Недоторканність — Енциклопедія Сучасної України

Недоторканність

НЕДОТОРКА́ННІСТЬ – у широкому розумінні – гарантія від будь-яких посягань від будь-кого; у вузькому – спеціальний правовий захист певних категорій посадових осіб публічної влади (глав держав, депутатів, суддів). Н. виключає юрид. відповідальність за прийняття рішень та/чи висловлювання при виконанні служб. повноважень, можливість притягнення до юрид. відповідальності за вчинення злочину або ін. правопорушення, а також застосування примус. процесуал. заходів забезпечення (затримання, арешту, взяття під варту) та передбачає особл. порядок притягнення до кримінал. чи ін. юрид. відповідальності, а також застосування примус. процесуал. заходів забезпечення. Існує «право недоторканності людини» і «право недоторканності посадової особи», які є різними правовими ін-тами. Правом Н. особи передбачено правові гарантії усім людям від посягань на їхнє життя, здоров'я, свободу, честь, гідність. Конституцією України (стаття 3) встановлено, що людина, її життя та здо­ров'я, честь і гідність, Н. і безпека визнані в Україні найвищою соц. цінністю. Це право забезпечують відповідні правові механізми, що, зокрема, містять заборону на певну поведінку та визначення юрид. відповідальності за їх порушення (зокрема за посягання на життя людини, нанесення тілес. ушкоджень, домашнє насильство, посягання на статеву свободу і Н., незаконне позбавлення волі, погрозу вбивством). Посягання на право Н. людини в Україні є досить поширеним явищем. Так, за даними Офісу Ген. прокурора 2020 в країні було зареєстровано кримінал. правопорушень: 37 328 – проти життя й здоров'я особи (3809 умис. вбивств, 1703 умис. тяжких тілес. ушкоджень, 3248 умис. серед. тяжкості тілес. ушкоджень, 21 741 умисне легке тілесне ушкодження, 97 погроз вбивством); 712 – проти волі, честі та гідності особи (414 незакон. позбавлень волі або викрадень осіб, 206 випадків торгівлі людьми); 740 – проти статевої свободи та статевої Н. (393 зґвалтування, 197 розбещень неповнолітніх, 87 випадків сексуал. насильства); 2020 – по­в'язаних із домаш. насильством; а також 7492 грабежа; 1360 розбій. нападів; 720 вимагань. Право Н. певних категорій посад. осіб передбачає встановлення для них додатк. (порівняно з Н. людини) гарантій. Існування та обсяг посад. (профес.) імунітету залежить від волі держави (законодавця) і зумовлений важливими соц. цілями та завданнями. Н. посад. осіб пов'язана з виконанням ними значимих держ. функцій і має на меті створення належ. умов для виконання покладених на них державою обо­в'язків та захист від незакон. втручання в їхню діяльність. Вона не є привілеєм, її не можна розглядати як гарантію безкарності, а передбачає лише спец. умови (порядок) притягнення до кримінал. відповідальності та застосування примус. процесуал. заходів забезпечення. Н. посад. осіб – виняток із заг. принципу рівності прав і свобод громадян та рівності їх перед законом, вона є гарантією більш високого (переважно конституц.) рівня порівняно з Н., що встановлена для всіх людей (стаття 24 Конституції України). Н. посад. осіб, з одного боку, забезпечує їхню незалежність, що є передумовою належ. здійснення ними посад. повноважень та забезпечення нормал. функціонування відповід. держ. органу, а з ін. – створює перешкоди для притягнення таких посад. осіб до кримінал. відповідальності. По суті, така посад. Н. – своєрідна плата сусп-ва за можливість здійснювати держ. владу на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову; мати самостій. незалеж. парламент і незалежне справедливе правосуддя; утверджувати та забезпечувати права й свободи людини; забезпечувати демократ. розвиток країни. При цьому важливо забезпечити баланс сусп. інтересів: досягнути зазнач. цілей та унеможливити уникнення юрид. (кримінал.) відповідальності «недоторканними» посад. особами, які порушили закон. В Україні існувала/існує Н.: Президента України; нар. депутатів України; суддів; депутатів місц. рад; ін. категорій посад. осіб публіч. влади.

Недоторканність Президента України. Право Н. Президента України є орган. складовою його конституц. статусу, що має на меті забезпечення умов для реалізації покладених на нього повноважень. Це право закріплено статтею 105 Конституції України, якою встановлено, що Президент України користується правом Н. на час виконання повноважень. Конституц. Суд України роз'яснив, що Президент України на час виконання повноважень не несе кримінал. відповідальності, проти нього не може бути порушена кримінал. справа. Отже, Президент України має посад.-функціон. імунітет, зумовлений його публічно-правовим (конституц.) статусом. Обмеження права Н. глави держави в часі та дія цього права лише на час виконання ним повноважень означає, що після закінчення повноважень Президента України особа, яка обіймала цей пост, втрачає гарантії Н. й може бути притягнута до кримінал. відповідальності (зокрема за діяння, вчинені під час перебування на посту глави держави), а також до неї можуть бути застосовані примус. процесуал. заходи забезпечення (затримання, арешт, взяття під варту). У певних випадках закон прямо визначає таку можливість. Так, Кримінал. процесуал. кодексом України (стаття 216) встановлено, що слідчі органів Держ. бюро розслідувань та детективи Нац. антикорупц. бюро розслідувань України здійснюють досудове розслідування відповід. кримінал. правопорушень, вчинених Президентом України, повноваження якого припинено. У новіт. історії України досудове розслідування здійснювали щодо колиш. Президентів України В. Ющенка, В. Януковича та П. Порошенка, яким інкримінували певні діяння, вчинені ними під час перебування на посту глави держави. Вироком Оболон. рай. суду Києва від 24 січня 2019, який у жовтні 2020 набрав закон. сили, колиш. Президента України В. Януковича було заочно засудж. за вчинення кримінал. правопорушень, передбачених ч. 1 статті 111 (держ. зрада) та ч. 5 статті 27, ч. 2 статті 437 (пособництво у веденні агресив. вій­ни) Кримінал. кодексу України та призначено покарання – 13 р. позбавлення волі. Поширення права Н. глави держави на час його перебування на найвищій держ. посаді є усталеною світ. практикою. Після закінчення строку повноважень колишні президенти нерідко постають перед судами своїх держав. Так, 2011 ізраїл. суд засудив колиш. президента країни М. Кацава до 7-ми р. ув'язнення за звинуваченням у зґвалтуванні та сексуал. домаганнях до 2-х жінок, які працювали під його кер-вом, коли він був главою держави. 2018 у Пд. Кореї засуджено колиш. президента Лі Мен Бака; суд визнав його винним у хабарництві та розкраданні коштів і призначив покарання – 15 р. в'язниці та великий штраф. Перед цим до 20-ти р. в'язниці та знач. штрафу засуджена екс-президент цієї ж держави Пак Кин Хе – суд визнав її винною в корупції, зловживанні владою та розголошенні держ. таємниць. 2013 екс-президента Киргизстану К. Бакієва визнано винним у вчиненні низки тяжких злочинів (зокрема розстрілі мирних демонстрантів у квітні 2010, а також у вбивстві колиш. глави адміністрації президента) і засуджено до 24-х р. позбавлення волі, а 2020 оголосили вирок ін. колиш. президенту цієї країни А. Атамбаєву, якого підозрювали в корупц. справі щодо незакон. звільнення кримінал. авторитета. 2021 франц. суд визнав колиш. президента Франції Н. Саркозі винним у корупції та спробі підкупу судді – його засудили до 3-х р. позбавлення волі. На розгляд ВР України неодноразово вносили законопроекти, якими пропонували обмежити Н. Президента України, передбачивши в Конституції України, зокрема, що главу держави не можна без згоди ВР України затримати чи заарештувати до набуття чинності щодо нього обвинувал. вироку суду. Такий обсяг Н. дозволяв би здійснення розслідування кримінал. справ та їх судовий розгляд щодо чинного Президента України, не допускаючи при цьому його затримання та арешт. Однак Конституц. Суд України відхилив таку законодавчу ініціативу, зазначивши, що вона може призвести до обмеження прав і свобод людини й громадянина, ліквідації незалежності та до порушення територ. цілісності України. Адже чинна Конституція України не передбачає можливості здійснювати будь-якій особі повноваження Президента України, якщо він тимчасово не може виконувати свої обов'язки (зокрема у випадку його затримання чи арешту). Конституцією України (стаття 105) також встановлено, що звання Президент України охороняється законом і зберігається за ним довічно, якщо тільки Президент України не був усунутий із посади шляхом імпічменту. В історії України мало місце позбавлення звання Президента України в ін. спосіб. 22 лютого 2014 ВР України, враховуючи, що Президент України В. Янукович самоусунувся від виконання конституц. повноважень, що загрожує керованості держави, територ. цілісності і суверенітету України, масовому порушенню прав і свобод громадян, виходячи з обставин крайньої необхідності, виражаючи суверенну волю укр. народу, прийняла рішення: «Встановити, що Президент України В. Янукович у неконституційний спосіб самоусунувся від здійснення конституційних повноважень та є таким, що не виконує свої обов'язки» (Постанова ВР України «Про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень та призначення позачергових виборів Президента України» від 22 лютого 2014 р. № 757). 4 лютого 2015 ВР України ухвалила Закон «Про позбавлення В. Януковича звання Президента України». Чинний на той час Президент України П. Порошенко підписав цей закон і одночасно звернувся до Конституц. Суду України з конституц. поданням щодо визнання його неконституц. з огляду на те, що до повноважень ВР України не віднесено вирішення питання про позбавлення звання Президента України, а в Конституції України передбачено «єдиний випадок втрати звання Президента України – усунення його з поста в порядку імпічменту». Конституц. Суд України відмовився оцінювати цей закон щодо його відповідності Конституції України та зазначив, що «порушене у конституційному поданні питання має політичний характер, воно не належить до пов­новажень Конституційного Суду України».

Недоторканність народних депутатів України. Ін-т Н. парламентарів був запроваджений ще за рад. доби. Конституція УРСР 1937 (стаття 34) встановлювала, що депутата ВР УРСР не можна притягнути до судової відповідальності або заарештувати без згоди ВР УРСР, а в період між сесіями ВР УРСР – без згоди Президії ВР УРСР. Згідно з цим приписом 12 липня 1953 ВР УРСР дала згоду на притягнення до кримінал. відповідальності та арешт, а також позбавила депутат. повноважень Л. Берію, який був депутатом ВР УРСР 2-го та 3-го скликань (1947–53). Конституція УРСР 1978 (стаття 105) також передбачала, що депутата ВР УРСР не можна притягнути до кримінал. відповідальності, заарештувати або піддати заходам адм. стягнення, накладеним у судовому порядку, без згоди ВР УРСР, а в період між її сесіями – без згоди Президії ВР УРСР. Конституція України 1996 змінила ін-т депутат. Н. – у статті 80 закріплено, що нар. депутатам України гарантована депутат. Н.; вони не несуть юрид. відповідальності за результати голосування або висловлювання в парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп; їх не можна притягнути до кримінал. відповідальності, затримати чи заарештувати. Таким чином, нар. депутати України були наділені досить широкими індемнітетом (захистом від відповідальності за свої рішення і висловлювання в парламенті) та імунітетом (особливим порядком притягнення до кримінал. відповідальності та застосування арешту й взяття під варту). Загалом закріплення на конституц. рівні Н. нар. депутатів України відповідало світ. практиці забезпечення незалеж. та безперешкод. діяльності депутатів і парламентів загалом, створення належ. передумов для виконання парламентарями своїх повноважень, убезпечення від незакон. втручання в їхню діяльність та безпідстав. переслідування. Ін-т депутат. Н. покликаний виконувати й ін. важливі функції, зокрема запобігання узурпації влади, а отже, забезпечувати стабільність конституц. ладу й демократ. розвитку держави. Він є одним із тих елементів системи стримувань та противаг, що визначають реал. поділ держ. влади. Особливу актуальність депутат. Н. має в країнах, що розвиваються, у яких немає сталої демократії, панування верховенства права, незалеж. та неупередж. суду. Тож за відсутності надій. правового захисту існує небезпека здійснення тиску на парламент передусім з боку виконав. гілки влади, можливість безпідстав. звинувачення нар. депутатів і кримінал. переслідування їх за політ. діяльність. Водночас закріплений статтею 80 Конституції України обсяг Н. укр. парламентарів не можна визнати оптимал. з точки зору інтересів протидії злочинності та правосуддя. Формула цієї Н. за певних обставин давала змогу депутатам, які вчинили злочин, зокрема корупц., прикрившись імунітетом, ухилитися від кримінал. відповідальності. Адже від парламенту, у якому можуть переважати не правові, а політ. та ін. інтереси, повністю залежала доля кримінал. справи щодо депутата, який вчинив злочин, починаючи з моменту повідомлення йому підозри у вчиненні злочину. Так, за відсутності згоди парламенту на притягнення такого депутата до кримінал. відповідальності, що неодноразово мало місце в практиці ВР України, розслідування справи фактично блокувалося. Це викликало обурення сусп-ва та зумовлювало ініціативи щодо скасування/обмеження депутат. Н. Такі ініціативи висловлювали різні політ. суб'єкти, зазвичай, перед черг. президент. та/або парламент. виборами, переслідуючи передусім електорал. цілі. Це стало особливо актуальним після проведення у квітні 2000 всеукр. референдуму, що був проголошений указом Президента України Л. Кучми й на який, серед ін., було винесено питання щодо обмеження депутат. Н. і вилучення у зв'язку з цим ч. 3 статті 80 Конституції України, яка передбачала, що нар. депутата України не можна без згоди ВР України притягнути до кримінал. відповідальності, затримати чи заарештувати. За даними Центр. вибор. комісії 90 % громадян України, які взяли участь у референдумі, висловилися за таке обмеження депутат. Н. (по суті – скасування депутат. імунітету). Після прийняття 1996 Конституції України на розгляд парламенту було внесено бл. 15-ти законопроектів щодо скасування або обмеження депутат. Н. Кілька з них передбачали визначення нової формули депутат. імунітету: без згоди парламенту вони не можуть бути затримані або заарешт. до винесення обвинувал. вироку судом. У випадку її реалізації органи правопорядку та досудового розслідування і суд отримували можливість провадити на влас. розсуд усі необхідні розшук. та процесуал. дії у справі депутата, який вчинив злочин, зокрема й постановлення вироку. Єдине, на що потрібна була згода парламенту, – це на затримання та арешт депутата, а він мав би можливість здійснити свій захист у суді без політизації цього процесу та «втягування» в нього парламенту. Натомість 2019 ВР України внесла зміни до Конституції України (ініційовані 2018 Президентом України П. Порошенком), пов­ністю скасувала депутат. імунітет і зберегла лише депутат. індемнітет, за яким нар. депутати України не несуть юрид. відповідальності за результати голосування або висловлювання в парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп. Нова політ. влада, яку з 2-ї пол. 2019 в Україні уособ­лює Президент України В. Зеленський та пропрезидент. більшість у ВР України, таке рішення подає як велику перемогу законності та справедливості. Варто зазначити, що суб'єкт законодав. ініціативи послався на єдину підставу скасування депутат. імунітету – на сусп. думку, яка «свідчить, що гарантії недоторканності народних обранців в існуючому обсязі є невиправданими та по суті перетворилися в гарантії безкарності». Повне скасування депутат. імунітету не відповідає європ. та світ. конституц. практиці й містить у собі великі ризики для належ. функціонування парламенту та розвитку парламентаризму в Україні загалом. По-перше, таке рішення не розв'язує проблеми реалізації принципів законності й справедливості при притягненні депутатів до кримінал. відповідальності, протидії політ. корупції, наявної сусп. недовіри до депутатів і парламенту, оскільки депутат. імунітет не є гол., а тим більше – єдиною причиною цих проблем. Осн. причини цих проблем пов'язані з різними відхиленнями від конституц. принципів проведення виборів (формування парламенту), наявністю сприятливих сусп. політ., екон. та ін. умов для існування корупції, політ. заангажованістю органів правопорядку, відсутністю незалеж. і справедливого суду. По-друге, скасування депутат. імунітету робить парламентарів беззахисними перед президентом і виконав. владою, залежними від них, може стати своєрід. «щепленням» від опозиційності, ускладнити розвиток демократії в Україні. По-третє, це істотно змінює баланс влади (систему стримувань та противаг), що створює додатк. умови для узурпації держ. влади. У світі існують різні моделі депутат. Н., за яких індемнітет та імунітет парламентарів різняться за обсягом, часовими рамками, сферою поширення тощо. У більшості країн Н. настає з початком здійснення парламент. обов'язків, а в деяких – з моменту проголошення результатів виборів або прийняття мандату (напр., у Греції та Італії) чи навіть під час вибор. кампанії – для канд. у чл. парламенту (Литва). У всіх країнах ЄС депутата не можна притягнути до відповідальності за виступи або голосування під час виконання депутат. повноважень. Причому в Данії та Німеччині це правило діє тільки під час діяльності в рамках парламенту і його органів, а в Чехії та Франції – й поза парламентом. У Латвії, Великій Британії та Польщі депутат несе відповідальність за наклеп або особисті образи. У Європі історично склалися дві моделі ін-ту депутат. Н.: франц.-бельгій., згідно з якою заборонено будь-яке порушення справи про переслідування депутата судом або адміністрацією без дозволу палати, і нім., відповідно до якої заборонено лише позбавлення депутата свободи без дозволу палати, але не його кримінал. переслідування. У більшості європ. країн депутатам надають позафункціон. імунітет у кримінал. справах на час дії їхнього мандату (Албанія, Німеччина, Австрія; якщо дії стосуються політ. функцій – Кіпр, Іспанія, Греція, Угорщина, Литва, Польща, РФ, Сербія, Швейцарія) та/або захист від примус. заходів і позбавлення волі (Бельгія, Франція, Грузія, Італія, Португалія, Румунія). У цих країнах кримінал. переслідування й застосування примус. заходів до депутата неможливе без згоди парламенту. Майже в усіх країнах ЄС існує особл. порядок затримання депутата. Виняток становлять лише кілька держав, в яких депутат не користується імунітетом від затримання та арешту: Нідерланди, Ірландія, Мальта, Кіпр (напр., в Ірландії депутата не можна затримати в приміщенні парламенту, як і в дорозі туди чи звідти). Для більшості європ. держав характерна тенденція до нерозповсюдження Н. на випадки затримання чл. парламенту на місці злочину. У Бельгії та Люксембурзі імунітет депутата поширюється лише на час парламент. сесії. У законодавстві деяких країн вилучено із сфери застосування Н. певні категорії злочин. діянь, зважаючи на їхній характер і тяжкість, а також покарання за них (у Португалії це стосується деяких видів злочинів, за які передбачено більше 3-х р. тюрем. ув'язнення; в Ірландії згоди парламенту на арешт депутата не потрібно в разі вчинення ним зради батьківщини або порушення громад. порядку). Необмежену Н. мають депутати понад 20-ти країн світу, зокрема Афганістану, Іраку, Ліберії, Ємену, Зімбабве. Водночас положення про депутат. Н. відсутні в конституц. актах Боснії та Герцеґовини, Ватикану, Нідерландів, Сан-Марино. У Конституції Данії проголошено Н. лише парламенту загалом. Водночас у цих країнах не заборонено встановлення Н. чл. парламенту звич. законом. Спец. правового захисту чл. парламенту від кримінал. переслідування немає й у Великій Британії, де вважають, що права чл. парламенту достатньою мірою захищені високим авторитетом спікера парламенту. Позбавлені спец. правового захисту від кримінал. переслідування та арешту чл. парламентів Австрії, Індії та деяких ін. країн. У країнах, де існують правила щодо парламент. Н., зазвичай передбачено механізми її скасування. Як виняток – країни, де обсяг Н. є обмеженим і стосується лише імунітету від арешту (напр., Норвегія). Питання про скасування депутат. імунітету переважно входить до компетенції парламенту, але в деяких країнах його вирішує суд: в Андоррі – кримінал., що засідає в повному складі; у Чилі – апеляц. відповід. юрисдикції; у Кіпрі – верховний.

Недоторканність суддів. Наявність певних елементів Н. притаманна статусу судді в будь-якій демократ. державі. Цей ін-т є важливою гарантією незалеж. та об'єк­тив. правосуддя як соц. функції органів судової влади, що покликана забезпечувати стабільність сусп. відносин на засадах права і справедливості. Обсяг Н. суддів у різних країнах залежить від рівня розвитку демократії та правової культури, стану правопорядку тощо. Високий авторитет суддів у країнах Зх. Європи забезпечує їхній захист, тому в конституціях немає положень про особл. порядок притягнення їх до кримінал. відповідальності (Н. суддів), а зазвичай визначена лише можливість усунення судді з посади у разі вчинення дисциплінар. проступку, несуміс. із статусом судді (в порядку імпічменту). При цьому компетенція щодо прийняття рішень про імпічмент суддів (їхнє звільнення з посад) закріплена за органами судової влади. Додатк. гарантії Н. суддів більш характерні для країн Сх. Європи. Конституція Іспанії не містить положень, що закріплюють Н. суддів. Водночас законом «Про судову владу» передбачено, що всі судді, які перебувають на службі, можуть бути затримані тільки за наказом судді або під час вчинення злочину. Згідно із Законом Угорщини «Про юридичний статус та винагороду суддів» судді користуються імунітетом нарівні з чл. парламенту, позбавити їх імунітету може президент країни, який приймає відповідне рішення на основі пропозиції голови Нац. судової канцелярії Угорщини. За Конституцією Польщі суддю не можна притягнути до кримінал. відповідальності або позбавити волі без поперед. згоди визнач. законом суду; його не можна затримати або заарештувати, за винятком випадку, коли він затриманий на місці скоєння злочину. Голову відповід. місц. суду потрібно негайно повідомити про таке затримання, а він може розпорядитися про негайне звільнення затриманої особи. Відповідно до Конституції Естонії кримінал. обвинувачення проти судді під час його перебування на посаді можна висунути лише за поданням Верхов. суду і за згоди президента, проти голови та суддів Верхов. суду – тільки за пропозицією Канцлера юстиції і за згоди більшості чл. законодав. органу. У світі не існує універсал. практики щодо надання суддям кримінал. Н., однак вироблено міжнар. стандарти з питань суддів. імунітету. Так, Ком-т міністрів Ради Європи у своїй Рекомендації (2010)12 визначив з цього питання два осн. принципи: «тлумачення закону, оцінка фактів або доказів, які здійснюють судді для вирішення справ, не повинні призводити до кримінальної відповідальності, за винятком випадків злого умислу»; «поза здійсненням судових функцій судді несуть відповідальність відповідно до цивільного, кримінального та адміністративного законодавства так само, як і будь-який інший громадянин». Низка держав проти корупції Ради Європи (GRECO) також розглядає імунітет суддів від відповідальності, коли вони здійснюють судові функції, як умову незалежності судової системи, однак водночас вважає, що процесуал. імунітет («імунітет Н.») викликає серйозні проблеми в контексті ефектив. боротьби з корупцією. Позиція GRECO полягає в тому, що підставою для процесуал. імунітету суддів не може бути захист судді від кримінал. переслідування, а лише від недобросовіс. звинувачень, спрямов. проти судді для того, щоб чинити на нього тиск. У всіх ін. випадках процесуал. імунітет повинен усуватися компетент. органом у межах судової системи. Консультат. Рада європ. суддів (КРЄС) Ради Європи підтримала правило, за яким «судді, які при здійсненні своїх повноважень роблять те, що за будь-яких обставин розглядається як злочини (напр., беруть хабарі), не можуть посилатися на імунітет від звич. кримінал. процесу». В Україні на конституц. рівні 1996 визначено, що Н. суддів гарантує Конституція та закони України; вплив на суддю в будь-який спосіб заборонено; суддю не можна без згоди ВР України затримати чи заарештувати до винесення обвинувал. вироку (стаття 126 Конституції України). На розгляд парламенту неодноразово вносили законопроекти про скасування суддів. імунітету. Однак Конституц. Суд України визнавав такі пропозиції конституційно неприпустимими, зазначаючи, що скасування такої гарантії правосуддя, як Н. суддів, опосередковано може призвести до обмеження права на судовий захист, гарантов. статтею 55 Конституції України. 2016 у рамках черг. судової реформи ін-т Н. суддів зазнав певних змін. По-перше, замість парламенту було визначено новий суб'єкт позбавлення суддів імунітету – Вищу раду правосуддя, без згоди якої відтепер суддю не можна затримати або утримувати під вартою чи арештом до винесення обвинувал. вироку судом. По-друге, передбачено, що такої згоди не потрібно у випадку затримання судді під час або відразу ж після вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину. По-третє, на конституц. рівні закріплено положення, згідно з яким суддю не можна притягнути до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінар. проступку. По-четверте, передбачено можливість за рішенням Вищої ради правосуддя тимчасово відсторонювати суддю від здійснення правосуддя. Відповідно до статті 155–1 Кримінал.-процесуал. кодексу України рішення про тимчас. відсторонення судді від здійснення правосуддя у зв'язку з притягненням до кримінал. відповідальності ухвалює Вища рада правосуддя на підставі вмотивов. клопотання Ген. прокурора або його заступника. Його подають до Вищої ради правосуддя щодо судді, якого пі­дозрюють, обвинувачують на будь-якій стадії кримінал. провадження. За даними Вищої ради правосуддя, 2020 вона прийняла 11 рішень про тимчас. відсторонення 11-ти суддів від здійснення правосуддя (2019 також 11 суддів). У цьому році вона прийняла 13 рішень про звільнення 13-ти суддів із посад за вчинення істот. дисциплінар. проступку, грубе чи системат. нехтування обов'язками, що є несуміс. зі статусом судді, або виявили його невідповідність зай­маній посаді (2019 таких рішень прийнято щодо 53-х суддів). 2020 до Вищої ради правосуддя надійшло 18 клопотань про тимчас. відсторонення та продовження строку тимчас. відсторонення суддів від здійснення правосуддя у зв'язку з притягненням до кримінал. відповідальності (2019 – 22 клопотання): 15 клопотань про тимчас. відсторонення судді від здійснення правосуддя у зв'яз­ку з притягненням до кримінал. відповідальності (2019 – 19); 3 клопотання про продовження строку тимчас. відсторонення судді від здійснення правосуддя (2019 – 3). За результатами розгляду клопотань прокуратури Вища рада правосуддя прийняла 8 рішень про задоволення, 2 – про частк. задоволення клопотань про тимчас. відсторонення та продовження строку тимчас. відсторонення судді від здійснення правосуддя у зв'язку з притягненням до кримінал. відповідальності; 3 рішення про відмову у задоволенні клопотання про тимчас. відсторонення судді від здійснення правосуддя у зв'язку з притягненням до кримінал. відповідальності; 5 рішень про повернення без розгляду клопотання про тимчас. відсторонення та продовження строку відсторонення судді від здійснення правосуддя. Протягом 2020 до Вищої ради правосуддя надійшло 341 повідомлення про втручання в профес. діяльність суддів щодо здійснення правосуддя, про вчинення дій, що порушують гарантії незалежності суддів або підривають авторитет правосуддя (2019 – 450 повідомлень).

Широким обсягом Н. наділено суддів Конституц. Суду України. Конституцією України (стаття 149) передбачено, що вплив на суддю Конституц. Суду України в будь-який спосіб заборонено; без згоди Конституц. Суду України його не можна затримати або утримувати під вартою чи ареш­том до винесення обвинувал. вироку судом, за винятком затримання під час або відразу ж після вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину; не можна притягнути до відповідальності за голосування у зв'язку з ухваленням Судом рішень та надання ним висновків, за винятком вчинення злочину або дисциплінар. проступку. 2019 Конституц. Суд України двома третинами від свого складу ухвалив рішення про звільнення з посади судді С. Шевчука (який також обіймав адм. посаду Голови Суду) за вчинення ним істот. дисциплінар. проступку, грубе чи системат. нехтування своїми обов'язками, що є несуміс. зі статусом судді Суду або виявило його невідповідність займаній посаді (пункт 3 ч. 2 статті 149–1 Конституції України). 2020–21 правоохорон. органами розпочато низку кримінал. проваджень як по факту ухвалення Конституц. Судом України певних рішень, так і щодо деяких суддів. У грудні 2020 Президент України В. Зеленський у зв'язку з відповід. кримінал. провадженням своїм указом відсторонив від посади Голову Конституц. Суду України О. Тупицького. Представники Конституц. Суду України та громад. експерти піддали цей указ критиці з огляду на те, що, по-перше, чинне законодавство України не передбачає такого ін-ту, як відсторонення від посади судді Конституц. Суду України, по-друге, Конституція України, що визначає вичерп. перелік повноважень глави держави, не надає йому права на таке відсторонення. У березні 2021 Міжнар. комісія юристів у ООН закликала укр. владу утримуватися від будь-яких дій, що порушують принципи незалежності судової влади, а також скасувати призупинення повноважень Голови Конституц. Суду України. Тоді ж Президент України В. Зеленський своїм указом скасував два укази Президента України В. Януковича: від 14 травня 2013 № 256 «Про призначення О. Тупицького суддею Конституційного Суду України» та від 17 вересня 2013 № 513 «Про призначення О. Касмініна суддею Конституційного Суду України». Підставою для скасування цих указів вказано те, що «окремі судді Конституційного Суду України, призначені Віктором Януковичем, продовжуючи виконувати свої повноваження, створюють загрозу державній незалежності та національній безпеці України, що порушує Конституцію України, права і свободи людини і громадянина». Таке скасування може бути розцінене як фактичне звільнення вказаних суддів з посади. Водночас від 2016 Президент України позбавлений права звільняти суддів Конституц. Суду України – за Конституцією України (стаття 149–1) вирішення цього питання є виключною компетенцією Конституц. Суду України.

Недоторканність депутатів місцевих рад. Цей вид посад. Н. є яскравим прикладом необґрунтов. надання імунітету від кримінал. переслідування особам, які за своїм статусом і характером діяльності не можуть мати такий імунітет. До 1998 в Україні існувала Н. депутатів місц. (сільс., селищ., міських, обл.) рад, встановлена на законодав. рівні (Конституція такого ін-ту не передбачала). Стаття 29 Закону України «Про статус депутатів місцевих рад» (1994) передбачала, що депутата місц. ради не можна притягати до кримінал. відповідальності, арештовувати або піддавати заходам адм. стягнення, що накладаються в судовому порядку, без поперед. розгляду питання радою відповідно до Закону України «Про порядок одержання згоди Ради народних депутатів на притягнення депутата до відповідальності» (1993). Такий порядок притягнення депутатів місц. ради до кримінал. та адм. відповідальності (фактично – Н.) призводив до безкарності сотень місц. депутатів, які вчинили злочини (зокрема тяжкі та особливо тяжкі злочини проти життя та здоров'я, розкрадання держ. майна в особливо великих розмірах, посад. злочини). 1994 Постійна Комісія ВР України з питань боротьби з організов. злочинністю та корупцією розглянула 400 подань прокурорів про надання згоди на притягнення до кримінал. відповідальності 324-х депутатів місц. рад, які були відхилені відповід. місц. радами. Аналіз вчинених депутатами злочинів засвідчив, що їхня найхарактерніша ознака – корислива спрямованість. Кожен другий випадок – посягання на держ. чи колективну власність, у 78 % випадків – розкрадання держ. чи колектив. майна шляхом привласнення, розтрати чи зловживання служб. становищем, зокрема в кожному сьомому випадку розкрадання здійснювали у великому та особливо великому розмірах. Приблизно кожний четвертий вчинений депутатами злочин належав до категорії посад.: зловживання чи перевищення влади або служб. повноважень, халатність, одержання та давання хабарів, служб. підробка. Серед злочинів, вчинених депутатами, – зловживання в госп. сфері, транспортні аварії (зі смертел. наслідками), злісне та особливо злісне хуліганство, незаконні оборудки зі зброєю та наркотиками, насильниц. посягання на особу (нанесення тілес. ушкоджень, вбивства, зґвалтування). Шосту частину злочинів, скоєних депутатами, становили тяжкі та особливо тяжкі злочини. Приблизно кожен шостий депутат, щодо якого порушували питання про притягнення до кримінал. відповідальності, вчинив два і більше злочинів. Але й ці обставини не брали до уваги ради, які відмовляли прокуратурі в наданні згоди на притягнення депутатів до кримінал. відповідальності. За даними МВС України, 1993 у зв'язку з відмовою місц. рад дати згоду на притягнення депутатів до кримінал. відповідальності органи внутр. справ та прокуратури закрили 161 кримінал. справу щодо 170-ти депутатів, а за шість місяців 1994 на цих же підставах (хоча кримінал.-процесуал. законодавство їх взагалі не передбачало) закрито 101 справу щодо 110-ти депутатів. Це створювало в сусп-ві атмосферу невдоволення та політ. напруги, зумовлених порушенням принципів юрид. відповідальності, рівності усіх перед законом, соц. справедливості. 1998 із Закону України «Про статус депутатів місцевих рад» вилучено статтю 29, що означало скасування Н. депутатів місц. рад. Відтоді притягнення депутата місц. ради до кримінал. та адм. відповідальності здійснювали в заг. порядку, 2002 ВР України переглянула питання про притягнення депутата місц. ради до кримінал. відповідальності й встановила, що кримінал. справу щодо такого депутата можна порушувати за рішенням суду або прокурора, а запобіж. захід у вигляді підписки про невиїзд або взяття під варту можна застосовувати до нього винятково за рішенням суду. 2005 Н. депутатів місц. ради відновлено в повному обсязі: парламент доповнив профіл. закон положенням про те, що депутата місц. ради не можна притягнути до кримінал. відповідальності, заарештувати або піддати заходам адм. стягнення, що накладаються в судовому порядку, без поперед. розгляду питання місц. радою. Крім того, визначено новий порядок вирішення питання про притягнення депутата місц. ради до кримінал. відповідальності, який врегулював процедуру звернення прокурора з поданням до відповід. ради, а у разі її відмови – звернення Ген. прокурора України до ВР України. Цього разу Н. депутатів місц. рад проіснувала лише рік – 2006 її знову скасовано (правовим привілеєм місц. депутатів залишилося лише те, що кримінал. справа проти них могла бути порушена прокурором чи судом, а запобіж. захід щодо таких депутатів у вигляді підписки про невиїзд або взяття під варту міг застосовувати винятково суд). Від 2012 профіл. закон передбачає лише особливості повідомлення депутату місц. ради про підозру у вчинені кримінал. правопорушення (таке повідомлення може здійснювати Ген. прокурор, його заст. чи кер. відповід. обл. прокуратури), а також передбачає обов'язок прокурора повідомити про це відповідну раду та обов'язок суду повідомити відповідну раду про застосування до депутата запобіж. заходу.

Недоторканність інших посадових осіб публічної влади. Певним правовим привілеєм, суть якого – в особл. порядку притягнення до кримінал. відповідальності та застосування примус. процесуал. заходів забезпечення, закон наділяє також низку ін. категорій посадовців: чл. Вищої ради правосуддя, чл. Вищої кваліфікац. комісії суддів України; канд. у Президенти України; Упов­новаж. ВР України з прав людини; чл. Рахунк. палати; адвоката; Ген. прокурора, його заст., прокурора Спеціаліз. антикорупц. прокуратури; дир. та працівників Нац. антикорупц. бюро України; Голову Нац. агентства з питань запобігання корупції, його заст. Цей порядок визначає, зокрема, особливості початку досудового розслідування кримінал. правопорушень, вчинених зазначеними особами, повідомлення їм про підозру. Закон також встановлює, що привід, затримання чи арешт і пов'язані з цим обшук особи та/або огляд речей співроб. кадр. складу розвідувал. органу під час виконання ним посад. (служб.) обов'язків здійснюються винятково в присутності уповноваж. представників відповід. розвідувал. органу. У разі затримання співроб. кадр. складу під час виконання ним посад. (служб.) обов'язків за підозрою у вчиненні злочину або обрання щодо нього запобіж. заходу у вигляді тримання під вартою його утримують окремо від ін. осіб (такий правовий привілей мають також працівники Нац. антикорупц. бюро України). Упов­новажена служб. особа, яка здійснює привід, затримання чи арешт співроб. кадр. складу під час виконання ним посад. (служб.) обо­в'язків, зобов'язана негайно повідомити про це відповід. розві­дувал. орган. Під час виконання співроб. контррозвідувал. органів та підрозділів СБУ служб. обо­в'язків їх адм. затримання, а також особистий огляд чи огляд речей, що є при них, транспорт. засобів, які вони використовують, у разі необхідності проводять, окрім випадків вчинення ними кримінал. правопорушень, у присутності уповноваженого представника відповід. органу чи підрозділу СБУ. Відповідно до Віден. конвенції про дипломат. відносини 1961 (статті 29, 31) імунітетом від кримінал., адм. та цивіл. відповідальності користуються дипломати. Цією Конвенцією передбачено, що особа дипломат. агента є недоторканною; вона не підлягає арешту або затриманню в будь-якій формі; держава перебування зобов'язана ставитися до неї з належ. повагою і застосовувати всі необхідні заходи для запобігання будь-яких посягань на її особу, свободу та гідність. Іноз. дипломати користуються таким імунітетом в Україні, а укр. дипломати – у державах їхнього перебування.

Літ.: Омельченко Г., Білас І., Єрмак А., Мельник М. Обрані і недоторканні // ГУ. 1994, 19 жовт.; Окрема думка судді Конституційного Суду України М. І. Мельника стосовно Висновку Конституційного Суду України у справі щодо недоторканності народних депутатів України від 19 червня 2018 року // Вісн. Конституц. Суду України. 2018. № 4; Вирок, яким Януковича засуджено до 13 років тюрми, встояв в апеляції (документ) // Резонанс. 2020, 2 жовт.; Центр політико-правових реформ закликав Зеленського скасувати указ про відсторонення Голови КСУ: заява // Судебно-юрид. газ. 2021, 11 янв.; Інформаційно-аналітичний звіт про діяльність Вищої ради правосуддя у 2020 р. К., 2021.

М. І. Мельник

Статтю оновлено: 2021

Покликання на статтю
М. І. Мельник . Недоторканність // Енциклопедія Сучасної України: електронна версія [веб-сайт] / гол. редкол.: І.М. Дзюба, А.І. Жуковський, М.Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2021. URL: https://esu.com.ua/search_articles.php?id=72883 (дата звернення: 22.10.2021)