Новий рік

НОВИ́Й РІК — традиційне календарне свято. Видiляють гол. істор. джерела формува­н­ня традиц. новорiч. святковостi українцiв: авто­хтон­нi звичаї та обряди словʼян. язичниц. свята зимового сонце­стоя­н­ня — «керечуна»; давнi поганськi традицiї березневого Н. р.; християн. обрядовiсть; заг.-європ. традицiї першосiчневого Н. р. У давнiх українцiв, як i в багатьох землероб. народiв Європи, рiк роз­починався навеснi. Пiсля прийня­т­тя християнства за греко-вiзант. обрядом початком церк. та громад. року стало 1 вересня. Згідно з офiц. документами, від кiн. 14 ст. в Українi була вiдома традицiя зустрiчi Н. р. 1 сiчня, хоча в народi вона прищепилася значно пiзнiше. У феодал. містах України прихід календар. Н. р. урочисто зу­стрічали цехові ремісники. На святк. сходках вони під­водили під­сумки минулого року, обирали нового цехмістра, посвячували в під­майстри й майстри. Свято Н. р. ві­ді­гравало важливу роль в організації внутр. сусп. і госп. року Запороз. Січі. За давнім козац. звичаєм 1 січня, як і на Великдень чи 1 жовтня (Покрова), проводили заг.-військ. ради для вибору старшини, причому новорічну раду вважали обо­вʼязк., а дві ін. скликали лише в разі потреби. Серед укр. селянства до поч. 20 ст. зберiгалися новорiчнi звичаї змiшаного язичниц.-християн. походже­н­ня. Так, новорiчнi свята вважали чарiвним часом, коли пробуджувалася та ставала небезпеч. усiляка нечиста сила. Вiрили, що на святах присутнi душi померлих родичiв, яких також боялися i намагалися умилостивити. Побутувало уявле­н­ня про те, що в новорiчну нiч вiдкривається небо i в Бога можна по­просити що завгодно. До цiєї ночi, як i до свята Iвана Купала, приуроченi пере­кази про палахкоті­н­ня грошей та скарбів. Дуже довго вiрили в те, що характер новорiч. свята впливає на долю всього року. На цьому ґрунтi сформувалися звичаї, обряди, заборони та обмеже­н­ня, в яких яскраво вiдбився мiфол. свiто­гляд хлiбороба, його невпев­ненiсть у завтрашньому днi, страх перед стихiй. силами природи. Традиц. новорiчна обрядовiсть українцiв — цiла низка зимових свят, серед яких видiляють перiод дванадцятиде­н­ня з кульмiнац. точками 25 грудня (Рiздво), 1 сiчня (Н. р.) i 6 сiчня (Хреще­н­ня). Навколо цих дат церк. та громадян. календаря складався над­звичайно багатий комплекс звичаєвостi. Остан. день старого i перший день нового року українцi вiдзначали як свята Меланки (Маланки) i Василя. На вiдмiну вiд Рiздва i Хреще­н­ня цi днi не мали важливого значе­н­ня в релiг. календарi, тому в їхнiй обрядовостi майже не по­мiтно церк. мотивiв. Вечiр напе­редоднi Н. р. у народi називали щедрим, або багатим, що повʼя­зано з традицiєю готувати багатий святк. стiл, на якому пере­важали скоромнi страви. У пн. р-нах України готували другу кутю, тому сам вечiр називали «щедра кутя». До святк. меню входили також пироги з сиром, мʼясом та iн. начинкою, вареники iз сметаною, гречанi млинцi, книшi, смажене порося, ковбаси, шлунок. Усi цi страви були традиц. для новорiч. столу українцiв. Пiд Н. р. у селян. госп-вi виконували дiї магiчно-вироб. при­значе­н­ня. Так, було заведено в цей день при­вчати до роботи молодих коней i волiв, їх уперше запрягали. У деяких мiсцевостях «на Маланки» ловили горобцiв i спалювали їх у вогнi. Попiл, що лишався, разом з на­сi­н­ням весною кидали в землю, сподiваючись таким чином захистити поля вiд птахiв. Українцям, як й iн. європ. народам, вi­домий обряд «ляка­н­ня дерев»: господар пiдходив з сокирою до дерева, звертаючись до нього: «Як уродиш — не зрубаю, як не вродиш — зрубаю» — i тричi легенько торкався сокирою стовбура. Наслiдком цих дiй мав бути рясний урожай фруктiв. На Бой­кiвщинi пiд Н. р., як i напередоднi Рiздва, ходили до рiчки або колодязя обмивати обряд. хлiб — «керечун». Потiм його приносили додому i котили по простеленому полотнi вiд порога до стола, сподiваючись ви­значити долю кожного члена сiмʼї. Одну частину роз­рiзаного «керечуна» зʼїдали, другу — давали худобi, третю — залишали до дня, коли вперше їхали в поле орати. Побутувало багато новорiч. прикмет і воро­жiнь (див. Ворожі­н­ня). Так, на Пол­тавщинi в новорiчну нiч дивилися на хмари: якщо вони йшли з Пд., вiрили, що буде врожай на ярину, якщо з Пн. — на озимину. Тiєї ж ночi намагалися дi­знатися, якi зерн. культури будуть найбiльш урожайними на­ступ. року. Для цього надворi лишали пучечки пшеницi, жита, ячменю, вiвса та iн. Вважалося, що краще вродить та культура, на яку впав iнiй. Яскраво iгровий характер мали дiвочi ворожi­н­ня про майбутню долю. При­ступаючи до них, дiв­чата за­звичай намагалися вiдпо­вiсти на пита­н­ня: чекати в Н. р. шлюб чи смерть; якщо шлюб — то куди; хто буде чоловiком; чи буде шлюб щасливим. Новорiчнi ворожi­н­ня подiляють на iндивiд. та колективні. Причому остан­нi порiвняно швидше втратили своє магiчне значе­н­ня i стали веселою традиц. роз­вагою. Характер. прикметою новорiч. свята в Українi було щедрува­н­ня — давнiй нар. звичай цере­мо­нiал. обходiв хат з побажа­н­нями щастя чл. сiмʼї, щедрого врожаю i при­множе­н­ня худоби. Подiл на щедрiвки, новорiчнi пiснi й колядки досить умовний. Бiльшiсть до­слiдникiв уважають їх єдиним за своїми худож. i функцiон. особливостями фольклор. жанром, що створювався на базi спiл. аграр. традицiї. Гол. ознака новорiч. щедрува­н­ня полягає в тому, що цей обряд (на вiдмiну вiд колядува­н­ня) значно менше за­знав впливу церк. iдеологiї i бiльш цiлiсно збе­рiг дохристиян. риси. Пока­зовi в цьому планi календарнi обходи за участі масок (див. Маска) — «Коза» i «Маланка», що мали свiй характер. обряд. сценарiй, драм., пiсен., муз. репертуар, певну територiю побутува­н­ня. Рiздвяно-новорiч. обряд «Коза» типовий пере­дусiм для зони По­лiс­ся (як укр., так i бiлорус.), де були зафiксованi найдавнiшi й найроз­горнутiшi його варiанти. Обряд цiкавий як релiкт синкрет. фольклор. дiйства, в якому водночас зливалися магiя, спiв, музика, драм., iгровi, хореогр. елементи. Його ядро становила календарна пiсня «Го-го-го коза» iз сюжетно повʼязаним i синхронi­зов. у часi танцем-пантонiмою ряджених виконавцiв. До прийня­т­тя християнства цей обряд. комплекс, вiрогiдно, входив у систему мiфол. уявлень i язичниц. цере­монiй, повʼязаних з поч. весняного Н. р. (звiдси — мотив «ярої кози»). Важлива громад. функцiя ряджених колядникiв полягала в тому, щоб роз­i­грати традиц. святк. ви­ставу в кожнiй хатi, що за по­вiрʼями обiцяло господарям щастя i добробут. Центр. моментом сакрал. дiйства був танок «кози», її «вмира­н­ня» i «воскресi­н­ня», що символiзувало цикліч. круговорот часу, прихiд Н. р. i вiдродже­н­ня природи. Аграрно-магiчну спря­мованiсть обходiв з «козою» яс­краво роз­крито в текс­тi пiснi, де в гiперболiзов. образах по­дано картину майбут. щедрого врожаю («Де коза ходить, там жито родить», «Де коза ногою, там жито копою», «Де коза рогом, там жито стогом»). На остан. стадiї свого iснува­н­ня обряд «Коза» втратив первiсну магiчну функцiю та транс­формувався в нар. ви­ставу паро­дiйно-гуморист. плану. Архаїч. сюжет драм. дiйства все бiльше вiдходив вiд свого пiсен. аналога, доповнювався новими епiзо­дами й мiзансценами, внаслiдок чого роз­ширювалося й коло традиц. персонажiв рядже­н­ня. Так, поруч з осн. зооморф. маскою в ритуал. обходi ви­ступали: «дiд», «баба», «журавель», «кiнь», «єврей», «циган», «лiкар», «козаки», «гончарi», «юристи» тощо. Вiтаючи господарiв зі святом, маскованi парубки роз­iгрували гуморист. сценки: «сварки дiда i баби», «дої­н­ня кози», «лiкува­н­ня кози», «продаж кози на ярмарку» тощо. Деякi з цих сюжетiв стали склад. частиною й укр. рiздвяного вертепу (як ляльк., так i у виконан­нi живих акторiв). Пере­житки поганської архаїки законсервував у собi й карнавал. новорiч. обряд «Маланка» («Меланка»). Своєю на­звою вiн зобо­вʼязаний св. Меланiї, день якої, згiдно з церк. календарем, вiд­зна­чають 31 грудня (13 сiчня за григорiан. календарем). У недалекому минулому цей звичай був роз­по­всюджений на знач. теренах — вiд Карпат до Слобожанщини. Осн. iстор. ядро цієї тер., очевидно, складали при­днiстров. землi Подi­л­ля, Галичини, Буковини, вiдомi своєю давньою аграр. культурою ще з доби неолiту. У Карпат.-Приднi­стров. регiонi за традицiєю роль гол. обряд. персонажа — «Маланки» виконував хлопець, пере­­­одягнений у жiн. нар. костюм. Усi iн. ролi також виконували парубки. На Поднi­провʼї та Лiв­обереж. Українi давнiй чол. привiлей у щедруван­ні втратив силу, тому ритуал. обходи здiйснювали тут спiльно обидві статеві групи мо­лодi (або ж у них брали участь самi дiвчата чи дiти). Походже­н­ня обрядодiйства «Маланка» ви­вчено ще недо­статньо, його джерела, як i джерела обряду «Коза», сягають глибин. пластiв язичниц. iдеологiї словʼян. Первiсна функцiя святк. церемонiй — заклинально-магiчна: за допомогою слова, пiс­нi, танцiв, певних церемонiй чл. сiльс. територ. громади намагалися забезпечити врожай, здо­ровʼя, добробут кожної сiмʼї у Н. р. Характернi з цього по­гляду символ. дiї ряджених: оранка по снiгу, iмiтацiя сія­н­ня i молотьби, танцi-стрибки на току тощо. Вважають, що за фольк­лор. персонажами Маланки та Василя приховані мiфол. образи давнiх сло­вʼян. божеств — Ма­ко­шi й Велеса. Уже в 19 ст. цей обряд сут­тєво транс­формувався і пере­творився на святк. роз­вагу, своєрiд. сiльс. карнавал, провід­ну роль у якому вiдi­гравали шлюбнi мотиви (пере­одягнені хлопцi вiдвiдували насамперед двори, де були дiвчата на ви­дан­нi). Пiд вiкнами хат обовʼязково виконували пiсню про Маланку-Поднiстрянку — молоду господиню, яка в одних варiантах випасала качурiв або коней, у других — «шовки пряла», у третiх — «бiль бi­лила» тощо. За­йшовши до хати, травестована «Маланка», згiдно з законом карнавал. iнверсiї, зображувала господиню, що все робить не до ладу. Карикатурно-ґротеск. порт­рет «гулящої та ледачої молодицi» служив немовби попередже­н­ням для дiвчат, які стояли на порозi по­друж. життя. Таким чином в iгровiй формi учасники рядже­н­ня по-своєму утверджували норми нар. моралi, виконували певну етнопед. функцiю. Логiч. продовже­н­ням карнавал. обходiв з «Маланкою» були заг.-сiльс. но­ворiчнi ритуали в день св. Василiя (Василя). Вiдомi у пд.-зх. р-нах України пiд на­звами «сход», «пляс», «джок», «данець», вони проходили за­звичай на схрещен­нi дорiг, де ще в дохристиян. часи вiдбу­валися рiзно­манiтнi колективнi церемонiї. У ролi органiзаторiв таких заходiв ви­ступали обʼєд­на­н­ня молодих чоловіків — парубо­чi громади, а їхнiй лiдер («береза», «калфа») виконував функцiї громад. роз­порядника й цере­монi­мей­стера. Специфiка ново­рiч. «сходу» полягала в тому, що парубки приходили в масках, зокрема це надавало танцям особливого карнавал. колориту. Як складова частина новорiч. свята Маланки-Василя в окремих селах Прикарпа­т­тя, Подi­л­ля, Пн. Буковини до наших днiв збереглися турнiри ряджених з боротьби, що носили характер заг.-сiльс. публiч. видовища. Повʼязанi з культом родючостi й померлих, ритуал. агони (змага­н­ня) сягають своїми корi­н­нями первiс. су­спільства. Нині, як i колись, у них беруть участь рядженi парубки з «кутових» територ. груп, що суперничають мiж собою. Вiд кожної з них у турнiрi пред­ставлена одна або кiлька масок. Зберiгається звичай, за яким «маланкарi», що програли, повин­нi пригостити пере­можців, які отримують право провести в себе заг.-сiльс. святк. танцi. Пiсля викона­н­ня всiх ритуал. обо­вʼязкiв учасники обходiв з масками повин­нi були скупатися в освяч. проточ. водi на Водохреще. За повiрʼям, це мало захистити їх та запобiгти вiд спiл­кува­н­ня з нечи­стою силою. Обряди «Коза» i «Маланка» — го­ловнi, але далеко не єдинi форми по­здоровчих новорiч. обходiв в Українi. Так, на Чернiгiвщинi та Пн. Київщинi до поч. 20 ст. мав мiсце своєрiд. театралiз. звичай проводiв старого i зустрiчi Н. р. Увечерi 31 грудня з парубками-щедрiвниками ходили «Старий рiк» i «Н. р.». Першого одягали, під­мостивши горб, як діда-жебрака — у дiрявий вивернутий кожух, обвiшували вʼязан­ками цибулi й бляшанками. Роль Н. р. виконував гарний парубок у святк. нар. вбран­нi, прикрашений квiтами й рiзнокольор. стрiч­ками. У кожнiй хатi, куди заходили рядженi, вiдбувалася характерна сценка. Спочатку за стiл садовили «дiда» i з ним проводжали старий рiк, потiм з жартами i штурханами «дiда» виганяли з-за столу i на його мiсце з великими почестями садовили «Н. р.». Українцi намагалися зу­стрiти Н. р. якомога веселiше, уникаючи сварок i всього не­приємного, вiрили, що це захистить вiд нещасть протягом року. Увечерi на «Маланки» у селах практикувалися жартiвливі крадiжки речей, госп. iнвентарю, худоби тощо. Все за­бране повертали господарям, але для цього їм необхiдно було заплатити викуп, тобто пригостити. У деяких мiсцевостях iгровi крадiжки з двору дiвчини вважали прикметою майбут. свата­н­ня. Подекуди засилали сватiв 31 грудня або 1 сiчня, що, за по­вiрʼями, мало забезпечити щасливе родин­не життя. З днем Василя на знач. тер. України повʼязаний звичай «полазника» (першого вiдвiдувача). Ним могли бути не лише люди, а й до­машнi тварини, зокрема кiнь, пi­вень, вiвця, теличка. Їх заводили в хату й вірили, що це принесе добро людям й тваринам. Вираз. аграрно-магiч. змiст мав обряд «засiва­н­ня», або «посипа­н­ня», вi­домий не лише в Українi, а й у сх. словʼян в цiлому. Ще вдосвiта по селу ходили посипальники (хлопчики 7–14 р.). У руках вони носили торбинки або рукавицi, напов­ненi зерном. Заходячи до хати, посипальники здiйснювали сим­волiч. засiв, що су­проводжувався традиц. побажа­н­нями («На щастя, на здоровʼя, на Новий рiк. Роди жито, пшеницю, на загородi бика й телицю, на кошарi барана й ягницю, у зачiпку дiтей копицю», або «Сiю, сiю, посiваю, з Новим роком Вас вiтаю!»). Поси­пальникiв при­ймали як найбажаніших гостей та за­прошували сiсти до столу. Нерiдко хлопчаки наслiдували квокта­н­ня курей, а їх, жартуючи, смикали за чуба або за вуха, «щоб курчата були чубатi, вухатi й волохатi». У деяких мiсцевостях перший засi­вальник повинен був обмолотити макогоном снiп жита, що стояв на покутi вiд Рiздва. Природ. процес руйнува­н­ня та iстор. транс­формацiї нар. новорiч. обрядовостi українцiв значно при­скорився у 20 ст. В умовах тота­лiтар. комунiст. режиму її ототожнювали з реакц. пере­житками, по­слiдовно пере­слiдували й вико­рiнювали пiд гаслами во­йовничого атеїзму, боротьби з «нацiоналiз­мом» i «патрiархальщиною». У рад. добу публічно спів­ати колядки й щедрівки, ходити з різдвяною зіркою або вертепом, влаштовувати карнавал. дійства типу «Маланка» і «Коза» було заборонено, тому на порушників накладали різного роду покара­н­ня. Оскiльки свято Н. р. було включене до календаря офiц. «червоних» дат рад. су­спільства, у ньому бачили насамперед альтернативу церк. Рiздву, трактували й органiзовували як важливий полiт. та iдейно-вихов. захiд. Лише від серед. 1930-х рр., пiсля опублiкува­н­ня директив. стат­тi секр. ЦК КП(б)У П. Постишева, було до­зволено викори­ста­н­ня но­ворiч. ялинки в громад. побутi. При­близно в цей же час намiти­лась тенденцiя до пере­творе­н­ня Н. р. зi свята сiмей. на громад., що зна­йшло вияв у звичаї його колект. вiдзначе­н­ня на виробництвах, в установах, закладах культури й освiти, клубах та театрах. По­ступово в побутi українцiв набули пошире­н­ня: обмiн новорiч. подарунками, вiтал. листiвками; влаштовували новорiчнi ви­стави, дит. ранки й бали-маскаради за участі Дiда Мороза, Снiгуроньки та iн. казк. персо­нажiв. Пере­важно в мiстах набув пошире­н­ня ритуал запале­н­ня вогнiв новорiч. ялинки на площах i скверах як своєрiд. театралiз. пролог свята. Надмiрна полiтиза­цiя Н. р. у рад. період виявлялася не лише в пропагандист. гаслах i заходах, а й у пере­творен­нi дит. маскараду на «карнавал пʼятирiчок», у появi конʼюнктур. масок на зразок «стахановця», «ворошилов. стрiльця», «консти­туцiї СРСР» тощо. У Рад. Українi двiчi (на поч. 1920-х рр. і в 1960–70-х рр.) намагалися штучно за­провадити осучасненi щедрiвки, що поетизували «гран­дiознi со­­цiалiст. пере­творе­н­ня», але цi спроби виявилися нежит­тє­­здат­ними. У той час, коли на рiднiй землi, де панувала комунiст. iдео­логiя, традиц. щедрiвки вважали «небажаним» жанром фольклору, в укр. дiаспорi на рiзних континентах їх цiнували як найдорожчий духов. скарб, привезений з Батькiвщини. В Українi унаслiдок того, що Церква не прийняла громадян. григорiан. календар (за­проваджений бiльшов. урядом 1918) й залишалася вiрною юлiан. лiточис­лен­ню, по­ступово сформувалася гiбридна традицiя зус­трiчi старого Н. р. з 13 на 14 сiчня. Саме з цим перiодом в укр. селi нерiдко повʼязане додержа­н­ня давнiх нар. звичаїв, зокрема сi­мей. трапези, ворожi­н­ня, рядже­н­ня, щедрува­н­ня, засiва­н­ня. Нині в незалеж. Україні від­сутня будь-яка дис­кримінація щодо вияву своїх нац. почут­тів, дотрима­н­ня нац. звичаїв та обрядів.

Завантажити статтю