшовицьким. Ідеологія Н.-б. була особливо близькою лівому крилу націонал-соціалістів. На поч. 1930-х рр. більша частина прихильників Н.-б. пере­йшла до А. Гітлера, менша — до комуністів. 1932 і на поч. 1933 Е. Нікіш та К.-О. Петель спробували ви­ставити єдиний список націонал-більшовиків на парламент. виборах, але було вже запізно. З приходом до влади А. Гітлера частина керівництва націонал-більшов. руху емігрувала, а частину ре­пресовано.

Ідеологія рос. Н.-б. мала ін. під­ґрунтя, оскільки зародилася у середовищі рос. еміграції, однак назва запозичена саме з Німеч­чини. На від­міну від нім., у рос. Н.-б. йшлося не про стимулюва­н­ня революції, а про її подола­н­ня. Провід­на думка — ви­зна­н­ня більшов. влади нац.-рос. і такою, що єдина у конкрет. істор. умовах має змогу від­новити великодержавність Росії. Н.-б. став гол. ідей. об­ґрунтува­н­ням т. зв. зміновіхівства (від назви зб. статей «Смена вех», Прага, 1921) — спів­праці рос. емі­грант. інтелігенції з більшовиками заради єдиної нац. Рос. держави. Як політ. практика він зна­йшов прояв, насамперед, у держ. політиці з поч. доби «Великого пере­лому». Гол. ідеологом Н.-б. став колиш. кадет М. Устрялов, який свого часу пере­бував в уряді О. Колчака. У лютому 1920 він пере­осмислив свою позицію, і оскільки великодержавність була одним із провід. мотивів існува­н­ня Білого руху, ви­ступив категорично проти продовже­н­ня зброй. боротьби з більшовиками. За­стосовуючи логічні міркува­н­ня та користуючись істор. аналогіями, він запевняв рос. еміграцію в майбут. пере­роджен­ні більшовизму у нац. доктрину, а Н.-б. ви­значав як викори­ста­н­ня більшовизму в нац. цілях. При цьому він вбачав у більшовизмі вияв рос. нац. характеру та категорично наголошував на нетотожності понять «більшовизм» і «комунізм»: перше він роз­глядав як суто рос. явище, друге — як інтернац., антиросійське. Після від­мови від НЕПу та поверне­н­ня до комуніст. методів господарюва­н­ня в СРСР М. Устрялов ви­знав свої помилки у сфері екон. теорії та цілковито під­тримав Й. Сталіна як рос. державника. Сталін. тезу про соціалізм в одній країні він інтер­претував як своєрідну формулу рос. великодержавності. Пере­конавшись, що рад. керівництво фактично виконує націонал-більшов. про­граму, М. Устрялов 1935 повернувся до СРСР, де 1937 був заарешт. і роз­стріляний. Рад. влада забороняла використовувати термін «Н.-б.» і публічно позиціонувала себе як інтернац., але загибель творця ідеї не зупинила її реалізацію. Саме у 1930-і рр., після остаточ. роз­грому націонал-комунізму українського та ліквідації подіб. на­строїв в ін. респ., сталін. керівництво почало від­верто реалізовувати нац.-рос. курс, перед­бачений (чи за­проектований) М. Устряловим. Н.-б. реально пере­творився у політ. практику владної еліти. Нинішня рос. нац. сві­домість, усі її гол. риси сформовані роз­початим у 1930-і рр. сталін. націонал-більшов. курсом, який історики часто ви­значають як сталінізм. Насамперед це стосується культів князя Олександра Невського, генералісимуса О. Суворова та імператора Петра I, активне формува­н­ня яких роз­почалося ще до вій­ни з Німеч­чиною, а також гол. нинішнього культу — «Пере­моги у Великій Віт­чизняній вій­ні».

Термін «Н.-б.» використовували і в УРСР, зокрема М. Хвильовий вживав його у рос. значен­ні, але при захисті тези про необхідність нац. роз­витку укр. культури: «Коли наші по­гляди в цьому випадку зійдуться з “чаяніями” нашої ж таки дрібної буржуазії і навіть фашистів, то це зовсім не значить, що ми помиляємось. ... Словом, коли “націонал-більшовик” Устрялов при­ймає про­граму компартії, то це зовсім не значить, що ця про­грама потребує коректив». У близькому до нім. ви­значе­н­ня за­стосував термін «Н.-б.» В. Сосюра в одному з варіантів вірша «Два Володьки» (1931): «Довго, довго я був із собою в бою… / Обсипалось і знов зеленіло в гаю, / Пролітали хвилини, як роки… / Рвали душу мою два Володьки в бою, / І обидва, як я, кароокі. / І в обох ще не знаний, неви­даний хист, — / Рвали душу мою комунар і червоний фашист. /Другий (той, що ішов на Ейхгорна) / Очі мав не вперед, а назад і убік, — / Обʼєктив­но й по суті був чорний, / Або націонал-більшовик». Надалі з метою уникне­н­ня аналогії між комунізмом і фашизмом при цитуван­ні В. Сосюри «червоний фашист» (по текс­ту — синонім терміна «націонал-більшовик») замінювали терміном «націоналіст», а остан­ні чотири рядки мало ві­домі навіть дослідникам творчості поета. Пізніше з приводу цього вірша П. Любченко в листі до Й. Сталіна за­уважив, що поет В. Сосюра на­звав себе «націонал-більшовиком», та звинуватив М. Скрипника у популяризації цього терміна. На офіц. рівні його уперше вжито на червневому (1927) пленумі ЦК КП(б)У при обговорен­ні ситуації в КПЗУ. В доповіді М. Скрипник процитував проект резолюції, який навесні 1927 за­пропонував пред­ставник Комінтерну пленумові ЦК КПЗУ. У ньому, зокрема, за­значено: «Найбільшою ідейною за­грозою перед пролетаріатом Західної України є націонал-більшовизм». Як у процитованому документі, так і під час обговоре­н­ня доповіді М. Скрипника, Н.-б. спри­ймали як синонім «націонал-ухильництва», при цьому дехто з доповід­ачів сумнівався у доцільності його вжива­н­ня. Окремо зупинився на питан­ні про Н.-б. В. За­тонський, який щодо ви­значе­н­ня «Н.-б.» за­уважив, що «його варто вживати тоді, коли справа ходить про масовий рух, на­приклад про селянський рух, який іде під гаслом національним і одночасово ви­ставляються гасла, які на­ближаються до більшовизму». Він рішуче заперечив можливість характеристики прихильників О. Шумського і К. Саврича в КПЗУ як «націонал-більшовиків» та різко роз­межував «Н.-б.» і «націонал-ухильництво»: «В першому випадкові маси, може й несві­домо, але все-таки політично на­ближаються до більшовизму, а тут навпаки — від більшовиків від­ходять». На поч. 1930-х рр., уже після офіц. засудже­н­ня теорії двокорін­ності, нарком освіти УСРР та чл. політбюро ЦК КП(б)У М. Скрипник спробував поширити викори­ста­н­ня терміна «націонал-більшовик» саме у за­пропонованому В. Затонським значен­ні та намагався пере­нести його на тих чл. КП(б)У, які пере­бороли свій «укр. націоналізм» і при­йшли до більшовизму. Це ви­значе­н­ня стосувалося насамперед чл. роз­пущеної 1925 Укр. КП, а також колиш. «роз­ламівців» із КПЗУ. Фактично це був пошук шляху до ліквідації суперечностей, що існували в КП(б)У з приводу парт. минулого її окремих членів. Так, в одному із ви­ступів М. Скрипник за­значив: «Практичні заходи, за які боролася і які об­стоювала УКП, все, що вона вважала за потрібні умови для своєї ліквідації… вони є лише укапістською формою, націонал-більшовицьким виразом того, що вже намічено, що комуністична партія більшовиків УСРР та СРСР провадить в життя». Після обговоре­н­ня у політбюро ЦК КП(б)У навесні 1932 М. Скрипник погодився з недоцільністю вжива­н­ня терміна «Н.-б.» щодо Укр. КП. Ймовірно, про цей термін не йшлося б, якби не пошуки «помилок» М. Скрипника у нац. питан­ні, роз­початі на поч. 1933. Оскільки вжива­н­ня терміна «Н.-б.» було чи не єдиною доведеною помилкою М. Скрипника, яку, до того ж, він ви­знав сам, то саме з цього й роз­почато його цькува­н­ня. У номері ж. «Більшовик України» за березень 1933 вміщено ста­т­тю П. Любченка «Про національ-більшовизм», в якій, без згадува­н­ня прі­звища, автора цього терміна під­дано суворій критиці. «Націонал-більшовизм» як одна з осн. поми­лок М. Скрипника присутній майже у всіх резолюціях та антискрипників. ста­т­тях до осені 1933. Про існува­н­ня «шкідливої теорії націонал-більшовизму, що становив немовби синтез між націоналізмом та більшовизмом», зга­дано і в проекті доповіді з питань нац. політики ЦК КП(б)У, з якою С. Косіор мав ви­ступити на най­ближчому після смерті М. Скрипника пленумі ЦК КП(б)У. Але Й. Сталін особисто викреслив процитовані вище рядки: зай­вих згадок про Н.-б. він вирішив уникнути, оскільки з його ініціативи М. Скрипнику висунуто більш вагомі звинуваче­н­ня. Надалі у рад. пропаганді, а згодом і в історіо­графії, термін «Н.-б.» не використовували. Його від­родже­н­ня у характеристиці укр. діячів між­воєн. періоду від­булося в історіо­графії незалеж. України, насамперед у працях, присвяч. М. Скрипнику. При цьому їхні автори за­звичай ігнорують походже­н­ня та істор. зміст Н.-б. і досить часто вживають його як синонім «націонал-комунізму», а реальне значе­н­ня залишають поза увагою, зокрема називають націонал-більшовиками М. Скрипника і М. Хвильового, які ніколи в укр. нац. партіях не пере­бували, а від­так до націонал-більшовиків, навіть за скрипників. тлумаче­н­ням, не належали. М. Скрипник, М. Хвильовий й усі ті, кого зараховують до націонал-комуністів, ви­ступали не­примирен. противниками більш поширеної у межах СРСР теорії Н.-б. авторства М. Устрялова. Націонал-комуністи від самого початку зарекомендували себе прихильниками радикал. по­глядів, комунізм становив для них гол. цін­ність, і вони були пере­конані в тому, що створе­н­ня комуніст. економіки саме по собі знищить нац. гнобле­н­ня. Натомість Н.-б. виник у середовищі консе­рватив. діячів, які намагалися викори­стати революцію для захисту інтересів імпер. нації, а у комунізмі вбачили тимчас. союзника такого становле­н­ня. Націонал-комуністи роз­глядали СРСР як союз рівноправ. націй, прообраз майбут. комуніст. світу, націонал-більшовики — як своєрід. «плавил. казан», у якому нац. культури змішуються й, додаючи щось до існуючої рос. культури, стають її частиною. Таким чином, сутність Н.-б. полягала у за­стосуван­ні комуніст. ідей в інтересах імпер. націоналізму, а націонал-комунізму — в антиімпер. боротьбі. Про антагоністичність націонал-комуніст. і націонал-більшов. по­глядів свідчить і політ. практика СРСР — від­верте втіле­н­ня націонал-більшов. ідей роз­почато лише після ліквідації націонал-комунізму. Із роз­падом СРСР на тер. РФ виникло багато рухів, що позиціонують себе як націонал-більшов. і ведуть свій родовід від рос. і нім. Н.-б. між­воєн. періоду.

Завантажити статтю