Некрополістика — Енциклопедія Сучасної України

Некрополістика

НЕКРОПОЛІ́СТИКА – історична дисципліна, що досліджує некрополі як історичні та культурні пам’ятки, а також їхній інформаційний потенціал. Оскіль­ки Н. як окрема галузь істор. науки ще тільки формується (триває розроблення теор. підґрунтя), її дисциплінар. статус остаточно не з’ясо­ва­ний. Вона тісно пов’язана з генеалогією, біографістикою, просопографією, мистецтвознавством, археологією, етнологією та ін. Перші поховал. комплекси виникли у стародавні часи внаслідок зародження у людей культу предків. Облаштування остан. притулку для небіжчиків і здійснення складних обрядів були вдячністю душам пращурів за турботу та піклування – оборону роду й племені від злих духів, голоду, стихій. лих тощо. Тоді ж сформувалася традиція супроводжувати поховання тризнами, жертвоприношеннями, покладанням поховал. речей – посуду, зброї, одягу, прикрас, їжі (того, що може знадобитися у потойбіч. житті). Культурну та станову належність померлих визначали спо­сіб і процес поховання (трупопокладення або попереднє спалювання, розміщення тіла в труні, саркофазі чи обмотування полотном), розташування (на спині, на боці, із притиснутими до грудей ногами тощо), набір поховал. речей і вид могили (природна або рукотворна: печера, яма, курган та ін.), кількість поховань (індивід. чи групова могила), місце, обране для некрополя (степ, лісові галявини, горбки). Археологи, які досліджують стародавні поховання й некрополі, класифікують їх як визначне джерело, що дає можливість реконструювати екон. розвиток людської популяції, торг. й політ. зв’язки, військ. конфлікти, особливості побуту, вірування та світоглядні уявлення, соц. життя – станове розшарування й тип самоорганізації тощо. Інколи спосіб поховання є осн. рисою для визначення культур. належності поселень певного ареалу. Найвідоміші стародавні поховання – скіф. кургани Солоха, Гайманова Могила (див. Гайманове курганне поле), Товста Могила, а також слов’ян. кургани, датовані 10 ст. (напр., Чорна Могила в Чернігові). Із розвитком цивілізації та поширенням серед людства осн. світ. релігій, обряди поховань та орг-ція некрополів стали більш універсал., сформувалося кілька осн. типів, зумовлених реліг. переконаннями. Поступово виникли й нові форми поховання – водночас зі звич. могилами отримали поширення, особливо серед привілейов. верств сусп-ва, мавзолеї та склепи. Для християн. традиції престиж. місцем для останнього спокою стало місце біля храму (найвідоміших людей ховали на церк. погості, а деяких з них – навіть усередині). Мавзолеї (притаманні для країн Сходу) та склепи (більш розповсюджені серед християн зх. обряду) були родин. похованнями, де протягом кількох століть спочивали представники одного чи кількох споріднених родів (вони переважно добре зберігалися протягом тривалого часу). Розшарування сусп-ва зумовило поділ цвинтарів на елітні та звичайні. Могили пересіч. небіжчиків рідко існували понад 100 р., оскільки розвиток міст та їхньої інфраструктури призводив до подорожчання землі, тому такі поховання ставали місцем спокою ін. небіжчиків. Християн. традиція сприяла появі поховал. пам’ятників, що нерідко ставали шедеврами мист-ва. Крім того, вони є носіями певної інформації, вираженої у символіч. формі: зрізана колона – для юнаків, троянда – для дівчат, ягня – для немовлят, голубина пара – для наречених чи молодого подружжя, вінки слави чи зброя – для вояків, чаша, обвита змією, – для лікарів, книга – для письменників тощо. Цю інформацію доповнює вирізана по дереву чи каменю, відлита у бронзі або виконана фарбою епітафія. Окрім імені та дат життя, вона може містити інформацію про соц. стан, сусп. значення, профес. досягнення, родинні зв’язки. Інколи епітафія є літ. твором (часто вір­шованим), написаним відомими поетами на замовлення. У більшості європ. країн існують мемор. некрополі, що мають значну істор. і культурну цінність. На деяких з них створ. пантеони нац. слави, де поховано найвизнач­ніших держ., політ., наук., військ., культур. діячів. Серед них – Гайґетський цвинтар у Лондоні, Пер-Лашез – у Парижі, Повозки – у Варшаві, некрополь Новодівичого монастиря – у Москві, Байкове кладовище – у Києві, Личаківський цвинтар (див. «Личаківсь­кий цвинтар» Музей-заповідник) – у Львові та ін. Окремі питання Н. у Зх. Європі вивчали ще у 17–18 ст., однак розквіт наук. Н. припав на 2-у пол. 19 – 20 ст. і по­в’язаний із виходом фундам. видання, присвяч. нац. пантеонам. Об’єктами дослідж. науковців стали історія формування цих кладовищ, історія окремих могил, біографії небіжчиків, епітафії, намогил. пам’ятки. Серед фундаторів Н. у Рос. імперії та Росії – великий князь Микола Михайлович, В. Саїтов, Б. Модзалевсь­кий, В. Шереметьєвський, В. Черно­­п’ятов. У працях рос. істориків часто зустрічаються відомості про українців, похованих поза тер. істор. батьківщини, і матеріали, що стосуються поховань у різних укр. містах і регіонах. Активно розвивається сучасна рос. Н.: вийшли друком праці, присвяч. столич. (Москви та С.-Пе­тербурга) і провінц. (Воронежа, Твері, Тули та ін.) некрополям; опубл. списки похованих на рос. і православ. кладовищах за кордоном – у Франції, Італії, Греції, Єгипті, Швей­царії (серед похованих на цих цвинтарях багато українців). Рос. дослідники акцентують увагу й на розвиткові методики опису поховань, висвітленні джерел. бази некрополіст. студій (А. Шумков, Д. Шилов, М. Талалай, І. Грезін та ін.). Перші студії з укр. Н. належать до 1-ї пол. 19 ст. і пов’язані з працями М. Берлинського, Є. Болховітінова, М. Максимовича, І. Фундуклея. Детальніше некрополіст. сюжети розроблені у публікаціях М. Закревського, М. Захарченка, В. Чеховського, М. Петрова. Велике значення для наук. становлення дисципліни мали роботи вчених 1-ї пол. 20 ст., зокрема М. Стельмашенка, Ф. Бахтинського, Л. Голубєвої, М. Каргера. За часів воєн. дій 1918–20 і комуніст. режиму на землях України загинуло багато поховань і кладовищ, що мали визначну істор. та культурну цінність, у ході пограбувань дворян. маєтків зруйновано родинні склепи й церк. погости. У Києві знищено Аскольдову могилу – некрополь, де були поховані представники укр. аристократії, відомі науковці, письменники, громад. діячі, військовики. Бурхливий розвиток міст призвів до знесення старовин. кладовищ і забудови цих тер., що у країні, яка «боролася з минулим», сприймалося цілком природно. Знач. поштовх укр. некрополіст. дослідж. ще у рад. часи надала Л. Проценко – авторка кількох фундам. праць і путівників по кладовищах та багатьох статей із питань укр. Н. 1993 на 1-му Міжнар. конгресі некрополезнавців (м. Вроцлав, Польща) вона вперше підняла питання про надання Байковому кладовищу та Лук’янівському кладовищу в Києві статусу заповідних. Цю ініціативу Л. Проценко підтримала ЮНЕСКО, у результаті чого на Лук’янів. цвинтарі створ. заповідник і музей при ньому. Нині меморіали існують також на Байковому кладовищі та Личаків. цвинтарі у Львові. Одночасно з Л. Проценко у галузі Н. працювали А. Бойко, Ю. Квітницький-Рижов, продовжують свої дослідж. Л. Стеннік, Н. Коваленко, І. Дивний, Ю. Ходорковський, Н. Нікітенко та ін.

Літ.: Проценко Л. А. Методика укладання довідників «Некрополі України» // Вісн. Укр. т-ва охорони пам’яток історії та культури. 1991. № 2; Її ж. Історія Київського некрополя. К., 1995; Ходорковський Ю. Єврейські некрополі України. К., 1998; Некрополі України. К., 1999; Збірник на пошану Л. А. Проценко. К., 2000; Проценко Л., Костенко Ю. Лук’я­нівське цивільне кладовище: Путівник. К., 2001; Войцехівська І. Н., Дмитрієнко М. Ф. Некрополістика // Спец. істор. дисципліни. К., 2008.

В. В. Томазов

Статтю оновлено: 2021

Покликання на статтю
В. В. Томазов . Некрополістика // Енциклопедія Сучасної України: електронна версія [веб-сайт] / гол. редкол.: І.М. Дзюба, А.І. Жуковський, М.Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2021. URL: https://esu.com.ua/search_articles.php?id=73027 (дата звернення: 20.09.2021)