Новий рік — Енциклопедія Сучасної України

Новий рік

НОВИ́Й РІК – традиційне календарне свято. Видiляють гол. істор. джерела формування традиц. новорiч. святковостi українцiв: автохтоннi звичаї та обряди слов’ян. язичниц. свята зимового сонцестояння – «керечуна»; давнi поганськi традицiї березневого Н. р.; християн. обрядовiсть; заг.-європ. традицiї першосiчневого Н. р. У давнiх українцiв, як i в багатьох землероб. народiв Європи, рiк розпочинався навеснi. Пiсля прийняття християнства за греко-вiзант. обрядом початком церк. та громад. року стало 1 вересня. Згідно з офiц. документами, від кiн. 14 ст. в Українi була вiдома традицiя зустрiчi Н. р. 1 сiчня, хоча в народi вона прищепилася значно пiзнiше. У феодал. містах України прихід календар. Н. р. урочисто зустрічали цехові ремісники. На святк. сходках вони підводили підсумки минулого року, обирали нового цехмістра, посвячували в підмайстри й майстри. Свято Н. р. відігравало важливу роль в орг-ції внутр. сусп. і госп. року Запороз. Січі. За давнім козац. звичаєм 1 січня, як і на Великдень чи 1 жовтня (Покрова), проводили заг.-військ. ради для вибору старшини, причому новорічну раду вважали обо­в’язк., а дві ін. скликали лише в разі потреби. Серед укр. селянства до поч. 20 ст. зберiгалися новорiчнi звичаї змiшаного язичниц.-християн. походження. Так, новорiчнi свята вважали чарiвним часом, коли пробуджувалася та ставала небезпеч. усiляка нечиста сила. Вiрили, що на святах присутнi душi померлих родичiв, яких також боялися i намагалися умилостивити. Побутувало уявлення про те, що в новорiчну нiч вiдкривається небо i в Бога можна попросити що завгодно. До цiєї ночi, як i до свята Iвана Купала, приуроченi перекази про палахкотіння грошей та скарбів. Дуже довго вiрили в те, що характер новорiч. свята впливає на долю всього року. На цьому ґрунтi сформувалися звичаї, обряди, заборони та обмеження, в яких яскраво вiдбився мiфол. свiтогляд хлiбороба, його невпев­ненiсть у завтрашньому днi, страх перед стихiй. силами природи. Традиц. новорiчна обрядовiсть українцiв – цiла низка зимових свят, серед яких видiляють перiод дванадцятидення з кульмiнац. точками 25 грудня (Рiздво), 1 сiчня (Н. р.) i 6 сiчня (Хрещення). Навколо цих дат церк. та громадян. календаря складався надзвичайно багатий комплекс звичаєвостi. Остан. день старого i перший день нового року українцi вiдзначали як свята Меланки (Маланки) i Василя. На вiдмiну вiд Рiздва i Хрещення цi днi не мали важливого значення в релiг. календарi, тому в їхнiй обрядовостi майже не по­мiтно церк. мотивiв. Вечiр напе­редоднi Н. р. у народi називали щедрим, або багатим, що пов’я­зано з традицiєю готувати багатий святк. стiл, на якому переважали скоромнi страви. У пн. р-нах України готували другу кутю, тому сам вечiр називали «щедра кутя». До святк. меню входили також пироги з сиром, м’ясом та iн. начинкою, вареники iз сметаною, гречанi млинцi, книшi, смажене порося, ковбаси, шлунок. Усi цi страви були традиц. для новорiч. столу українцiв. Пiд Н. р. у селян. госп-вi виконували дiї магiчно-вироб. призначення. Так, було заведено в цей день привчати до роботи молодих коней i волiв, їх уперше запрягали. У деяких мiсцевостях «на Маланки» ловили горобцiв i спалювали їх у вогнi. Попiл, що лишався, разом з на­сiнням весною кидали в землю, сподiваючись таким чином захистити поля вiд птахiв. Українцям, як й iн. європ. народам, вi­домий обряд «лякання дерев»: господар пiдходив з сокирою до дерева, звертаючись до нього: «Як уродиш – не зрубаю, як не вродиш – зрубаю» – i тричi легенько торкався сокирою стовбура. Наслiдком цих дiй мав бути рясний урожай фруктiв. На Бой­кiвщинi пiд Н. р., як i напередоднi Рiздва, ходили до рiчки або колодязя обмивати обряд. хлiб – «керечун». Потiм його приносили додому i котили по простеленому полотнi вiд порога до стола, сподiваючись визначити долю кожного члена сiм’ї. Одну частину розрiзаного «керечуна» з’їдали, другу – давали худобi, третю – залишали до дня, коли вперше їхали в поле орати. Побутувало багато новорiч. прикмет і воро­жiнь (див. Ворожіння). Так, на Пол­тавщинi в новорiчну нiч дивилися на хмари: якщо вони йшли з Пд., вiрили, що буде врожай на ярину, якщо з Пн. – на озимину. Тiєї ж ночi намагалися дiзнатися, якi зерн. культури будуть найбiльш урожайними наступ. року. Для цього надворi лишали пучечки пшеницi, жита, ячменю, вiвса та iн. Вважалося, що краще вродить та культура, на яку впав iнiй. Яскраво iгровий характер мали дiвочi ворожiння про майбутню долю. Приступаючи до них, дiв­чата зазвичай намагалися вiдпо­вiсти на питання: чекати в Н. р. шлюб чи смерть; якщо шлюб – то куди; хто буде чоловiком; чи буде шлюб щасливим. Новорiчнi ворожiння подiляють на iндивiд. та колективні. Причому останнi порiвняно швидше втратили своє магiчне значення i стали веселою традиц. розвагою. Характер. прикметою новорiч. свята в Українi було щедрування – давнiй нар. звичай цере­мо­нiал. обходiв хат з побажаннями щастя чл. сiм’ї, щедрого врожаю i примноження худоби. Подiл на щедрiвки, новорiчнi пiснi й колядки досить умовний. Бiльшiсть до­слiдникiв уважають їх єдиним за своїми худож. i функцiон. особливостями фольклор. жанром, що створювався на базi спiл. аграр. традицiї. Гол. ознака новорiч. щедрування полягає в тому, що цей обряд (на вiдмiну вiд колядування) значно менше зазнав впливу церк. iдеологiї i бiльш цiлiсно збе­рiг дохристиян. риси. Пока­зовi в цьому планi календарнi обходи за участі масок (див. Маска) – «Коза» i «Маланка», що мали свiй характер. обряд. сценарiй, драм., пiсен., муз. репертуар, певну територiю побутування. Рiздвяно-новорiч. обряд «Коза» типовий передусiм для зони По­лiсся (як укр., так i бiлорус.), де були зафiксованi найдавнiшi й найрозгорнутiшi його варiанти. Обряд цiкавий як релiкт синкрет. фольклор. дiйства, в якому водночас зливалися магiя, спiв, музика, драм., iгровi, хореогр. елементи. Його ядро становила календарна пiсня «Го-го-го коза» iз сюжетно пов’язаним i синхронi­зов. у часi танцем-пантонiмою ряджених виконавцiв. До прийняття християнства цей обряд. комплекс, вiрогiдно, входив у систему мiфол. уявлень i язичниц. цере­монiй, пов’язаних з поч. весняного Н. р. (звiдси – мотив «ярої кози»). Важлива громад. функцiя ряджених колядникiв полягала в тому, щоб розiграти традиц. святк. виставу в кожнiй хатi, що за по­вiр’ями обiцяло господарям щастя i добробут. Центр. моментом сакрал. дiйства був танок «кози», її «вмирання» i «воскресiння», що символiзувало цикліч. круговорот часу, прихiд Н. р. i вiдродження природи. Аграрно-магiчну спря­мованiсть обходiв з «козою» яс­краво розкрито в текстi пiснi, де в гiперболiзов. образах подано картину майбут. щедрого врожаю («Де коза ходить, там жито родить», «Де коза ногою, там жито копою», «Де коза рогом, там жито стогом»). На остан. стадiї свого iснування обряд «Коза» втратив первiсну магiчну функцiю та трансформувався в нар. виставу паро­дiйно-гуморист. плану. Архаїч. сюжет драм. дiйства все бiльше вiдходив вiд свого пiсен. аналога, доповнювався новими епiзо­дами й мiзансценами, внаслiдок чого розширювалося й коло традиц. персонажiв рядження. Так, поруч з осн. зооморф. маскою в ритуал. обходi виступали: «дiд», «баба», «журавель», «кiнь», «єврей», «циган», «лiкар», «козаки», «гончарi», «юристи» тощо. Вiтаючи господарiв зі святом, маскованi парубки розiгрували гуморист. сценки: «сварки дiда i баби», «доїння кози», «лiкування кози», «продаж кози на ярмарку» тощо. Деякi з цих сюжетiв стали склад. частиною й укр. рiздвяного вертепу (як ляльк., так i у виконаннi живих акторiв). Пережитки поганської архаїки законсервував у собi й карнавал. новорiч. обряд «Маланка» («Меланка»). Своєю назвою вiн зобо­в’язаний св. Меланiї, день якої, згiдно з церк. календарем, вiд­зна­чають 31 грудня (13 сiчня за григорiан. календарем). У недалекому минулому цей звичай був розповсюджений на знач. теренах – вiд Карпат до Слобожанщини. Осн. iстор. ядро цієї тер., очевидно, складали при­днiстров. землi Подiлля, Галичини, Буковини, вiдомi своєю давньою аграр. культурою ще з доби неолiту. У Карпат.-Приднi­стров. регiонi за традицiєю роль гол. обряд. персонажа – «Маланки» виконував хлопець, пере­одягнений у жiн. нар. костюм. Усi iн. ролi також виконували парубки. На Поднiпров’ї та Лiвобереж. Українi давнiй чол. привiлей у щедруванні втратив силу, тому ритуал. обходи здiйснювали тут спiльно обидві статеві групи мо­лодi (або ж у них брали участь самi дiвчата чи дiти). Походження обрядодiйства «Маланка» вивчено ще недостатньо, його джерела, як i джерела обряду «Коза», сягають глибин. пластiв язичниц. iдеологiї слов’ян. Первiсна функцiя святк. церемонiй – заклинально-магiчна: за допомогою слова, пiс­нi, танцiв, певних церемонiй чл. сiльс. територ. громади намагалися забезпечити врожай, здо­ров’я, добробут кожної сiм’ї у Н. р. Характернi з цього погляду символ. дiї ряджених: оранка по снiгу, iмiтацiя сіяння i молотьби, танцi-стрибки на току тощо. Вважають, що за фольк­лор. персонажами Маланки та Василя приховані мiфол. образи давнiх сло­в’ян. божеств – Ма­ко­шi й Велеса. Уже в 19 ст. цей обряд суттєво трансформувався і перетворився на святк. розвагу, своєрiд. сiльс. карнавал, провідну роль у якому вiдiгравали шлюбнi мотиви (переодягнені хлопцi вiдвiдували насамперед двори, де були дiвчата на видан­нi). Пiд вiкнами хат обов’язково виконували пiсню про Маланку-Поднiстрянку – молоду господиню, яка в одних варiантах випасала качурiв або коней, у других – «шовки пряла», у третiх – «бiль бi­лила» тощо. Зайшовши до хати, травестована «Маланка», згiдно з законом карнавал. iнверсiї, зображувала господиню, що все робить не до ладу. Карикатурно-ґротеск. портрет «гулящої та ледачої молодицi» служив немовби попередженням для дiвчат, які стояли на порозi подруж. життя. Таким чином в iгровiй формi учасники рядження по-своєму утверджували норми нар. моралi, виконували певну етнопед. функцiю. Логiч. продовженням карнавал. обходiв з «Маланкою» були заг.-сiльс. но­ворiчнi ритуали в день св. Василiя (Василя). Вiдомi у пд.-зх. р-нах України пiд назвами «сход», «пляс», «джок», «данець», вони проходили зазвичай на схрещеннi дорiг, де ще в дохристиян. часи вiдбу­валися рiзно­манiтнi колективнi церемонiї. У ролi органiзаторiв таких заходiв виступали об’єд­нання молодих чоловіків – парубо­чi громади, а їхнiй лiдер («береза», «калфа») виконував функцiї громад. розпорядника й цере­монi­мей­стера. Специфiка ново­рiч. «сходу» полягала в тому, що парубки приходили в масках, зокрема це надавало танцям особливого карнавал. колориту. Як складова частина новорiч. свята Маланки-Василя в окремих селах Прикарпаття, Подiлля, Пн. Буковини до наших днiв збереглися турнiри ряджених з боротьби, що носили характер заг.-сiльс. публiч. видовища. Пов’язанi з культом родючостi й померлих, ритуал. агони (змагання) сягають своїми корiннями первiс. сусп-ва. Нині, як i колись, у них беруть участь рядженi парубки з «кутових» територ. груп, що суперничають мiж собою. Вiд кожної з них у турнiрi представлена одна або кiлька масок. Зберiгається звичай, за яким «маланкарi», що програли, повиннi пригостити переможців, які отримують право провести в себе заг.-сiльс. святк. танцi. Пiсля виконання всiх ритуал. обо­в’язкiв учасники обходiв з масками повиннi були скупатися в освяч. проточ. водi на Водохреще. За повiр’ям, це мало захистити їх та запобiгти вiд спiл­кування з нечистою силою. Обряди «Коза» i «Маланка» – го­ловнi, але далеко не єдинi форми поздоровчих новорiч. обходiв в Українi. Так, на Чернiгiвщинi та Пн. Київщинi до поч. 20 ст. мав мiсце своєрiд. театралiз. звичай проводiв старого i зустрiчi Н. р. Увечерi 31 грудня з парубками-щедрiвниками ходили «Старий рiк» i «Н. р.». Першого одягали, підмостивши горб, як діда-жебрака – у дiрявий вивернутий кожух, обвiшували в’язан­ками цибулi й бляшанками. Роль Н. р. виконував гарний парубок у святк. нар. вбраннi, прикрашений квiтами й рiзнокольор. стрiч­ками. У кожнiй хатi, куди заходили рядженi, вiдбувалася характерна сценка. Спочатку за стiл садовили «дiда» i з ним проводжали старий рiк, потiм з жартами i штурханами «дiда» виганяли з-за столу i на його мiсце з великими почестями садовили «Н. р.». Українцi намагалися зу­стрiти Н. р. якомога веселiше, уникаючи сварок i всього неприємного, вiрили, що це захистить вiд нещасть протягом року. Увечерi на «Маланки» у селах практикувалися жартiвливі крадiжки речей, госп. iнвентарю, худоби тощо. Все забране повертали господарям, але для цього їм необхiдно було заплатити викуп, тобто пригостити. У деяких мiсцевостях iгровi крадiжки з двору дiвчини вважали прикметою майбут. сватання. Подекуди засилали сватiв 31 грудня або 1 сiчня, що, за по­вiр’ями, мало забезпечити щасливе родинне життя. З днем Василя на знач. тер. України пов’язаний звичай «полазника» (першого вiдвiдувача). Ним могли бути не лише люди, а й до­машнi тварини, зокрема кiнь, пi­вень, вiвця, теличка. Їх заводили в хату й вірили, що це принесе добро людям й тваринам. Вираз. аграрно-магiч. змiст мав обряд «засiвання», або «посипання», вi­домий не лише в Українi, а й у сх. слов’ян в цiлому. Ще вдосвiта по селу ходили посипальники (хлопчики 7–14 р.). У руках вони носили торбинки або рукавицi, напов­ненi зерном. Заходячи до хати, посипальники здiйснювали сим­волiч. засiв, що супроводжувався традиц. побажаннями («На щастя, на здоров’я, на Новий рiк. Роди жито, пшеницю, на загородi бика й телицю, на кошарi барана й ягницю, у зачiпку дiтей копицю», або «Сiю, сiю, посiваю, з Новим роком Вас вiтаю!»). Поси­пальникiв приймали як найбажаніших гостей та запрошували сiсти до столу. Нерiдко хлопчаки наслiдували квоктання курей, а їх, жартуючи, смикали за чуба або за вуха, «щоб курчата були чубатi, вухатi й волохатi». У деяких мiсцевостях перший засi­вальник повинен був обмолотити макогоном снiп жита, що стояв на покутi вiд Рiздва. Природ. процес руйнування та iстор. трансформацiї нар. новорiч. обрядовостi українцiв значно прискорився у 20 ст. В умовах тота­лiтар. комунiст. режиму її ототожнювали з реакц. пережитками, по­слiдовно переслiдували й вико­рiнювали пiд гаслами войовничого атеїзму, боротьби з «нацiоналiз­мом» i «патрiархальщиною». У рад. добу публічно співати колядки й щедрівки, ходити з різдвяною зіркою або вертепом, влаштовувати карнавал. дійства типу «Маланка» і «Коза» було заборонено, тому на порушників накладали різного роду покарання. Оскiльки свято Н. р. було включене до календаря офiц. «червоних» дат рад. сусп-ва, у ньому бачили насамперед альтернативу церк. Рiздву, трактували й органiзовували як важливий полiт. та iдейно-вихов. захiд. Лише від серед. 1930-х рр., пiсля опублiкування директив. стат­тi секр. ЦК КП(б)У П. Постишева, було дозволено використання но­ворiч. ялинки в громад. побутi. Приблизно в цей же час намiти­лась тенденцiя до перетворення Н. р. зi свята сiмей. на громад., що знайшло вияв у звичаї його колект. вiдзначення на вироб-вах, в установах, закладах культури й освiти, клубах та театрах. Поступово в побутi українцiв набули поширення: обмiн новорiч. подарунками, вiтал. листiвками; влаштовували новорiчнi вистави, дит. ранки й бали-маскаради за участі Дiда Мороза, Снiгуроньки та iн. казк. персо­нажiв. Переважно в мiстах набув поширення ритуал запалення вогнiв новорiч. ялинки на площах i скверах як своєрiд. театралiз. пролог свята. Надмiрна полiтиза­цiя Н. р. у рад. період виявлялася не лише в пропагандист. гаслах i заходах, а й у перетвореннi дит. маскараду на «карнавал п’ятирiчок», у появi кон’юнктур. масок на зразок «стахановця», «ворошилов. стрiльця», «консти­туцiї СРСР» тощо. У Рад. Українi двiчi (на поч. 1920-х рр. і в 1960–70-х рр.) намагалися штучно запровадити осучасненi щедрiвки, що поетизували «гран­дiознi со­­цiалiст. перетворення», але цi спроби виявилися нежиттє­здат­ними. У той час, коли на рiднiй землi, де панувала комунiст. iдео­логiя, традиц. щедрiвки вважали «небажаним» жанром фольклору, в укр. дiаспорi на рiзних континентах їх цiнували як найдорожчий духов. скарб, привезений з Батькiвщини. В Українi унаслiдок того, що Церква не прийняла громадян. григорiан. календар (запроваджений бiльшов. урядом 1918) й залишалася вiрною юлiан. лiточис­ленню, поступово сформувалася гiбридна традицiя зус­трiчi старого Н. р. з 13 на 14 сiчня. Саме з цим перiодом в укр. селi нерiдко пов’язане додержання давнiх нар. звичаїв, зокрема сi­мей. трапези, ворожiння, рядження, щедрування, засiвання. Нині в незалеж. Україні відсутня будь-яка дискримінація щодо вияву своїх нац. почуттів, дотримання нац. звичаїв та обрядів.

Лiт.: Копержинський К. Календар на­­родної обрядовостi новорiчного циклу // Первiсне громадянство та його пережитки на Українi. К., 1929. Вип. 3; Килим­ник С. Український рiк у народних звичаях в iсторичному освiтленнi. Т. 1. Вiн­нiпеґ, 1955; Курочкiн О. Новорiчнi свята українцiв: Традицiї i сучаснiсть. К., 1978; Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків. Т. 1. К., 1990; Воропай О. Звичаї нашого народу. Т. 1. К., 1991; Балушок В. Світ середньовіччя в обрядовості українських цехових ремісників. К., 1993; Гру­шевський М. Iсторiя української лiтера­тури. Т. 1. К., 1993; Курочкiн О. Українськi новорiчнi обряди: «Коза» i «Маланка» (З iсторiї народних масок). Опiшне, 1995; Його ж. Святковий рік українців (від давнини до сучасності). Біла Церква, 2014.

О. В. Курочкiн

Статтю оновлено: 2021

Покликання на статтю
О. В. Курочкiн . Новий рік // Енциклопедія Сучасної України: електронна версія [веб-сайт] / гол. редкол.: І.М. Дзюба, А.І. Жуковський, М.Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2021. URL: https://esu.com.ua/search_articles.php?id=73140 (дата звернення: 28.09.2021)