Народництво — Енциклопедія Сучасної України

Народництво

НАРО́ДНИЦТВО – напрям в європейському політичному русі, суспільній думці, історіографії й філософії історії 19 – початку 20 ст., для якого характерне перенесення уваги дослідників із висвітлення історії, минулого суспільства й культури під кутом зору інтересу володаря, правителя країни на народ/націю; з індивідуального чинника на колективний. Виникло в Європі наприкінці 18 – на поч. 19 ст. у період занепаду феодал. та початку ста­новлення капіталіст. відносин, зародження та розвитку національної ідеї. Н. вийшло на арену політ. життя в роки, коли на зміну абсолютизму й автократизму прийшла демократія та республіканство панів. нації. Ідея націоналізму та буд-ва держав на етніч. принципах вимагала примату інтересу народу над інтересом феодал. верхівки. Провісниками епохи народності/націоналізму стали Велика франц. революція та нім. романт. філософія Й. Гердера, Й. Фіхте, Ф. Шеллінґа. Інтелектуали стверджували, що народ є джерелом влади на тер., заселеній одним етносом, і нині він, а не група землевласників на чолі з монархом, вирішує долю країни. Н. було ідеологією третього стану – буржуазії. Відповідно до істор. реалій Європи й Пн. Америки виділяють 3 умовні групи країн, у яких Н. мало свої особливості розвитку: 1) кра­їни, де стара еліта мала спільне етнічне коріння з панів. етносом, формування нації в них відбулося в період ранньомодер. часу, в добу існування династич. абсолютизму (Велика Британія, Нідерланди, Франція, Іспанія, Португалія, Росія); 2) країни, що створювали свої централізов. держави шляхом об'єднання малих держ. утворень (Німеччина, Італія), а також тих, що прагнули до політ. незалежності від імперій-метрополій, при тому мали у своєму складі малі недерж. народи (Польща, Чехія, Угорщина, Румунія, Сербія, Болгарія); 3) етнічні тер., заселені народами, що не мали своїх «історичних» держав і намагалися здобути від країн-імперій політ., а часто й нац. незалежність (Україна, Білорусь, Словаччина, Фінляндія, народи Балтії та Кавказу тощо). Кожна група не існувала у «чистому вигляді» (напр., Вірменія і Грузія мали свої феодал. дер­жави). У 1-й групі плекали націоналізм титул. нації, нехтуючи інтересами народів-парій (в Іспанії пригнічували каталонців та басків, у Франції – бретонців, в Англії – ірландців, шотландців та валонців тощо). У 2-й малі народи потрапляли під панування титул. етносу, що нещодавно сам звільнився з-під гніту імпер. нації, напр., польс. народники не враховували інтересів литов., укр. і білорус. народів; угорські намагалися асимілювати малі народи Великої Угорщини (словаків, хорватів, українців, румунів); німецькі нівелювали прагнення слов'ян. народностей (поляків, кашубів, лужичан) тощо. У ще більш скрутному становищі перебували народи Рос. імперії, де Н. (сло­в'я­но­фільство) мало імпер. характер і було офіц. держ. ідеологією, панівною течією сусп. думки, що не лише толерувала, а й обґрунтовувала необхідність асиміляції українців, білорусів, поляків, балтів, угро-­фінських, кавказ., татар. і низки азій. народів. У 3-й групі Н. мало нац.-визв. характер й протиставлялося Н. панів. націй.

Утворення модер. націй відбувалося на тлі панування народниц. ідеології, що апелювала до соц. низів, а не заможного класу землевласників. Н. пройшло у своїй генезі 3 осн. фази, що відповідають поглядам про 3 етапи нац. відродження (етногр., академ. і політ.) амер. історика чес. походження М. Гроха. 1-й тривав у різних країнах від кін. 18 – поч. 19 ст. до серед. 19 ст., для нього характерне захоплення та вивчення дія­чами нац. руху фольклору, етнографії, літ-ри, мист-ва, духов. і матеріал. культури влас. народу. В наступ. етап, що охоплював 2-у пол. 19 ст., розроблено теор. засади нар. нац. культури, стимульовано розвиток різних галузей гуманітар. наук, що призвело до виникнення ідеол.-політол. підстав для постання модер. нації. 3-й етап тривав від кін. 19 ст. до 1914/1918, коли Н. як складова нац. ідеології стало дієвим чинником творення нової політ. реальності, боротьби з імпер. центрами та націями за політ. визволення. Укр. Н. також пройшло 3 подібні етапи розвитку. Для 1-го (1798–1850-і рр.) важливим було формування укр. нац. питання в культур. сфері. У цей період надруковано «Енеїду» І. Котляревського, альманах «Русалка Дністровая», «Кобзар» Т. Шевченка, у Львові діяла «Руська трійця». Тодішніми лідерами Н. були Т. Шевченко (див. Шевченкознавство), П. Куліш (див. Кулішезнавство), М. Костомаров (див. Костомарознавство), М. Ма­кси­мович, М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький. Найвищим досягненням 1-го етапу стало заснування Кирило-Мефодіїв. братства (1847) та Гол. руської ради (1848). 2-й етап Н. припав на кін. 1850-х – поч. 1890-х рр., коли розпочався громадів. рух і 2-й ака­дем. етап нац.-визв. руху. Серед його лідерів – В. Антонович, М. Дра­гоманов (див. Драгоманови), О. Кі­с­тяківський, О. Кониський, П. Чубинський, О. Барвінський, Ю. Ро­манчук. Н. стало ідеологією Київ. та регіон. громад в Одесі, Чернігові, Полтаві, Єлисаветграді (нині Кропивницький), Харкові тощо. У Галичині було створ. народов. партію (див. Народовці), що спові­ду­вала соборність і протистояла мос­квофіл. тенденціям. 3-й етап Н. співпав із 3-м етапом укр. визв. руху – 1890-і рр. – 1914/1917. Лідерами його були М. Грушевсь­кий, І. Франко, К. Ле­вицький, Є. Чикаленко, С. Єфремов, Б. Грінченко. Н. стало частиною ідеологій низки політ. утворень – від Братства тарасівців Над­дніпрянщини і Молодих радикалів Зх. України до РУП і с.-д. партій, що діяли на поч. 20 ст. Певні ідеї Н. були притаманні укр. соціалістам, лівим ру­хам; партіям: правим – Укр. нар. партії, центрист. – УРДП, ТУП, НДП Галичини й лівим нац. соціаліст. – РУП, УСДРП, УПСР. Н. 3-ї групи націй, до якої належала й Україна, на відміну від перших 2-х груп, потребувало формування народниц. філософії. «Історичним» народам Європи не потрібно було доводити своє існування: вони мали сформовані нації. Однією з особл. рис укр. Н. була перевага федералізму/авто­номізму над ідеями незалежності. Укр. Н. не маніфестувало відкритого сепаратизму, а виступало за реорганізацію Рос. імперії на респ. засадах, де кожна нація матиме свою автономно керовану тер. у складі імперії. Вперше засади такого федералізму сформульовано у програмі кирило-мефодіївців (1847). Укр. федералізм відрізнявся від офіц. рос. слов'яно­фільства, що визнавало існування ін. слов'ян. націй за межами Рос. імперії, але заперечувало їх у її середині. На противагу більшості держ. націй рос. держ. ідеологія висунула ідею «триєдиної» рос. нації, що складалася з панів. великорос. і «братніх» білорус. та укр. народів, яким нібито не притаманне прагнення до держ. незалежності: вони слугують «погноєм для історичної рос. нації». Загалом росіяни визнавали рос. націю як вищу окультурену надбудову над великорус., малорус. і білорус. народами. «Русская» нація – це політ. феномен етногр. субстрату трьох сх.-слов'ян. народів. Укр. слов'янофільство брат­чиків було альтернативою рос. офіц. слов'янофільству. Разом з тим мрія братчиків про спільну слов'ян. федерацію була не бездерж. проектом, як про це твердили майбутні критики – представники державниц. школи в історіографії та політ. думці, а фак­тично квазідерж. проектом, оскільки йшлося не стільки про федерацію слов'ян. народів Рос. держави, як про конфедерацію народів, що на той час перебували в складі 3-х монархій – Пруської, Австро-Угор. і Російської.

Причину «бездержавності» народниц. проектів України треба шукати в надто пригніченому стані нац. рухів Росії, де придушували в зародку не лише політ. аспірації українців, але й звичай. культурниц. рух: забороняли укр. мову (див. Заборона української мови), правопис, переклад Біблії укр. мовою, період. вид., нац. школу і навіть публічне виконання нар. пісень. Рос. влада будь-які прояви нац. життя трактувала як вияв укр. сепаратизму та пропаганду ідеї незалежності. В умовах такого тиску й заборон більшість гол. діячів укр. Н. були змушені наперед виправдовуватися й відхрещуватися від сепаратизму, який імпліцитно був їм притаманний. У добу романтизму з недовірою ставилися до історії провідників, сановників, володарів. У філософії Н. стверджувалося, що істиною минулого може бути лише збірний нар. погляд на свою історію. Філос. основи укр. Н. заклали у 1840–50-х рр. М. Костомаров і П. Куліш. Вони опрацьовували думку про те, що не профес. історики, які виконують держ. замовлення, створюють наратив нац. історії, а народ, який у своїй творчості правдиво змальовує минувшину: славить героїв і таврує зрадників. Вони ж вважали добу укр. козацтва ключовим періодом укр. нац. історії, бо про нього залишилося найбільше нар. пісень, легенд, оповідок. Пізніше в серед. 1870-х рр. це завдання – словами народу описати свою історію – виконало наступне покоління народників-українофілів: В. Антонович і М. Драгоманов видали «Историческія пѣсни малорусскаго народа» (т. 1–2, К., 1874–75), де зібрали нар. думи за хронол. істор. періодами (княжа доба, литов.-польс. доба, козаччина).

Федералізм як перша стадія самостійності. М. Костомаров висунув концепцію про одвіч. федераліст. устрій Давньої Русі в домонгол. період. Він намагався протиставити рос. схемі історії, що ґрунтувалася на династич. (держ.) принципі, народниц. концепцію, в якій події пов'язували не з династіями князів Рюриковичів і Романових, а розглядали як істор. розвиток етносу. Етніч. принцип спирався на респ.-федерат. скла­дову, і саме цим укр. та рос. погляди на істор. процеси різнилися, вже у 1850-х рр. фактично відбулося розмежування рос. і укр. нац. історії та історіографії. Прибічники Н. не заперечували політ. окремішності України, а навпаки, підкреслювали не подібний до Росії та Польщі цивілізац. статус України, що мислилася ними країною особливого сусп. устрою, у якому не сприймають абсолютизм, монархію, велику приватну власність на землю. Так, українці, на відміну від поляків чи росіян, не створили своєї держави, але вони мали притаман. лише їм устрій – Козаччину – вияв нар. духу й ідеалу українців. Доба Романтизму вимагала своєї укр. нац. місійності, що б давала контрвідповідь на польс. (свободопокликаність) та рос. (особлива православна нація, що керується тріадою самодержавство–право­сла­в'я–народність та ідеологемою «Москва – Третій Рим») месіанство. Польс. аристократизмові та рос. автократизмові й централізмові М. Костомаров у «Книзі битія українського народу» протиставив ідею народноправності, демократизму і волелюбності укр. селян. нації. Отже, природ. чином новий укр. міф виконував одночасно нац. та соц. функцію. Він утверджував чесноти простого люду в протиставленні до несправедливої сусп. функції пана й поміщика – визискувачів звичай. людини.

Для укр. Н. були притаманні й суто держ. риси. Напр., галиц. народники творили культ Яро­слава Осмомисла та Данила Галицького, підкреслювали королів. статус галиц. князів. Народ і князі належали до одного етносу, не було нац. протиставлення між ними. На Наддніпрянщині подіб­но мислив М. Максимович, який створив міф про Київ як столицю, стрижень укр. історії, а не одне з 3-х гол. рос. міст, тим самим він фактично протиставляв його Мос­кві в істор. перспективі. Погляд з Боровиц. пагорба Кремля М. Мак­симович пропонував замінити баченням з Андріїв. гори старого Київ. дитинця. Він розпочав відому полеміку «сєвєрян» і «южан» з моск. проф. М. Погодіним, суть якої полягала в з'ясуванні генет. походження укр. етносу. М. Максимович стверджував, що давні кияни й русичі є предками сучас. українців, а не росіян. У полеміку з укр. боку вступили й ін. інтелекту­а­ли народниц. напряму: О. Котляревський, П. Житецький, А. Крим­ський, К. Михальчук та ін. Прибічники Н. розуміли, що ідея нової України сама по собі не виникає з істор. минулого: новий нац. міф має спиратися на нову політ. ситуацію, це вимагало нового нац. імені, яке б суттєво різнилося від імені сусідів і, передусім, росіян («русских»), які на той час привласнили собі давнє укр. ім'я «Русь». Повернути його собі без репутац. втрат українці вже не мали можливості, тому лідери кирило-мефодіївців відмовилися від істор. імен «русин», «малорос», запропонувавши фактично новий етнонім – «українець». Так само й румуни відмовилися від своїх істор. імен «волохи», «молдавани», «трансильванці» на користь нового, що генетично пов'язувало цей балкан. етнос з імперією Давнього Риму. Нове ім'я апріорі стверджувало відмову від формули «триєдиного русского народу» і маніфестувало початок політ. сепарації, свідчило про окремішність і культурну й політ. відмінність від росіян. Інтелектуали-народники відмовили росіянам в «русскості», вони виводили рос. етнос не від етноніма й держави Русь князів. часів, а від держави Росія, що постала від часів Петра І.

Громадська теорія. У період послаблення, після смерті Миколи І, його диктатури на сусп. арену вийшли нові представники Н., що намагалися пов'язати інтелігенцію з укр. свідомістю. Ідеологами укр. Н. цього періоду стали В. Антонович і М. Драгоманов. Продов­жуючи тенденції своїх поперед­ників, вони розробляли історіософ. обґрунтування особливої місії укр. сільс. громади, розглядаючи її тим сусп. елементом, що не змінився й пережив усі істор. епохи від князів. часів до Нового часу. У громаді, на їхню думку, була сконцентрована українськість народу. Верхні прошарки денаціоналізувалися, українцями керували іншоплемінники: у Давній Україні-Русі – варяз. князів. родина та дружинники, у добу розвиненого Се­редньовіччя – литов. князі, за польс. панування – польс. шляхта. Проте неукр. держави відходили, а українськість тер. залишалася завдяки укр. селу, запорукою чого була громадів. орг-ція сусп-ва. Козацтво як питоме укр. явище також є різновидом громад. об'єднання, тому на матриці громади, вважали інтелектуали-народники, треба будувати й майбутню Україну. Саме громада зі своїх надр має виплекати всі верстви майбут. сусп-ва – передусім свою інтелігенцію. Громад. теорія була фактично держ. теорією, що протиставляла укр. нац. ідею панівним – польс. і російській. Останні претендували на споконвічне володіння тер., населеними укр. етносом. Міф про одвічну бездержавність українців мав негатив. вплив на укр. рух, бо стримував інтелігенцію від створення сусп. структур, що вели б боротьбу за унезалежнення України від Австрії, Польщі та Росії. Разом з тим не можна стверджувати, що серед народників-українофілів не було самостійників за політ. інтенціями. Крім того, багато із т. зв. класич. федералістів були певний час укр. самостійниками: у 1830–40-і рр. самостійниц. позиції сповідували П. Куліш та М. Костомаров. Стати тактич. федералістами їх змусила безвідрадна перспектива рос. сусп. життя, яке не сприяло народженню великої кількості симпатиків укр. самостійності. Зміни політ. уподобань П. Куліша залежали від того, яку концепцію укр. руху він на той час підтримував. На поч. 1880-х рр. він переїхав до Львова, планував відмовитися від рос. громадянства, вбачав у Галичині укр. П'ємонт. На початку своєї дія­льності самостійником був і В. Ан­тонович, ідеолог народниц. громадів. руху О. Кониський. Можна стверджувати, що федералізм у політ. Н. був ситуативним, а самостійництво – стратег. аспектом. Тому й не випадково 1917 народники активно підтримали ідею укр. самостійності й почали будувати власну державу.

Усі періоди Н. в Україні характеризуються політ. амбівалентністю інтелігенції, що було викликано поліц. тиском на інакомислячих в Рос. імперії. Інтелігенція, працюючи на держ. службі, змушена була офіційно зберігати політ. лояльність щодо держ. влади, а у вільний від служби час нелегально могла займатися забороненою українофіл. справою. Цей стан впливав на політ. орієнтацію укр. народників, більшість із них мали подвій­ну нац. самоідентифі­кацію: українці за походженням і сантиментом, але політ. росіяни – за вибором. Це було однією з гол. причин того, що інтелектуал. еліта Наддніпрянщини не відділяла себе від рос. інтелігенції та не виконала у відповід. час свого державо­твор. покликання. Варто розрізняти політ. і неполіт. Н. Лідери громадів. руху були політ. народниками (В. Антонович, О. Ко­ниський, Т. Рильський, Д. Пильчиків, Л. Смоленський, М. Драгоманов, М. Лисенко, Олена Пчілка, Є. Чикаленко та ін.). Вони ставили за мету будувати культур. кордон між Росією та Україною, сподівалися на можливість дозволу політ. діяльності, щоб добиватися автономії для укр. земель. Натомість ін. частина громадівців була «малоросами» за свідомістю та йшла у фарватері рос. держ. інтересів, сприймаючи укр. дія­льність як додатк. навантаження до роботи на заг.-рос. ґрунті (В. На­уменко, Ф. Лебединцев, І. Лучи­цький, О. Лазаревський, Є. Ківлицький та ін.). Проте провести чіткий кордон між першою і другою групою досить складно, бо протягом життя відбувалися хитання, викликані період. потеп­ліннями в жандарм. практиці влади в її тискові на укр. рух. Секр. ред. ж. «Кіевская старина» О. Левицький спочатку був актив. укр. діячем, через поліц. переслідування перейшов на малорос. позиції, а після рев. подій 1905–07 поновив свою укр. діяльність. Такої ж мімікрії зазнав П. Житецький та багато ін. народників. Звісно, не селяни, а саме вихідці з верх. прошарків сусп-ва – шляхти, козац. старшини, духовенства – були першими українофілами-народниками. Діяльність кирило-мефодіївців сприяла створенню громад українцями у С.-Пе­тер­бурзі. Біля їх джерел стояли колишні лідери братства М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський, проте справжні рев. зміни пов'я­зані з діяльністю вже нових людей, які наприкінці 1850-х рр. заснували Київ. громаду при Ун-ті св. Володимира. Більшість із них були вихідцями з правобереж. шлях­ти. На чолі став випускник істор.-філол. ф-ту В. Антонович та його однодумці – брати Рильські, К. Ми­хальчук, Б. Познанський. Саме польс. культурна складова породжувала те явище, що можна назвати політ. Н., воно виникло в середовищі протестного до рос. держави польс. сусп-ва України. Ці перші діячі Нової України розуміли, що, відокремившись від Ро­сії, можуть розчинитися в польс. середовищі, тому, беручи за взірець польс. нац. досвід, творили нову укр. свідомість. Хлопоманів-правобережців в Ун-ті св. Володимира підтримали нащадки лівобереж. козац. старшини та священництва (М. Лисенко, М. Старицький, О. Кониський, Петро та Олена Косачі, О. Кістяківський, П. Жи­тецький, В. Вовк-Ка­ра­чев­сь­к­ий, пізніше – Б. Грінченко, М. Ко­цюбинський, М. Дмитрієв). Зав­дяки діяльності укр. Н. на Україну дивилися не як на тер., де панували козаки, а як на землю, заселену етніч. українцями. Народники Київ. громади виховали перше покоління політ. українців, які покінчили з амбівалентністю свідомості й працювали лише на укр. ґрунті. Вони ж першими принципово почали вживати розмовну укр. мову в повсякден. житті. На громад. ниві з'являється покоління укр. центристів-народників – С. Єф­ре­мов, О. Лотоцький, В. Доманицький, Ф. Матушевський, В. Дурдуківський. Питомий укр. (а не українофіл.) рух розпочався з діяльно­сті нової генерації молодої Укра­їни, яка вступила на громад. поле в 1890-і рр. та стояла біля джерел появи перших ліберал.-демократ. партій Наддніпрян. України (УДП, УРП, УРДП, ТУП) та період. вид. укр. мовою в Києві, Харкові, Полтаві тощо. Основними їхніми досягненнями були: зняття заборони на укр. слово, друк Євангелія укр. мовою, перше критичне вид. творів Т. Шевченка та створення першої енциклопедії «Украин­ский народ в его прошлом и на­сто­ящем».

Суспільні досягнення Н. У 1860–­90-х рр. укр. народники працювали над питанням культур. відмежування українців від росіян, на це була спрямована широка етногр.-фольклорна про­грама найвідоміших укр. вчених-етнографів, зокрема діяльність лідера Київ. громади 1870-х рр. П. Чубинського та Пд.-Зх. відділ. Рос. геогр. т-ва у Києві. Карти, видані у «Трудах» цього т-ва, стверджували майбутню тер. укр. державності, оскільки окреслювали ареал розселення укр. народу, визначали його межу з Білорус­сю, Молдовою, Польщею та Ро­сією. Пізніше таку функцію стосовно зх. кордонів України виконали вчені НТШ (В. Гнатюк, С. Томашівсь­кий). Величезне значення для нац. від­родження мало питання функціонування укр. мови на всьому укр. етніч. просторі, створення укр. літ. мови. Чи не найбільше зусиль до цього доклав П. Куліш – творець укр. фонет. правопису (кулішівки), автор першого укр. істор. роману, перекладач Біблії та творів світ. поет. класики (він їх і видавав) укр. мовою, поширювач укр. слова серед широких нар. мас, співзасновник (разом з В. Білозерським) перших сусп.-політ. укр. ж. «Основа» (С.-Пе­тербург, 1861–­62) та «Правда» (Львів, 1867–98). Переважна більшість письменників Наддніпрян. України та Галичини мали народниц. світогляд і втілювали в літ-рі ідеали укр. Н. Представники Н. Наддніпрянщини та народовства Зх. України (В. Ан­тонович, О. Кониський, О. Бар­вінський) виробили соборниц. стратегію, що передбачала паралелізацію культур. і політ. дій у справі буд-ва єдиної культури України (без огляду на кордон по р. Збруч). Вона увійшла в історію під назвою політика «Галицького П'ємонта» або «Нової ери». За домовленістю з польс. очільниками Галиц. крайового сейму та австро-угор. урядовцями укр. народники по обидвох берегах збручан. кордону почали в Галичині розбудовувати спільні засади сучас. культури: єдиний правопис, літ. мову, кафедри при Львів. ун-ті тощо. Укр. Н. сформулювало й нац. схему укр. історії, біля джерел якої стояли М. Костомаров і П. Куліш, а засновником нац. історіографії став В. Антонович. Якщо в попередні етапи зосереджувалися на дослідж. фольклору й етнографії, то в наступ. гуманітарна наука ґрунтувалася на істор. документах, вивченні архівів, що мали б ствердити тисячоліт. самост. істор. процес укр. народу від Сяну до Дону. Послідовники Н. вживали в історіографії нові терміни, намагаючись протиставити укр. історію російській, зокрема термін «Київська Русь» замінено «Укра­їна-­Русь», вони розпочали тривалу боротьбу за повернення князів. спадщини укр. народові. Ця спроба свідчила про те, що укр. на­родниц. історіографія намагалася найславніший держ. період своєї історії забрати у рос. історіо­графії, що виводила держав­ність моск. князівства зі спад­щини Київ. Русі. М. Грушевський, продовжуючи працю свого вчителя В. Антоновича, на базі народниц. ідеології заснував уже суто укр. нац. історіо­графію. Початок написання синтет. історії України припадає на 1898. У ст. «Звичайна схема “руської” історії і справа раціонального укладу історії Східного сло­в'ян­ства» (1904) М. Грушевський подав нац.-держ. візію минулого укр. народу, що підводила наук. підґрунтя під політ. змагання українців у справі відродження нації. Попри народниц. схему, в якій історія народу – це «альфа і омега» істор. процесу, М. Грушевський фактично вибудував окремішність України як держ. території. Його схема історії не була антидержавною, не заперечувала прагнення українців до влас. держави, а навпаки, закладала наук.-істор. підвалини для такої держави. Не випадково майже всі учні М. Грушевського у 2-му періоді свого життя стали істориками-державниками (С. Томашів­ський, М. Кордуба, І. Крип'якевич та ін.). Фактично школа М. Гру­шев­ського була вже не народни­цькою, а перехідною – нац.-держ. школою, він стояв на вищому від свого вчителя В. Антоновича щаблі – держ. трактуванні історії укр. народу. Народовці зробили знач. внесок в укр. лексикографію і мовознавство: Київ. громада зібрала матеріал й відредагувала перший тлумач. словник укр. мови – «Словарь української мови» у 4-х томах (ред. Б. Грінченко, 1906), істор. мово­знавство досліджував Є. Тимченко, засн. наук. літературознавства на народниц. основі став С. Єфремов – автор першої наук. історії укр. літ-ри.

Н. і соціалізм. Укр. соціалізм та­кож є продуктом народниц. ідео­логії. М. Драгоманов, який був одним із ідеологів Київ. громади, після еміграції в Женеву став ос­новоположником укр. соціалізму, критиком громадів. культурниц. діяльності й родоначальником по­літ., європ., інтернац. вектору укр. руху. Проводячи ідейну боротьбу з народниками Києва та Львова – О. Барвінським, О. Кониським, Б. Грінченком, він впливав на лівих народовців і молодих радика­лів Галичини, зокрема на І. Франка та М. Павлика. Перший пізніше балансував між соціаліст. і націонал-демократ. (народов.) поглядами. Соціалісти поч. 20 ст. також спиралися на Н. Укр. соціалізм мав багато рис, що пов'язували його з народниц. ідеологією: орієнтація на селянство, а не на робітництво, визнання приват. власності. Першими укр. соціалістами стали чл. Київ. громади І. Стешенко та Леся Українка, ними себе вважали С. Єфремов та співроб. вид-ва «Вік». Багато паралелей є у програмах народників і есерів. Політ. Н. мало суттєвий вплив на програми перших наддніпрян. партій, насамперед РУП, Укр. нар. партії М. Міхновського і навіть на нац. соціал-демократів. Серед кер-ва Укр. с.-д. партії була низка вихованців громад, які мали селян., шляхет. і священниц. походження: С. Петлюра, В. Садов­сь­кий, Л. Юркевич, М. Порш, В. Вин­ниченко та ін. Протистояння УСДРП із РСДРП у багатьох випадках виникло під впливом народниц. ідеології на лідерів укр. соціал-демократів. С. Петлюра працював у «бурж.» виданнях колиш. народників («Кіевская старина», «Рада»), М. Порш і В. Садовський друкували свої праці в «Літературно-науковому віснику» М. Грушевського, Л. Юркевич одер­жував фінансову підтримку від батька дідича-хлопомана О. Юр­кевича, а В. Винниченко – від лідера Київ. громади на межі століть Є. Чикаленка. Представники реформістської течії УРДП (А. Жук, В. Дорошенко, О. Скоропис-Йолтуховський, О. На­заріїв), потрапивши до Львова, від­мовилися від гол. гасел рос. ко­мунізму: заборони приват. власності, дотримування принципу класової боротьби, боротьби з бурж. ідеологією, натомість закликали до класового миру, союзу зі своїми ліберал.-демократ. партіями, підпільній революційності протиставляли екон. змагальність. Усе це свідчило про генет. зв'язок укр. есдеків з ідео­логією Н.

«Н.» у протистоянні «державництву». Зі зброй. поразкою УНР й окупацією України 1919 рос. більшов. військами в Австрії та Німеччині засн. Укр. союз хліборобів-державників, ідеологом і політ. мислителем якого став В. Липинський. Він пропагував консерват. монарх. ідеологію та ідею буд-ва в Україні спадк. монархії на чолі з династією П. Скоропадського. В. Липинський та його прихильники на хвилі розчарування кер-вом Директорії УНР гол. причину поразки Визвольних змагань 1917–21 вбачали не в неготовно­сті сусп-ва до створення нової укр. держави, а в діяльності лівих соціаліст. партій (есдеків та есерів). На думку В. Липинського, сталося це тому, що соціалісти керувалися фальшивою та шкідливою на­родниц. ідеологією, провідниками якої в Україні були М. Грушевський, В. Винниченко, С. Пет­люра. Засн. нац. консерватизму не враховував очевид. факту, що праві сили в Україні, на відміну від укр. соціалістів, були ще більшою мірою неготові будувати укр. дер­жаву, оскільки мали малорос. сві­домість, працювали на рос. та польс. держ. інтерес, перебували під впливом антиукр. пропаганди. 1920 вийшла друком істор. праця «Україна на переломі» В. Липинського про укр. козац. державу Б. Хмельницького, що за­свідчила появу державниц. шко­ли в укр. історіографії, що підтвер­джено в кн. «Огляд української іс­торіо­графії» Д. Дорошенка (Прага, 1923). У ж. «Хліборобська Україна» 1919–26 друкували розділи гол. ідеол. твору гетьманців – «Лис­ти до братів-хліборобів: про ідею і організацію українського монархізму» (окремим вид. на­друковано 1926 у Відні). Держав­ниц. консервативна ідеологія мала стати наук.-істор. підґрунтям гетьман. ідеології. Остання протистояла респ.-демократ. ідеології УНР. В. Липинський створив привабливу й теоретично струнку ідейну картину, що позитивно вивищувала ідеологію консерватизму за рахунок приниження й дискредитації респ. версії буд-ва держави. Він застосував дихотомічну схему переваг нової ідеології: державу, на його думку, могла збудувати лише консервативна меншість. Консерватори – імпліцитно державники, демократи-народники – підсвідомі федералісти та руйнівники держави. Респ. більшість не здатна до держ. буд-ва саме через недержавність народниц. історіографії, яку представляв М. Грушевський та його школа. В. Липинський твердив, що народники й М. Грушевський завжди недооцінювали власну державу й у конфлікті між державою і народом завжди ставали на бік останнього, тим самим шкодячи інтересам держави. Консерватори спрощували та схематизували ситуацію, щоб більш переконливими були їхні аргументи. Напр., вони часто посилалися на ст. «Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання» М. Грушевського, на­друковану в журналі Закордон. делегації УПСР «Борітеся – поборете!» (1920), де автор, переходячи на тактику пошуку компромісу з укр. націонал-комуністами, відмовлявся від зброй. боротьби за незалежність, пишучи про татар. людей Болохов. землі у 13 ст., які виступили проти Данила Галицького, захищаючи татар. М. Грушевський зазначав, що стара народниц. школа в конфлікті між державою й народом підтримувала останнього. Разом із тим нівелювалися інші думки М. Грушевського з відомої книги «На порозі Нової України» (1918), в якій він писав про кінець моск. орієнтації та зміну політ. вектора на Європу й беззаперечність і не­обхідність укр. незалежності. До 1919 М. Грушевський очолював Ком-т незалеж. України. В. Липинський свідомо вдавався до викладу фактів так, як це було корисно для консерваторів, зокрема стверджував про усвідомлену державниц. політику П. Скоропадського 1918, що не відповідало дійсності. Генерал, будучи гетьманом, залишався політ. росіянином, державником П. Скоропадський став уже на еміграції під впливом В. Липинського та УСХД. Однак В. Липинський ство­рив міф про державниц. поставу П. Скоропадського від часів Укра­їнської Держави до доби УСХД. Цензур. препарацій зазнав щоденник гетьмана від 1918. Пізніше у листах сам В. Липинський визнавав, що свідомо йшов на фальшування, щоб піднести геть­ман. маєстат і здобути більше симпатиків із різних соц. таборів. Сам В. Липинський до 1917 був частиною народниц. (нац.-держ.) проекту укр. руху. Свою консервативну діяльність він будував у межах нац.-демократ. руху, керованого М. Грушевським. Проте помилки укр. соціалістів у добу УЦР, які відкинули укр. консервативні кола від парламент. діяльності, призвели до того, що В. Ли­пинський, розчарувавшись у рес­публіканцях, після 1919 вирішив протиставити консерваторів «народникам» і фактично повторив помилку соціалістів УЦР. Він відкинув потужний і розгалужений прошарок укр. сил від участі в політ. житті, закликавши повністю підпорядкуватися в цьому гетьманцям як кращій політ. силі серед українців. У 1920-і рр. нова історіософія та ідеологія мала багато своїх позитив. рис. Не випадково до істориків-державників належали найкваліфікованіші кадри істор. науки (В. Кучабський, Д. Дорошенко, Б. Крупницький, О. Оглоблин, Н. Полонська-Василенко та ін.). Однак і народників не мож­на вважати недержавниками – вони будували укр. державність, але респ. типу. Завдяки В. Липинському в Україні виник доволі обґрунтов. правий рух, постала вивірена й талановито розроблена державниц. ідеологія, позбавлена багатьох екстремів лівих ідеологій, вона спиралася на ідеалізм та віру, враховувала багату традицію консерватив. Єв­ропи. Проте прибічники нового консерватизму несправедливо паплюжили й відкидали Н., а його ідео­логію оголошували шкідливою. Гетьманці та державниц. історіографія разом із націоналіст. ідеологією Д. Донцова чимало зробили для дискредитації Н., соціалізму, націонал-демократизму, що мало негативні наслідки для пізніших часів, передусім для доби післявоєн. Європи: політики та науковці некритично й позаісторично продовжували боротися з Н., яке за своєю суттю виявилося не менш перспективним і живучим, ніж ідеології націоналізму й гетьманства. Перегляд однознач. присуду Н., що його дав В. Липинський, розпочали в 1930-і рр., коли після смерті останнього Б. Крупницький, Д. Дорошенко і О.-І. Бочковський намагалися віднайти симбіоз між народниц. і державниц. періодами нашої історіографії. Після 2-ї світ. вій­ни О. Оглоблин і В. Дорошенко змінили оцінку державниц. діяльності М. Грушевського на позитивну. Від поч. 1960-х рр. із заснуванням Українського історичного товариства заходами його голови Л. Винара відбулася реабілітація як наук., так і політ. діяльності М. Грушевського та Н., хоч у 1960–80-х рр. таке ставлення серед діаспор. науковців не було ще панівним. Напр., О. Пріцак до 100-річчя від дня народж. М. Грушевського, пе­ребуваючи під впливом В. Липинського, несправедливо звину­ватив Н. і голову УЦР в тому, що вони спричинилися до загибелі влас. аристократії. У 1990-х рр. О. Пріцак відмовився від цих поглядів. Ставлення В. Липинського, Д. До­рошенка і Д. Донцова до Н. і його адептів у 1990-і рр. перейняла частина представників сучас. істор. і суспільствозн. думки незалеж. України. Саме таке трактування увійшло до новіт. курсів з історіографії для вищих шкіл. Твердити нині про протистояння двох історіографій – «народ­ниць­кої» і «державницької» – є ана­х­ро­нізмом, так само як протиставляти обидва проекти укр. державності – УНР та Українську Дер­жаву. Комуніст. влада УРСР негативно оцінювала укр. Н. 19 – поч. 20 ст., це також свідчить про державниц. характер Н. Якби народники заперечували укр. політ. окремішність, комуніст. ідеологія напевно б вивела генет. спорідненість між рос.-рад. комунізмом і лівим укр. Н. як його попередником. Насправді ж для комуністів іс­торіософія М. Косто­маро­ва–­­В. Антоновича–М. Грушевсь­кого однозначно перебувала в річищі т. зв. укр. бурж. націоналізму. Таке трактування Н. в СРСР було поширене від перемоги Й. Сталіна над своїми опонентами та побудови тоталітаризму (1929–30) і до падіння рад. імперії 1991. Укр. Н. постало у відповідну істор. добу, воно було єдиною можливою сусп. ідеологією нац.-визв. руху, бо відповідало певному рівневі госп. і сусп. розвитку України. Н. виявилося потуж. і тривалим протягом двох століть, бо за соц. структурою аж до часів 2-ї світ. вій­ни Україна була селян. країною, а звідси й усі позитиви та негативи народниц. ідеології в Україні. Для політ. розвитку укр. держави воно відіграло позитивну роль і сприяло формуванню плю­ра­ліст. і багатокультур. сусп-ва в добу новіт. незалежності. Н. є потуж. фактором нац. самоідентифікації й ще тривалий час залишатиметься важливим чинником укр. ідеології на сучас. етапі функціонування нац. ідеї.

Літ.: Антонович В. Три національні типи народні // Правда. 1888. Вип. 3; Грушевський О. С. З настроїв і думок Кирило-Мефодіївців // Україна. 1914. Кн. 1; Його ж. До статті Костомарова про федеративний лад старої Русі // Там само. 1928. Кн. 3; Гніп М. Громадський рух 1860 рр. на Україні: В 2 кн. Кн. 1. Х., 1930; Чикаленко Є. Х. Щоденник (1907–1917). Л., 1931; Бочковський О. Боротьба народів за національне визволення: націологічні нариси. Подєбради, 1932; Мазепа І. Підстави нашого відродження. Ч. 1–2. [Б. м.], 1946–49; Бочковський О. Вступ до націології: Курс лекцій. Реґенсбурґ; Франкфурт, 1947; Чикаленко Є. Х. Спогади (1861–1907). Нью-Йорк, 1955; Міяковський В. В. Недруковане й забуте. Громадські рухи дев'ятнадцятого сторіччя. Новітня українська література. Нью-Йорк, 1984; Винар Л. Михайло Грушевський: історик і будівничий нації: статті і матеріяли. Нью-­Йорк; К.; Торонто, 1995; Оглоблин О. П. Студії з історії України: статті і джерельні матеріяли. Нью-Йорк; К.; Торонто, 1995; Гирич І. «Народництво» та «державництво» в українській історіографії: проблема змістовного наповнення понять // Молода нація: Альм. К., 2000. Ч. 4; Його ж. До проблеми народництва та державництва у зв'язку з постаттю Михайла Грушевського // Держави, сусп-ва, культури. Схід і Захід: Зб. на пошану Я. Пеленського. Нью-Йорк, 2004; Його ж. Знакова стаття Омеляна Пріцака [О. Пріцак про М. Грушевського в статті «У століття народин М. Грушевського»] // Україна модерна. 2007. Ч. 12, № 8; Його ж. Між наукою і політикою. Історіографічні студії про вчених-концептуалістів. Т., 2012; Його ж. Національна схема української історіографії кінця ХІХ – початку ХХ століття як ключовий елемент національної пам'яті // Нац. та істор. пам'ять: Зб. наук. пр. К., 2012. Вип. 5; Його ж. Формування модерної нації. Теорія і суспільні виклики (ХІХ – початок ХХ ст.). Т., 2014; Його ж. Українські інтелектуали і політична окремішність (середина ХІХ – початок ХХ ст.). К., 2014; Його ж. Михайло Грушевський: конструктор української модерної нації. К., 2016; Його ж. Державність, національна ідея та люди гетьманської України у спогадах Павла Скоропадського // Скоропадський П. П. Спогади: кін. 1917 – грудень 1918. К., 2016; Його ж. Проблема спадкоємності між державністю УНР та Української Держави гетьмана Павла Скоропадського: історіографічні стереотипи і справа по­в'язання між собою різних моделей української державності // Державник і держава: до 100-річчя проголошення Павла Скоропадського Гетьманом України: Зб. наук. пр. К., 2018; Його ж. В'ячеслав Липинський: хлібороб і жовнір (співвідношення демократичного і консервативного в його історіософії). К., 2019.

І. Б. Гирич

Статтю оновлено: 2020

Покликання на статтю
І. Б. Гирич . Народництво // Енциклопедія Сучасної України: електронна версія [веб-сайт] / гол. редкол.: І.М. Дзюба, А.І. Жуковський, М.Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2020. URL: https://esu.com.ua/search_articles.php?id=71315 (дата звернення: 22.10.2021)