Наївне мистецтво — Енциклопедія Сучасної України

Наївне мистецтво

НАЇ́ВНЕ МИСТЕ́ЦТВО – художній напрям 18–21 ст., близький до примітивізму, лубка й перебуває на межі непрофесійного аматорського й народного мистецтва. Із жанрів переважають малярство й графіка, рідше – скульптура чи оздоблення в арх-рі. Становлення Н. м. як худож. явища відбулося у 20 ст., коли воно зазнало впливу модерніст. тенденцій. Для Н. м. характерні площинність, декоратив­ність, є фантаст. елементи; можливі певні неточності в хронології, анатом. будові, перспективі, у худож. формі – як лаконічність, так і деталізація, однак без ідеал. структурованості в симетрич. ор­наментальності. В емоційному за своєю суттю Н. м. (поєднано іронію, гумор, ліричність) особлива сюжетна лінія відрізняється від реальності пересіч. глядача й по­в'язана з дит. світобаченням та вільним світосприйманням автора. «Наївні» художники – переважно самоуки. Аналіз біографій окремих майстрів засвідчує доволі типові для них долі переважно одинаків (сироти, неодружені, вільнодумці чи люди з порушенням психіки, але без виявів агресії), проте окремі стають засн. мист. династій або принаймні впливають на вибір професії художника серед молоді (напр., В. Лобода). Поняття «наївність» у мист-ві впер­ше з'явилося з поширенням нової сюжет. лінії т. зв. галант. сценок, запровадж. франц. художником поч. 18 ст. А. Ватто. Подальше опрацювання та академізація жанру франц. художниками Н. Ланк­ре та Ф. Буше дали мист-ву новий напрям – рококо. Однак учні та епігони А. Ватто тяжіли до нар. примітивізму й естетики «на­ївних» галант. сцен, власне, і сам «стиль Ватто» постав як антипод класицизму й бароко. Художника надихали життя простого народу та побут аристократії, театр від античності до популяр. тоді італ. комедіантів, яких сприймали як «наївних» героїв, – Арлекін, Коломбіна, П'єро. Найбільш відомою в Н. м. на межі 19–20 ст. є творчість франц. художника А. Руссо, який справив знач. вплив на розвиток тогочас. мист-ва та авангардні течії 20 ст. Митці-самоуки у своїй діяльності часто надихаються ідеями лібертаризму та нар. демократії. На поч. 20 ст. у Грузії працював Ніко Піросмані. Н. м. помилково ототожнюють із примітивізмом, що може бути нефігуративним, безпредметним (напр., лаконіч. геом. орнамент із частк. порушенням симетрії). У Н. м. обов'язковим є сюжет, тема, що пересіч. глядачеві здаються нонсенсом, абсурдом (це одна з рис, що додає Н. м. таємничості, багатозначності). «Наївних» худож­ників вважають невиправ. ідеалістами, у примітивістах бачать рац. зерно та матеріал. начало (примітивіст малює, як вміє; «наївний» інакше малювати не хоче, навіть якщо пропонують матеріал. вигоду). Примітивізм передбачає у творчості лаконічність, простоту, епічність; у Н. м. на 1-му плані – поетичність. Поширення поняття «Н. м.» припадає на 1950–70-і рр. Найавторитетнішим енциклопед. виданням про світ. Н. м. є «World encyclo­pedia of naive art» («Енциклопедія наївного мистецтва», Белґрад, 1984) О. Бі­халі-Меріна. 1995 А. Яцковський видав у Варшаві енциклопед. працю «Sztuka zwana naiwną», що най­більше висвітлювала Н. м. у Польщі. Багатьох художників Н. м. на Зх. вважали представниками арт-­брутто (митцями з упослідж. долею), у СРСР називати їх примітивістами й «наївними» художниками не було прийнято: з позицій методу соцреалізму все це – нар. мист-во. В Україні витоками Н. м. можна вважати поширену нар. картину «Козак Мамай». Відомі на Гуцульщині сюжетні композиції О. Бахматюка, мальовані на керам. кахлях примітивно (з тонкою іронією чи жартом), у серед. – наприкінці 19 ст. сприймали як Н. м. У лемків. різьбленні на дереві, за словами нар. майстра С. Кищака, «панував вільний різець». У його скульптур. композиції «Падіння Берлінського муру» (1989) зображено ведмедя – символ Укр. Карпат і столиці об'єдн. Німеччини Берліна. У стилі Н. м. працювали здебільшого селяни, представники серед. класу (художники-аматори, які займалися творчістю у вільний від осн. роботи час). Для «наївних» митців простота й щирість у мист-ві поглиблюється філос. багатозначністю. Певна схильність до Н. м. простежується у роботах деяких художників, які не були вихідцями з мист. середовища, але здобули профес. освіту. Творчість «наївних» реалістів залежить від поєднання образу з натури та уяви, тому часто це пленерні художники; багатьох із них цікавить думка не лише справж. шанувальників мист-ва, але й пересіч. людей, тому вони стають пропагандистами Н. м. на вулиці. Найвищим досягненням «вулич. наївних» вважають праці Є. Дров­няка. Класикою укр. Н. м. є малярство багатьох відомих у світі нар. майстрів Г. Собачко-Шостак, К. Білокур, М. Приймаченко, І. Сколоздри. Серед представників Н. м. – І. Вапнярська-Кудас, М. Гебрина, Г. Готвянська, О. Доріченко, Г. Ксьонз, М. Малярчук, Л. Матіко, П. Плитка-Горицвіт, П. Райко, А. Рак, О. Семерня, Г. Шабатура. У кожного художника – індивід. манера, характерна для нар. мист-ва своїм колоритом та декоративністю; вод­ночас вони вводили в мист-во нові образи (фантаст. звірі в М. Прий­маченко; рослини й квіти, «сезанів.» колорист. поєднання тепла й холоду в Г. Собачко-Шостак). Цікавим відгалуженням у мист-ві щодо худож. форми – «наївний реалізм» – є творчість К. Білокур. Художників цього напряму вирізняє прагнення вибудувати виразну композицію (самі складали натюрморти), передати атмо­сферу, знайти гармонію в колориті. У сучас. мист-ві «вуличні наївні» перетинаються зі стріт-артом, виступаючи проти псування екстер'єру нелегал. розмальовуванням стін. «Наївні» художники-емігранти в Україні додають колориту укр. мист-ву. У творчості Т. Орбеллі з Грузії простежуються дві теми: монохром. образ єврея-кравця за шевсь­ким інструментом та казкові яс­краві кольор. риби, мальовані на старих платівках. Від поч. 1990-х рр. в с. Ільці Верховин. р-ну Івано-Фр. обл. живе художник-самоук із Білорусі Яша (В. Яковенко), який творить фантаст. наїв та оригін. літальні «апарати-махоліти».

Прийоми Н. м. використовували В. Бацвин, В. Дражевська, Б. Дро­бо­тюк, О. Котляр, І. Несміянов, М. Ларіонова, Д. Мирецький, Н. Ні­кіфорова та ін. В ілюструванні дит. книжок набув поширення профес. наїв, що «розбавив» стандарти рад. дит. «об'ємного з розбудовою планів» реалізму сталін.-хрущов. доби чи модну в 1970-х рр. декор. площинність. На такому ґрунті виник наївний стиль Є. Гап­чинської та ін. Майстрів Н. м. за формою самореалізації умовно поділяють на «вуличних», «виставкових» та «шухлядних». Через аспект анонімності (від епохи дворян. альбомів до сучас. «комп'ютериз., але позаінтернет. наївних», останні потребують особл. подальших досліджень. В Україні найвизначніша збірка Н. м. є в Нац. центрі нар. культури «Музей Івана Гончара»; твори Н. м., близькі до укр. авангарду, були в колекціях І. Диченка, В. Лободи та ін. Альбоми укр. Н. м. найбільше видає «Родовід». Відкрито Хорват. музей Н. м. у Заґребі (1952), Музей Н. м. А. Жаковського в Ніцці (Франція, 1982), Музей Н. м. (Музей примітивізму М. Фуні) в Парижі (1985), Музей Ш. Цандер у Берґгаймі (Німеччина, 1996; зібрано найбільшу колекцію творів Н. м.), Музей рос. лубка та Н. м. у Москві (1998).

Літ.: O. Bihalji-Merin. Modern Primitives: Masters of Naive Painting. New York, 1959; Українська народна творчість у понят­тях міжнародної термінології (примітив, фольк­лор, аматорство, наїв, кітч...). К., 1996; A. Gary. Everyday genius: self-taught art and the culture of authenticity. Chica­go, 2004.

А. В. Іжевський


Покликання на статтю