Надія

НАДІ́Я — одна з форм сприйня­т­тя майбутнього від­повід­но до якої бажане, потрібне чи необхідне бачиться як реальність й очікується його здійсне­н­ня. У Н., на від­міну від мрії, майбутнє закладене не лише як можливе, а й як належне та необхідне. У Н. від­ображаються жит­тєві інтереси, потреби й сподіва­н­ня як особи, так і соц. груп, сусп. класів та су­спільства загалом. Зміст Н. завжди конкретно-історичний. У наук. світо­гляді Н. і віра ґрунтуються на зна­н­нях, практ. пере­кона­н­нях, наук. перед­бачен­ні майбут. пере­бігу подій. У системі реліг. світо­гляду Н. — ілюзорна мрія про врятува­н­ня від соц. злигоднів та страж­дань у потойбіч. світі, що спирається на сліпу віру в над­природні сили. Предметом Н. є всі можливості, що оцінені за сучас. рівнем зна­н­ня як реально можливі. Віра ж спри­ймає деякі із цих реал. можливостей не лише як такі, що дійсно можуть бути, а й обовʼязково повин­ні реалізуватися. Отже, мова йде не про­сто про пере­жива­н­ня в Н. чогось обʼєктивно належного, а про оцінку вірою реально можливого як належного. Феномен Н. в жит­тєдіяльності людини залишається найсут­тєвішим під­ґрунтям її людської сутності. У кожному су­спільстві перед­бачена стандартизов. система Н., в якій пере­важають означені ріше­н­ня та ви­значені прагне­н­ня й способи їх задоволе­н­ня. Саме Н. як цін­ніс. вимір людської діяль­ності виявляє душу народу, його духов. досвід та непересіч. дух у заг.-людській природі. В добу Античності не було єдиного уявле­н­ня про цін­нісне значе­н­ня Н. Негативне цін­нісне значе­н­ня Н. обу­мовлене тим, що вона спри­ймалася як ілюзія, добровіл. самооб­ман. Однак із уявле­н­ня про ілюзорність не завжди робився висновок про те, що Н. є злом; вона часто по­ставала в ролі втіхи — як засіб, що хоч і не здатний від­вести удари долі, проте може по­збавити людину страж­дань, що викликані очікува­н­ням неминучості. Нейтрал. значе­н­ня поня­т­тя роз­кривається як очікува­н­ня спів­бу­т­тя, яке із цін­ніс. позиції може бути і добрим, і злим. На думку Платона, в добрих і правильно мислячих людей Н. істин­ні та досяжні, у дурних та неро­зумних — хибні й не­здійснен­ні. В християнстві Н. трактують винятково як позитивну цін­ність. Проте допускають, що обʼєктами Н. можуть бути різні блага, в ній вбачають знак належності людини не земному життю, а вічності; її осн. зміст — упова­н­ня на справедливий суд Христа та спасі­н­ня (месіан. Н.). Тут Н. роз­глядається як одна із засадничих чеснот поряд із вірою та милосердям. Поня­т­тя «Н.» за­ймає вагоме місце в морал. філософії І. Канта: вище благо складається із 2-х еле­ментів — чесноти та щастя, між якими обʼєктивно існує напруга (в морал. законі не міститься необхід. основи для звʼязку між моральністю та щастям). Досконале здійсне­н­ня чесноти й досягне­н­ня спів­мірного з чеснотами щастя незбагнен­ні ро­зумом та можуть бути предметом лише Н. Умовами можливості вищого блага й основ Н. на його досягне­н­ня І. Кант називає свободу, без­смертя душі й буття Бога. Н., як і страх, не може бути, на його думку, моральніс. мотивом: як принцип дія­­н­ня вона руйнівна для його морал. цін­ності. Античні та християн. уявле­н­ня про Н. та їх осно­ви стали предметом пере­осмисле­н­ня сучас. авторів. Так, франц. філософ А. Камю, поділяючи антич. по­гляд на Н. як на ілюзію, добровіл. самооб­ман, вважає, що ро­зумі­н­ня її як цін­ності можливе лише в межах реліг. та філос. сві­домості, що надає світу сенс та основу. За логікою цієї сві­домості, якщо не надіятися на ро­зумі­н­ня світу та на спасі­н­ня в ньому, то потрібно від­мовитися від життя. Такий світо­гляд А. Камю виявляє не лише в християн. та новоєвроп. образі думки, але й в екзистенціалізмі. Єдиний шлях для людини, що усві­домила свою належність до абсурду, це життя без Н. на ро­зумі­н­ня і на спасі­н­ня, яка завжди тотожна ілюзії.

Нім. філософ Е. Блох — автор тритомни­ка «Das Prinzip Hoffnung» («Прин­цип надії», 1954–59), створюючи філософію Н., спирався на вче­н­ня К. Маркса, яке саме вважав актом Н., що орієнтувало на досягне­н­ня універсал. досконалості в майбутньому. Успішність світ. процесу в цьому русі залежить, за те­орією Е. Блоха, від Н., що ви­знається атрибутом буття, спрямованістю до майбутнього або первіс. формою виразу «голоду» — спонукал. силою, що веде до змін у світі. Порівня­н­ня трактувань Н. у Е. Бло­ха і в християн. традиції показує насамперед їхню певну подіб­ність. Е. Блох зберігає момент неви­значеності й не­впевненості — адже, на його думку, Н. не є впевненість і у вчен­ні про афект він, по суті, зберігає сусідство Н. з ін. афектами (страхом, боязню), що були прийняті в історії філософії Нового часу. За християн. традицією також можна виявити точки дотику, оскільки людина ви­значається з майбутнього. Проте трак­тува­н­ня Е. Блохом Н. в осн. моментах є все-таки принципово іншою. По-перше, варто наголосити на новій моделі людини, за­пропонованої ним. Це вже не стільки «людина ро­зумна», «лю­ди­на, яка виробляє», «людина за­клопотана», а «людина, яка має надію». Вона ви­значається не своїм минулим, а своїм індивід. або груповим майбутнім. А отже, її сутність, як і сутність природи та су­спільства, не ви­значена до кінця, вона завжди існує десь на межі теперішнього і майбутнього, а не минулого й сьогоде­н­ня. При цьому неви­значеність задається не волею якоїсь вищої істоти, а стає універсал. законом природи, су­спільства і людини. По-друге, Е. Блох пере­вертає спів­від­ноше­н­ня релігії та Н. Він досить категорично заявляє: «там, де надія, там релігія». Феномен Н. використовують релігії, насамперед християнство, однак він є первин­ним у від­ношен­ні до них. Релігія не породжує, а використовує цей феномен сві­домості та існува­н­ня людини. У цьому Е. Блох принципово роз­ходиться з християн. теологами. По-третє, його Н. завжди повʼязана з дійсністю, спирається на неї й опосередковує її. Багатство Н. зумовлено багатством практики. Тим самим Е. Блох долає вузько-психол. та індивідуаліст. трактува­н­ня Н. в середньовіч. християн. традиції. Н. — це не лише афект очікува­н­ня, не тільки рух душі, а й утопічна функція. Ця «усві­домлено знана надія» пронизує всі сфери люд­ського життя. Вона є «утопічною функцією», що впливає на істор. процес і соц. життя. Саме у функ­ціонал. ро­зумін­ні Н. й закладена новизна під­ходу Блоха. Якщо феномен Н. та утопізува­н­ня притаман­ні будь-якій людині, то змінюється й уявле­н­ня про рушійні сили роз­витку самого су­спільства й людини. Утопія та її прояви в різних формах стає продуктив. силою. Сама Н. як утопічна функція має енергію, що втілюється в різних критичних імпульсах. Е. Блох пред­ставляв Н. як певний заг. стан-процес. Зокрема, він вказував, напр., що Н. на те і є Н., щоб іноді не збуватися. Але навіть якщо Н. не збувається, це не означає, що вона зникає — найрізноманітніші види можливостей існують. Цим Е. Блох під­креслює ймовірнісний характер Н. Нім. філософ Е. Фромм, обґрун­товуючи позитивну цін­ність Н. позареліг. контекс­ту й побічно заперечуючи її ототожне­н­ня з ілюзією, навпаки, особливий акцент робить на неодмін. вкоріненості Н. в сьогоден­ні. Обʼєктом Н., на його думку, є стан буття, а пасивне очікува­н­ня досягне­н­ня бут­тєвої повноти в далекому майбутньому Е. Фромм вважає однією з осн. форм від­чуже­н­ня Н. (поклоні­н­ня «майбутньому», «нащадкам», «про­гресу» тощо). Саме пасивне упова­н­ня від­водить людину від влас. активності та від­повід­альності за своє життя, Н. вимагає діяти й домагатися досягне­н­ня цілей. Тому вона спирається на особливого роду зна­н­ня реально­сті — «баче­н­ня сьогоде­н­ня, заплід­неного майбутнім», яке Е. Фромм називає рац. вірою, або вмі­н­ням вбачати суть явищ. Повʼязува­н­ня Н. з нею робить її більш дієвою ще й тому, що вберігає від ін. форми від­чуже­н­ня — ігнорує реальність авантюризму. В укр. філософії 1960–80-х рр. ро­зумі­н­ня Н. як форми світо­гляд. осягне­н­ня світу роз­роблялося київ. наук. школою В. Шинкарука. Його концепція про віру, Н., любов, що належать до духов. від­чут­тів, мала 2 варіанти влас. вираже­н­ня — ран­ній (1970–80-і рр.) та пізній (1990-і рр.). Духовні від­чу­т­тя виникають у людини від­носно ідеалів, що формуються здатністю уяви в якості цілей люд­ської діяльності. Ціль дії — задово­ле­н­ня потреб, мета — образ жа­даного чи перед­баченого резуль­тату, ідеал — образ бажаної кінцевої мети. Ідея чи мета діяльності стають ідеалом, оскільки від­носно неї у людини виникають духов­ні почу­т­тя. Обʼєктивно, поза люд­ськими від­чу­т­тями, ідея залишається лише ідеєю, ціль лише ціллю, але субʼєктивно вона виявляється ідеалом. Ідеалом може бути також уявний образ реальності. Отже, віра, Н., любов є духов. від­чу­т­тями, в яких людина пере­живає не предмети самі по собі, а в їх єд­ності зі створеними уявою людини ідеал. образами предметів. Оскільки остан­ні виникли в процесі цілеспрямов. діяльності, то віра, Н. і любов від самого початку характеризуються телеоло­гіч­ні­стю (спрямованістю до цілі). Н. парадоксальна, вона і не пасивне очікува­н­ня, але й не по­збавлене реалізму під­штовхува­н­ня об­ставин, що не можуть на­стати. Надіятися — означає бути готовим в будь-який момент до того, що ще не народилося, але поява чого ще не стала неможливою, хоча, можливо, здійсниться це й не в нашому житті. Немає сенсу надіятися на те, що вже існує чи чого не може бути. Ті, чия Н. слабка, або знаходять втіху, або впадають у несамовитість; ті, чия Н. сильна, бачать і турботливо пестять ознаки нового життя та кожну мить готові допомогти народжен­ню того, що готове народитися. Надіятися — це стан буття, внутр. готовність, напружена, однак ще не втрачена внутр. активність. Коли Н. залишає людину, життя завершене, але з тією лише різницею чи від­булося це в можливості, чи в дійсності. Н. — істот. елемент жит­тєвої структури, динаміки людсь­кого духу. Вона тісно повʼязана з ін. елементом структури життя — із вірою. Віра зовсім не є послаб­леною формою пере­кона­н­ня або зна­н­ня; мова не про віру в що-небудь; віра — це пере­конаність у ще не доведеному, зна­н­ня реал. можливості, усві­домле­н­ня майбутнього. Віра раціональна, коли вона стосується зна­н­ня про реальне, але ще не народжене; вона базується на здатності до знан­ня та ро­зумі­н­ня, що проникає за поверх­ню явищ і вбачає сутність. Подібно Н., віра не перед­бачає майбутнього, це баче­н­ня теперішнього, що пере­ходить у майбутнє. Мало кому вдалося оминути те, щоб в процесі реалізації їх Н. вона повністю роз­валилася. Можливо, це й добре. Якби людина не пере­живала роз­чарува­н­ня в своїх Н., то Н. не змогла б стати сильною і незгасимою. У дійсності від­повід­на реакція на крах Н. варіюється в широких межах, що залежать від багатьох об­ставин: істор., особистіс., психол., органічних. Ще один наслідок краху Н. — «жорстокість серця». Іншим, набагато більш драм. результатом зруйнованої Н. є руй­нівність і наси­л­ля. Саме тому, що люди не можуть жити без Н., той, у кого вона повністю зруйнована, ненавидить життя. За­звичай де­структивна реакція на крах Н. зу­стрічається серед тих, хто через соц. чи екон. причини від­лучені від зручностей, якими користується більшість, і кому нікуди йти в соц. або екон. сенсі. Екон. негаразди — не першо­причина, що призводить до ненависті й наси­л­ля; нею є без­надійність становища, по­втор. крах пер­спектив, що так сприяють наси­л­лю й де­структивності. Однак не лише індивід живе Н., народи й сусп. класи також живуть завдяки Н., вірі та стійкості, а якщо втрачають цей потенціал, то зникають чи через не­стачу жит­тє­стійкості, чи через практиковану ними неро­зумну руйнівність.

Завантажити статтю