Надія — Енциклопедія Сучасної України

Надія

НАДІ́Я – одна з форм сприйняття майбутнього відповідно до якої бажане, потрібне чи необхідне бачиться як реальність й очікується його здійснення. У Н., на відміну від мрії, майбутнє закладене не лише як можливе, а й як належне та необхідне. У Н. відображаються життєві інтереси, потреби й сподівання як особи, так і соц. груп, сусп. класів та сусп-ва загалом. Зміст Н. завжди конкретно-історичний. У наук. світогляді Н. і віра ґрунтуються на знаннях, практ. переконаннях, наук. передбаченні майбут. перебігу подій. У системі реліг. світогляду Н. – ілюзорна мрія про врятування від соц. злигоднів та страждань у потойбіч. світі, що спирається на сліпу віру в надприродні сили. Предметом Н. є всі можливості, що оцінені за сучас. рівнем знання як реально можливі. Віра ж сприймає деякі із цих реал. можливостей не лише як такі, що дійсно можуть бути, а й обов’язково повинні реалізуватися. Отже, мова йде не про­сто про переживання в Н. чогось об’єктивно належного, а про оцінку вірою реально можливого як належного. Феномен Н. в життєдіяльності людини залишається найсуттєвішим підґрунтям її людської сутності. У кожному сусп-ві передбачена стандартизов. система Н., в якій переважають означені рішення та визначені прагнення й способи їх задоволення. Саме Н. як цінніс. вимір людської діяль­ності виявляє душу народу, його духов. досвід та непересіч. дух у заг.-людській природі. В добу Античності не було єдиного уявлення про ціннісне значення Н. Негативне ціннісне значення Н. обу­мовлене тим, що вона сприймалася як ілюзія, добровіл. самообман. Однак із уявлення про ілюзорність не завжди робився висновок про те, що Н. є злом; вона часто поставала в ролі втіхи – як засіб, що хоч і не здатний відвести удари долі, проте може позбавити людину страждань, що викликані очікуванням неминучості. Нейтрал. значення поняття розкривається як очікування співбуття, яке із цінніс. позиції може бути і добрим, і злим. На думку Платона, в добрих і правильно мислячих людей Н. істинні та досяжні, у дурних та нерозумних – хибні й нездійсненні. В християнстві Н. трактують винятково як позитивну цінність. Проте допускають, що об’єктами Н. можуть бути різні блага, в ній вбачають знак належності людини не земному життю, а вічності; її осн. зміст – уповання на справедливий суд Христа та спасіння (месіан. Н.). Тут Н. розглядається як одна із засадничих чеснот поряд із вірою та милосердям. Поняття «Н.» займає вагоме місце в морал. філософії І. Канта: вище благо складається із 2-х еле­ментів – чесноти та щастя, між якими об’єктивно існує напруга (в морал. законі не міститься необхід. основи для зв’язку між моральністю та щастям). Досконале здійснення чесноти й досягнення співмірного з чеснотами щастя незбагненні розумом та можуть бути предметом лише Н. Умовами можливості вищого блага й основ Н. на його досягнення І. Кант називає свободу, безсмертя душі й буття Бога. Н., як і страх, не може бути, на його думку, моральніс. мотивом: як принцип дія­ння вона руйнівна для його морал. цінності. Античні та християн. уявлення про Н. та їх осно­ви стали предметом переосмислення сучас. авторів. Так, франц. філософ А. Камю, поділяючи антич. погляд на Н. як на ілюзію, добровіл. самообман, вважає, що розуміння її як цінності можливе лише в межах реліг. та філос. свідомості, що надає світу сенс та основу. За логікою цієї свідомості, якщо не надіятися на розуміння світу та на спасіння в ньому, то потрібно відмовитися від життя. Такий світогляд А. Камю виявляє не лише в християн. та новоєвроп. образі думки, але й в екзистенціалізмі. Єдиний шлях для людини, що усвідомила свою належність до абсурду, це життя без Н. на розуміння і на спасіння, яка завжди тотожна ілюзії.

Нім. філософ Е. Блох – автор тритомни­ка «Das Prinzip Hoffnung» («Прин­цип надії», 1954–59), створюючи філософію Н., спирався на вчення К. Маркса, яке саме вважав актом Н., що орієнтувало на досягнення універсал. досконалості в майбутньому. Успішність світ. процесу в цьому русі залежить, за те­орією Е. Блоха, від Н., що визнається атрибутом буття, спрямованістю до майбутнього або первіс. формою виразу «голоду» – спонукал. силою, що веде до змін у світі. Порівняння трактувань Н. у Е. Бло­ха і в християн. традиції показує насамперед їхню певну подіб­ність. Е. Блох зберігає момент невизначеності й невпевненості – адже, на його думку, Н. не є впевненість і у вченні про афект він, по суті, зберігає сусідство Н. з ін. афектами (страхом, боязню), що були прийняті в історії філософії Нового часу. За християн. традицією також можна виявити точки дотику, оскільки людина визначається з майбутнього. Проте трак­тування Е. Блохом Н. в осн. моментах є все-таки принципово іншою. По-перше, варто наголосити на новій моделі людини, запропонованої ним. Це вже не стільки «людина розумна», «лю­ди­на, яка виробляє», «людина за­клопотана», а «людина, яка має надію». Вона визначається не своїм минулим, а своїм індивід. або груповим майбутнім. А отже, її сутність, як і сутність природи та сусп-ва, не визначена до кінця, вона завжди існує десь на межі теперішнього і майбутнього, а не минулого й сьогодення. При цьому невизначеність задається не волею якоїсь вищої істоти, а стає універсал. законом природи, сусп-ва і людини. По-друге, Е. Блох перевертає співвідношення релігії та Н. Він досить категорично заявляє: «там, де надія, там релігія». Феномен Н. використовують релігії, насамперед християнство, однак він є первинним у відношенні до них. Релігія не породжує, а використовує цей феномен свідомості та існування людини. У цьому Е. Блох принципово розходиться з християн. теологами. По-третє, його Н. завжди пов’язана з дійсністю, спирається на неї й опосередковує її. Багатство Н. зумовлено багатством практики. Тим самим Е. Блох долає вузько-психол. та індивідуаліст. трактування Н. в середньовіч. християн. традиції. Н. – це не лише афект очікування, не тільки рух душі, а й утопічна функція. Ця «усвідомлено знана надія» пронизує всі сфери люд­ського життя. Вона є «утопічною функцією», що впливає на істор. процес і соц. життя. Саме у функ­ціонал. розумінні Н. й закладена новизна підходу Блоха. Якщо феномен Н. та утопізування притаманні будь-якій людині, то змінюється й уявлення про рушійні сили розвитку самого сусп-ва й людини. Утопія та її прояви в різних формах стає продуктив. силою. Сама Н. як утопічна функція має енергію, що втілюється в різних критичних імпульсах. Е. Блох представляв Н. як певний заг. стан-процес. Зокрема, він вказував, напр., що Н. на те і є Н., щоб іноді не збуватися. Але навіть якщо Н. не збувається, це не означає, що вона зникає – найрізноманітніші види можливостей існують. Цим Е. Блох підкреслює ймовірнісний характер Н. Нім. філософ Е. Фромм, обґрун­товуючи позитивну цінність Н. позареліг. контексту й побічно заперечуючи її ототожнення з ілюзією, навпаки, особливий акцент робить на неодмін. вкоріненості Н. в сьогоденні. Об’єктом Н., на його думку, є стан буття, а пасивне очікування досягнення буттєвої повноти в далекому майбутньому Е. Фромм вважає однією з осн. форм відчуження Н. (поклоніння «майбутньому», «нащадкам», «прогресу» тощо). Саме пасивне уповання відводить людину від влас. активності та відповідальності за своє життя, Н. вимагає діяти й домагатися досягнення цілей. Тому вона спирається на особливого роду знання реально­сті – «бачення сьогодення, заплід­неного майбутнім», яке Е. Фромм називає рац. вірою, або вмінням вбачати суть явищ. Пов’язування Н. з нею робить її більш дієвою ще й тому, що вберігає від ін. форми відчуження – ігнорує реальність авантюризму. В укр. філософії 1960–80-х рр. розуміння Н. як форми світогляд. осягнення світу розроблялося київ. наук. школою В. Шинкарука. Його концепція про віру, Н., любов, що належать до духов. відчуттів, мала 2 варіанти влас. вираження – ранній (1970–80-і рр.) та пізній (1990-і рр.). Духовні відчуття виникають у людини відносно ідеалів, що формуються здатністю уяви в якості цілей люд­ської діяльності. Ціль дії – задово­лення потреб, мета – образ жаданого чи передбаченого резуль­тату, ідеал – образ бажаної кінцевої мети. Ідея чи мета діяльності стають ідеалом, оскільки відносно неї у людини виникають духов­ні почуття. Об’єктивно, поза люд­ськими відчуттями, ідея залишається лише ідеєю, ціль лише ціллю, але суб’єктивно вона виявляється ідеалом. Ідеалом може бути також уявний образ реальності. Отже, віра, Н., любов є духов. відчуттями, в яких людина переживає не предмети самі по собі, а в їх єдності зі створеними уявою людини ідеал. образами предметів. Оскільки останні виникли в процесі цілеспрямов. діяльності, то віра, Н. і любов від самого початку характеризуються телеоло­гіч­ні­стю (спрямованістю до цілі). Н. парадоксальна, вона і не пасивне очікування, але й не позбавлене реалізму підштовхування обставин, що не можуть настати. Надіятися – означає бути готовим в будь-який момент до того, що ще не народилося, але поява чого ще не стала неможливою, хоча, можливо, здійсниться це й не в нашому житті. Немає сенсу надіятися на те, що вже існує чи чого не може бути. Ті, чия Н. слабка, або знаходять втіху, або впадають у несамовитість; ті, чия Н. сильна, бачать і турботливо пестять ознаки нового життя та кожну мить готові допомогти народженню того, що готове народитися. Надіятися – це стан буття, внутр. готовність, напружена, однак ще не втрачена внутр. активність. Коли Н. залишає людину, життя завершене, але з тією лише різницею чи відбулося це в можливості, чи в дійсності. Н. – істот. елемент життєвої структури, динаміки людсь­кого духу. Вона тісно пов’язана з ін. елементом структури життя – із вірою. Віра зовсім не є послаб­леною формою переконання або знання; мова не про віру в що-небудь; віра – це переконаність у ще не доведеному, знання реал. можливості, усвідомлення майбутнього. Віра раціональна, коли вона стосується знання про реальне, але ще не народжене; вона базується на здатності до знан­ня та розуміння, що проникає за поверхню явищ і вбачає сутність. Подібно Н., віра не передбачає майбутнього, це бачення теперішнього, що переходить у майбутнє. Мало кому вдалося оминути те, щоб в процесі реалізації їх Н. вона повністю розвалилася. Можливо, це й добре. Якби людина не переживала розчарування в своїх Н., то Н. не змогла б стати сильною і незгасимою. У дійсності відповідна реакція на крах Н. варіюється в широких межах, що залежать від багатьох обставин: істор., особистіс., психол., органічних. Ще один наслідок краху Н. – «жорстокість серця». Іншим, набагато більш драм. результатом зруйнованої Н. є руй­нівність і насилля. Саме тому, що люди не можуть жити без Н., той, у кого вона повністю зруйнована, ненавидить життя. Зазвичай деструктивна реакція на крах Н. зустрічається серед тих, хто через соц. чи екон. причини відлучені від зручностей, якими користується більшість, і кому нікуди йти в соц. або екон. сенсі. Екон. негаразди – не першопричина, що призводить до ненависті й насилля; нею є безнадійність становища, повтор. крах перспектив, що так сприяють насиллю й деструктивності. Однак не лише індивід живе Н., народи й сусп. класи також живуть завдяки Н., вірі та стійкості, а якщо втрачають цей потенціал, то зникають чи через нестачу життєстійкості, чи через практиковану ними нерозумну руйнівність.

Літ.: Вершинин С. Е. Жизнь – это на­дежда: Введение в философию Эрнста Блоха. Екатеринбург, 2001; Шинкарук В. І. Вибрані твори: В 3 т. Т. 3, ч. 1. [Б. м.], 2003; Фромм Э. Революция надежды / Пер. с англ. Москва, 2006; Товмаш Д. А. Феномен надії у контексті бізнесової діяльності // Політол. вісн. 2013. Вип. 69; Алєксє­єва Ю. А. Психологічний аналіз співвідношення феноменів віри та надії у структурі особистості // Особистість у криз. умовах та крит. ситуаціях життя: Мат. міжнар. наук.-практ. конф., 19–20 лютого 2015 р. С., 2015; Лобанов С. Д. Язык и принцип надежды // Вест. Перм. федерал. исслед. центра. 2016. № 1.

Д. А. Товмаш

Статтю оновлено: 2020

Покликання на статтю
Д. А. Товмаш . Надія // Енциклопедія Сучасної України: електронна версія [веб-сайт] / гол. редкол.: І.М. Дзюба, А.І. Жуковський, М.Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2020. URL: https://esu.com.ua/search_articles.php?id=71551 (дата звернення: 17.09.2021)