Намісництво — Енциклопедія Сучасної України

Намісництво

НАМІ́СНИЦТВО – адміністративно-територіальна одиниця. Запроваджена у 1780–90-х рр. царським урядом на укр. землях, що входили до складу Рос. імперії, на підставі заг.-рос. «Учрежденія для управленія губерній…» (1775). На частині Слобід. України створ. Харків. (1780), на тер. колиш. Гетьманщини – Київ., Новгород-Сівер., Черніг. (1781–82), у Пд. Україні – Катеринослав. (1784), Вознесен. (1795), у Правобереж. Україні, після 2-го поділу Речі Посполитої (1793), – Ізяслав. (від 1795 – Волин.), Брацлав. і Поділ. намісництва. Вищою ланкою рос. адміністрації на тер. кожного Н. було намісниц. правління в губерн. місті на чолі з намісником, якого призначав безпосередньо рос. монарх. 1796 Н. ліквідовано та введено поділ країни на губернії. У Австр. імперії, зокрема на підвлад. їй зх.-укр. землях (у Галичині), Н. як орган місц. (крайового) упр. запроваджено 1849. З розпадом Австро-Угорщини восени 1918 й утворенням ЗУНР їх скасовано.

Літ.: Путро А. И. Левобережная Украина в составе Российского государства во 2-й половине ХVIII в. К., 1988; Гринь О. Описи намісництв Лівобережної України 1779–1781 рр. у науковому доробку О. Лазаревського // Сіверян. арх.: Наук. щоріч. Ніжин, 2007. Вип. 1.

О. І. Путро

Статтю оновлено: 2020

Покликання на статтю
О. І. Путро . Намісництво // Енциклопедія Сучасної України: електронна версія [веб-сайт] / гол. редкол.: І.М. Дзюба, А.І. Жуковський, М.Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2020. URL: https://esu.com.ua/search_articles.php?id=71821 (дата звернення: 16.10.2021)