Народна педагогіка

НАРО́ДНА ПЕДАГО́ГІКА — сукупність емпіричних ідей та уявлень про сутність і шляхи роз­витку й вихова­н­ня кожної дитини або групи дітей певного народу чи етнічної спільноти, що зберігається та пере­дається від поколі­н­ня до поколі­н­ня у формі етнокультурних традицій, народної (літературної й художньої) творчості, повсякден­ного побуту. Осн. фактори Н. п. — природа, побут, слово, праця, мистецтво, релігія, гра, традиція, звичай тощо. Реалізується в усній формі через пере­дачу знань між поколі­н­нями, закріплену у ви­гляді приписів, правил, культів, табу. Висуває виховні ідеали, що побутують в народі, — розум, краса, морал. чесноти, фіз. сила і міць, витривалість, працелюбність тощо. Джерела Н. п. — фольклор, ігри та іграшки, свята (зокрема реліг.), досвід родин. вихова­н­ня, побут. культура, труд. традиції, що роз­глядаються з точки зору вихова­н­ня, а також етногр. матеріали, в яких вони зафіксовані. Існують два під­ходи до означе­н­ня Н. п. і її місця в системі наук про вихова­н­ня: за одним із них емпір. ідеї не претендують на роз­кри­т­тя ціліс. картини соціалізації дитини (І. Кон), ін., більш поширений у вітчизн. наук.-пед. просторі, об­стоює системне й цілісне від­ображе­н­ня Н. п. питань вихова­н­ня. Н. п. є основою етнопедагогіки. Часто обидва поня­т­тя вживають як синоніми, їхні предмет і обʼєкт чітко не від­окремлені й пере­тинаються. Так, до обох дисциплін науковці від­носять дитино­знавство (сукупність нар. знань про дитину), родино­знавство (фамілістику), батьків. педагогіку (сімейне, родин­не вихова­н­ня), нар. дидактику, нар. деонтологію (етичні цін­ності). Н. п. притаман­на різним народам та етніч. групам, має різний ступ. дослідженості, що й надає можливість зна­йомитися й ви­вчати цей феномен. Так, від 2-ї пол. 19 ст. в цій царині зʼявилися окремі студії вчених Великої Британії (Т. Спенсер, Е. Тейлор), Франції (Ш. Летурно), Німеч­чини (Е. Вестмарк, Г. Плосс), Росії (М. Костомаров, А. Терещенко).

Термін «Н. п.» вперше викори­стали закарп. громад.-культур. діяч О. Духнович (1857) і видат. педагог К. Ушинський (1864), однак вони вжили його в сенсі «вітчизняна», на противагу зарубіж. ідеям і взірцям про вихова­н­ня та освіту дітей, що панували в той час. Ви­вче­н­ня Н. п. роз­почалося в 2-й пол. 19 — на поч. 20 ст. з появою «Громад» — наук. і культурно-просвітн. обʼ­єд­нань укр. інтелігенції, що утворилися в різних містах України та С.-Пе­тербур­зі. Її діячі М. Костомаров, М. Драгоманов, П. Куліш, В. Антонович, П. Житецький, П. Чубинський, Ф. Вовк та ін. збирали й публікували матеріали з укр. етно­графії та фольклору, де помітне місце належало опису дитинства. Серед ві­домих — «Викохува­н­ня дітей» («Правда», 1868, № 11) П. Куліша, «Семейный бытъ въ про­из­ве­деніяхъ южнорус­скаго народнаго пѣсен­наго творчества» («Литературное наслѣдіе», С.-Пе­тербургъ, 1890) М. Костомарова, «Дитина в звичаях і вірува­н­нях українського народа» («Матеріяли до українсько-руської етнольоґії», Л., 1906–07; пере­вид. 2011) Марка Грушевського.

У 1920-х рр. велику увагу приділяла етногр. дослідж. дитини ВУАН. У її структурі створ. Музей (Кабінет) антропології та етнології ім. Хв. Вовка, Етно­графічну комісію ВУАН та Етногр. товариство. 1921 під керівництвом ВУАН на Чернігівщині засн. першу в Україні етногр. дослідну станцію, спів­роб. якої роз­робили й за­стосували стаціонарну методику дослідж. (без­посереднє спо­стереже­н­ня та опис місц. явищ побуту й культури). На їхній основі публікували етногр. матеріали, серед яких — роз­відка Л. За­глади «Побут селянської дитини» («Матеріяли до етнології», К., 1929, вип. 1), що не втратила свого значе­н­ня й донині. Але, як і ін. праці цього напряму, вона була фактично заборонена, а авторка — ре­прес. й страчена. Подальше зближе­н­ня Н. п. з вихов. процесом повʼязують з іменем В. Сухомлинського, який роз­будовував вихов. процес на ідеях та засадах Н. п., особливо в галузі морал.-етич. вихова­н­ня та батьків. педагогіки: «Сердце отдаю детям» (1969), «Народже­н­ня громадянина» (1970), «Как воспитать настоящего человека» (1975). У 1980-х рр. Н. п. стала предметом дослідж. укр. вчених Є. Сявавко («Українська етнопедагогіка в її історичному роз­витку», 1974) і М. Стельмаховича («Народна педагогіка», 1985; усі — Київ). 1991 зі здобу­т­тям Україною незалежності збільшилися значе­н­ня і вага ідей Н. п. та їхнє висвітле­н­ня на сторінках різних друк. ви­дань культурол. і пед. спрямува­н­ня. Н. п. присвячують праці сучасні дослідники, серед ві­домих — «Українська народна педагогіка» (К., 1997) М. Стельмаховича; «Українська етнопедагогіка» (Л., 2002) Є. Сявавко; пере­вид. праць «Виховний ідеал» (П., 1994), «Вихова­н­ня волі й характеру» (К., 1999) Г. Ващенка; література метод. спрямува­н­ня Н. Сивачук та ін. У структурі НАПНУ діяв спільний з Прикарп. університетом (Івано-Франківськ) наук.-метод. центр укр. етнопедагогіки та народо­знавства (1994–2012), що досліджував регіон. аспекти народозн. освітньо-вихов. про­блематики крізь призму до­шкіл. та шкіл. освіти. У с. Яворів Косів. р-ну Івано-Фр. обл. функціонувала н.-д. лаб. гуцул. етнопедагогіки та гуцульщино­знавства (1994–2013, кер. — П. Лосюк), що мала практико-орієнтов. характер, була складовою навч.-вихов. процесу Яворів. заг.-осв. школи (нині Яворів. ліцей «Гуцульщина»).

Характер. особливістю ниніш. часу є впровадже­н­ня у структуру пед. процесу закладів освіти різного рівня акредитації курсів укр. народо­знавства, до яких уві­йшли укр. фольклор, казки, легенди, календарно-обряд. поезія тощо. Роз­діли про Н. п. входять також до курсів заг. педагогіки в пед. коледжах та університетах. У багатьох закладах серед. освіти від­криті та працюють етногр., краєзн. музеї, музеї нар. побуту, історії села (регіону), де діти зна­йомляться з місц. звичаями й побутом, долучаються до своєї історії та культури, проводять пошук. й дослідн. роботу.

Завантажити статтю