Ноктюрн — Енциклопедія Сучасної України

Ноктюрн

НОКТЮ́РН (від франц. nocturne – нічний) – жанр інструментальної музики, рідше вокальної музики. Відомий від доби Середньовіччя як частина реліг. римо-катол. служби, що виконувалася на світанку. Згодом, у часи Відродження, набув повністю світс. рис, зокрема інструм. музики розважал. характеру. Особливо поширився у 18 ст. у Відні як різновид жанру «нічної музики» (водночас із серенадами, касаціями, дивертисментами) і призначався для виконання просто неба, що зумовило його виконав. склад – ансамбль духових інструментів, інколи в поєднанні зі струнними. У 18 ст. відзначався бадьорим, рухливим характером (сюїта «Ноктюрни» для 2-х флейт і 2-х валторн Й. Гайдна), часто мав форму сонатно-симф. циклу («Маленька нічна серенада» В.-А. Моцарта). У 19 ст., із появою романтизму, жанр Н. було переосмислено як окрему самодостатню мініатюру з інтим. лірич. змістом, переважно для фортепіано (Дж. Філд, Ф. Шопен). Іноді Н. мають програмні підзаголовки («Мрії кохання» Ф. Ліста, «Шопен» із циклу «Карнавал» та «Нічна оргія» Р. Шуманна, «Розлука» М. Глінки). Композиційно Н. притаманні: 1) 3-частинність форми, де спокійним і світлим крайнім частинам протиставляється схвильована й динам. середня; 2) своєрідність фактури, де наспівна, широкого дихання мелодія звучить на тлі акомпанементу, що імітує ефект погойдування, коливання й викликає асоціації з пейзаж. образами руху мор. хвиль, шелесту листя, мерехтіння місяч. світла. До жанру фортепіан. Н. зверталися К. Черні, Е. Ґріґ, М. Балакірев, М. Римський-Корсаков, П. Чайковський, О. Скрябін. Серед відомих оркестр. інтерпретацій – Н. із музики до комедії В. Шекспіра «Сон літньої ночі» Ф. Мендельсона, Н. для естрадно-симф. оркестру А. Бабаджаняна. Нетрадиц. трактування Н., внаслідок впливу імпресіонізму, запропонував К. Дебюссі в оркестр. споглядал.-колорист. картинах під заг. назвою «Ноктюрни» (1897–99; «Хмарини», «Свята», «Сирени»), що відображає суб'єкт. враження автора, навіяне колоритом і грою нічного світла. У 20 ст. де­які композитори прагнули переосмислити художню сутність Н., відображаючи химерні видіння і природні звуки нічного світу (сюїта «1922» П. Гіндеміта, «Нічна музика» Б. Бартока та ін.). В укр. музиці окремі зразки Н. з'яви­ли­ся у 2-й пол. 19 – на поч. 20 ст.: «Листок з альбому» op. 3 А. Єдлічки (див. Єдлічки), Н. М. Колачевського, Н. b-moll, cis-moll, B-dur та опера «Ноктюрн» М. Лисенка, Н. op. 1 та op. 12 В. Пухальського. Суттєвий внесок у розвиток жанру зробив В. Косенко (Н.-фан­тазія op. 4, 1919, Н. fis-moll op. 9 № 3, 1921). Згодом до Н. зверталися І. Вимер, А. Коломієць, М. Сільванський, А. Нікодемович («Три ноктюрни» для труби і фортепіано), В. Квасневський та ін.

Літ.: Кузнецов К. Исторические формы ноктюрна // Искусство. 1925. № 2; Янкелевич В. Le nocturne. Париж, 1957; Дремлюга М. Українська фортепіанна музика (дожовтневий період). К., 1958; Панкратова В. Малые инструмен­таль­ные формы (прелюдия, ноктюрн, этюд). Москва, 1962; Алексеев А. История фортепианного искусства. Ч. 2. Москва, 1967; Живов Л. Все ноктюрны Шопена // Муз. жизнь. 1970. № 9; Клин В. Ноктюрн і пое­ма: формування і розвиток // Музика. 1979. № 5; Його ж. Українська радянська фортепіанна музика (1917–1977). К., 1980; Цуккерман В. Анализ музыкальных произведений. Москва, 1983; Андрияшева М., Богданова И. Характерные особенности жанра ноктюрна на примере ноктюрна ор. 9 № 2 Es-dur Ф. Шопена // Дослідження. Досвід. Спогади. К., 2005. Вип. 6.

О. П. Кушнірук

Статтю оновлено: 2021

Покликання на статтю
О. П. Кушнірук . Ноктюрн // Енциклопедія Сучасної України: електронна версія [веб-сайт] / гол. редкол.: І.М. Дзюба, А.І. Жуковський, М.Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2021. URL: https://esu.com.ua/search_articles.php?id=72637 (дата звернення: 26.10.2021)