Негативна діалектика — Енциклопедія Сучасної України

Негативна діалектика

НЕГАТИ́ВНА ДІАЛЕ́КТИКА – різновид діалектики, в якій перебільшується заперечення, несумісність протилежностей, мінливості понять та явищ. Найстаріша її форма – релятивізм Кратила. До Н. д. належить і діалектика елеатів, особливо апорії Зенона Елейського. За визначенням Аристотеля, апорема (положення, в якому викладається зміст) є діалектич. умовивід до протиріччя: кінц. мета – не роз­в'язання, а розкриття суперечності й негатив. висновок щодо порушеного питання. Формою Н. д. був скептицизм, як античний, так і Нового часу: осн. його мотив – доведення відносності будь-якого знання – чуттєвого і розумового. У Новий час поміт. концепцією Н. д. були вчення Г. Канта про антиномії, екзистенц. діалектика С. К'єркеґора та соц. діалектика К. Маркса. Проте загалом діалектика від Античності до класич. філософії була позитивною, про що засвідчують імена Геракліта, Сократа, Платона, неоплатоніків, Дж. Бруно, М. Кузанського, Й. Фіхте, Ф. Шеллінґа, Ґ. Геґеля та ін. Найнапруженіші опозиції, протилежності вони розглядають як такі, що знаходяться в єдності, узгодженні, гармонії. Та й сама гармонія – і загалом, і як феномен мист-ва – визначалася як єдність протилежностей. Значні зміни відбулися у 20 ст., коли діалектика суттєво змінила свій зміст. Класич. і домінувал. її формою була діалектика позитивна. Всупереч цьому для 20 ст. характерна діалектика критична, трагічна, екзистенціальна. Ці різновиди діалектики відбивали досвід крит. опозиції щодо класич. її моделі, який, у свою чергу, склався на підставі трагіч. характеру епохи, безмеж. страждань людей від світ. воєн, соціаліст. експериментів тощо. Н. д. виникла як особливий напрям філос. думки в межах крит. теорії сусп-ва Франкфурт. школи (М. Горкгаймер, Т. Адорно, Г. Маркузе). Н. д. мислиться як тотал. критика всієї європ. культури, тоталітаризму, насильства над природою людини, як радикал. зміна діалектики з урахуванням досвіду 20 ст. Т. Адорно («Negative Dialektik» / «Негативна діалектика», 1960) виходить із принцип. антагонізму між сусп. уніфікацією індивіда та його природ. унікальністю, нетотожністю. Соціальність – це сфера оречевлення і відчуження, насильниц. прирівнювання, ототожнення людей. Осн. завдання – вивільнити природу взагалі й при­роду людини від насильства. Г. Маркузе («One-Dimensional Man» / «Одномірна людина», 1964) дотримувався аналог. позиції. Наук. знання не містить понять, які б несли в собі дух протесту та заперечення, оцінки, що засуджує існуючий лад. На противагу цьому діалектичне мислення завжди залишається негативним тією мірою, якою воно містить судження й засудження дійсності. До Н. д. належить і концепція Ж.-П. Сартра («L'Être et le Néant» / «Буття і ніщо», 1943; «Critique de la raison dialectique» / «Критика діалектичного розуму», 1960). Предмет його роздумів – людина та її буття-в-світі. За Ж.-П. Сартром, буття і ніщо – не дві логічні категорії, а дві сторони людської реальності. На відміну від геґелів. діалектики понять, у нього – діалектика самого існування: екзистенц. діалектика буття-в-собі (реал. буття) і буття-для-себе (свідомості). У Ж.-П. Сартра на першому плані аналізу людського існування – асиметрія, суперечність, конфлікт. Безконфліктне об'єднан­ня людей неможливе. В окремій людині ця розколина постає у вигляді внутр. суперечності між фактичністю й трансценденцією. Як і Т. Адорно, Ж.-П. Сартр вважав ілюзорним будь-яке примирення протилежностей. У «Critique de la raison dialectique» він розрізняв догматичну і крит. діалектику. В істор. процесі франц. філософ вбачав колізію між інерт. соціальністю та вільною діяльністю людини. Діалектика належить лише до другої, її джерело – «індивід. практики». Ж.-П. Сартр розкрив повною мірою роль насильства й антагоніст. суперечностей в історії.

М. О. Булатов

Статтю оновлено: 2021

Покликання на статтю