Найманство

НА́ЙМАНСТВО — між­народний злочин, що належить до категорії воєн­них злочинів, скоє­н­ня якого під час зброй­ного конфлікту зумовлює кримінальну від­повід­альність. Н. ві­доме здавна, зокрема ще в 1-й пол. 4 ст. грец. на­йманці намагалися посадити на трон Перської держави свого пред­ставника. У період ран­нього Середньовіч­чя візант. імператори використовували як на­йманців вікінгів, а в більш пізній період італ. держави-міста, що вели між собою по­стійні вій­ни, — кондотьєрів, які очолювали загони на­йманців. У 15–17 ст. вій­ни в Європі взагалі вели пере­важно ландскнехти — на­йманці з різних країн. Особливо популярними були швейцар. та ірланд. на­ймані вояки, прі­звисько остан­ніх — «дикі гуси» — збереглося донині як заг. назва на­йманців. Після Франц. революції 1789–94 у звʼязку із виникне­н­ням у Європі та світі загалом держав національних і створе­н­ням на цій основі профес. армій Н. почало втрачати своє значе­н­ня, в 19 ст. воно практично зникло. Певне від­родже­н­ня від­булося в період деколонізації — на поч. 1960-х рр., коли метрополії в руслі політики неоколоніалізму почали втручатися в політ.-екон. життя народів, які звільнялися або вже звільнилися від колоніалізму. Найбільше страждали від на­йманців країни Африки — найбідніші країни у світі. Н. стало однією з гострих про­блем між­нар. спів­товариства, що в особі ООН засудило на­йманців і кваліфікувало їхні дії як злочин­ні й такі, що під­лягають кримінал. пере­слідуван­ню та покаран­ню. У 1960–70-х рр. Рада Без­пеки ООН прийняла низку резолюцій із засудже­н­ням Н., що сто­сува­лися пере­важно дій на­йманців у Конґо, де на поч. 1960-х рр. було роз­вʼязано громадян. вій­ну з втруча­н­ням у неї колиш. метрополії Бельгії та вбивством за участі най­манців конґолез. премʼєр-мініс­тра П. Лумумби й ін. лідерів країни. На регіон. рівні кримінал. характер Н. під­тверджено Організацією афр. єд­ності. Статус і ознаки на­йманця вперше ви­значено в ст. 47 Додатк. протоколу до Женев. конвенцій 1949, що стосується захисту жертв між­нар. зброй. конфліктів (1977). Згідно з цією стат­тею, ви­значал. характеристикою на­йманця в між­нар. праві є те, що він не може претендувати на статус комбатанта або військовополоненого. Для ви­зна­н­ня особи на­йманцем вона має бути: спеціально завербована для того, щоб боротися у зброй. конфлікті; фактично бере без­посередню участь у воєн. діях, керуючись пере­важно бажа­н­ням отримати особисту вигоду — матеріал. винагороду, що сут­тєво пере­вищує винагороду, обіцяну або сплачувану комбатантам такого самого рангу, які входять до особового складу ЗС цієї сторони; не є громадянином і по­стійно не проживає на тер. країни — сторони конфлікту; не входить до особового складу її ЗС; не делегована державою, що не є стороною конфлікту, для викона­н­ня офіц. обовʼязків. Однак таке ви­значе­н­ня на­йманця має вкрай обмежений характер, ос­кільки вимагає викона­н­ня всіх умов у сукупності. Так, досить складно довести, що особа, звинувачена в Н., отримувала винагороду сут­тєво вищу, ніж комбатанти такого самого рангу, які належать до ЗС. Крім того, той факт, що комбатант, який опинився під владою су­против. сторони, не є громадянином держави, у складі ЗС якої він бере участь у конфлікті, не тягне за собою по­збавле­н­ня статусу військовополоненого, якщо такий комбатант задовольняє умови, необхідні для отрима­н­ня цього статусу. Не­зважаючи на неви­значеність де­яких із критеріїв, Конвенція про боротьбу з вербува­н­ням, викори­ста­н­ням, фінансува­н­ням і на­вча­н­ням на­йманців (прийнята 1989 ООН) запозичила ви­значе­н­ня на­йманця, наведене у ст. 47 Додатк. протоколу, та поширила його на будь-який зброй. конфлікт і ситуацію, що виходить за межі цього конфлікту: на­йманцем ви­знана особа, завербована для участі у спіл. насильниц. діях, спрямов. на повале­н­ня уряду або під­рив кон­ституц. устрою держави ін. чином, зокрема посяга­н­ням на її територ. цілісність. Таким чином, якщо ст. 47 Додатк. протоколу криміналізує Н. лише від­носно держави, проти якої бореться на­йманець, то Конвенція ООН проти Н. 1989 пере­творює Н. на між­нар. злочин. Станом на 2017 лише 35 держав є учасницями цієї Конвенції, зокрема Україна, яка 21 ве­ресня 1990 під­писала її, а 13 вересня 1993 стала учасницею. Особа, звинувачена у тому, що вона є на­йманцем, має право на справедливий роз­гляд справи згідно зі звичаєвою нормою між­нар. гуманітар. права. Найбільш чітко ця норма сформульована у дослідж., присвяч. звичаєвим нормам між­нар. гуманітар. права, проведеному Між­нар. комітетом Червоного Хреста за доруче­н­ням 26-ї Між­нар. конф. Червоного Хреста і Червоного Пів­місяця (Женева, 1995) і опубл. 2005 як автор. коментар щодо цих норм. Приналежність до Н. у між­нар. праві кваліфікують як воєн. злочин, у внутр. праві держав — як заг.-кримінал. злочин. У Кримінал. кодексі України встановлено кримінал. від­повід­альність за Н. — по­збавле­н­ня волі на строк від пʼяти до десяти років. На­йманців необхідно від­різняти від добровольців і осіб, які беруть участь у миротвор. операціях ООН (див. Миротворча діяльність). Осн. критеріями такої від­мін­ності є те, що доброволець не має корисливої мети та входить до складу ЗС сторони конфлікту, а участь у миротвор. операціях ООН, від­повід­но до між­нар. права, не може під­падати під поня­т­тя Н. Нині у багатьох зброй. конфліктах беруть участь приватні військ. і охорон­ні компанії (ПВОК), що виконують воєн­ні та напів­воєн­ні функції. Їхній персонал усе частіше використовують як прикри­т­тя для здійсне­н­ня насильниц. дій, формально не повʼязаних з тими чи ін. державами, хоча на­справді за ними стоять інтереси від­повід. країн. Залуче­н­ня цих компаній фактично стає новим видом Н., що є наслідком тотал. глобалізації між­нар. від­носин, коли в умовах паді­н­ня ролі держави за­стосува­н­ня сили покладають на ПВОК. 2008 у м. Монтре (Швейцарія) уряд. екс­перти з 17-ти держав (Австрія, Анґола, Арґентина, Афгані­стан, Велика Британія, Німеч­чина, Ірак, Канада, Китай, Пд.-Афр. Респ., Польща, Сьєр­ра-Леоне, США, Україна, Франція, Швейцарія, Швеція) роз­робили правила щодо ПВОК. Це лише рекомендації державам, викона­н­ня яких суто добровільне. Статус осіб, які належать до персоналу ПВОК, залежить від конкрет. ситуації, що зумовлює їхнє ви­зна­н­ня цивіл. особами або комбатантами. Однак у випадку участі персоналу ПВОК у зброй. конфліктах із за­стосува­н­ням наси­л­ля, їхні дії необхідно роз­глядати як воєн­ні злочини.

Завантажити статтю