Новицький Микола Костянтинович

НОВИ́ЦЬКИЙ Микола Костянтинович (псевд.: Точка, Іона Вочревісущий; 28. 07(10. 08). 1884, с. Рудівка, нині Прилуц. р-ну Черніг. обл. — 05. 07. 1939) — журналіст, редактор, видавець, письмен­ник, громадсько-політичний діяч. Освіту здобував самотужки, 1902 склав іспит на зва­н­ня нар. вчителя. Учителював у селах Прилуч­чини. Член УСДРП (від 1903). Через виразну громад.-політ. позицію та активну діяльність 1905 був заарештований. Від 1906 ви­ступав з невеличкими оповіда­н­нями й нарисами у часописах «Рідний край», «Літературно-науковий вісник», «Рада». Від 1912 — у Катеринославі (нині Дні­про), від­тоді — чл. місц. товариства «Просвіта». Учителював, був репортером г. «Южная заря» і «Екатеринопольская мысль», друкував оповіда­н­ня й публіцист. стат­ті в місц. двотижневику «Дні­прові хвилі». У г. «Южная заря» (1913, 16–17 февраля) опубл. його ст. «Украинская литература и ее читатель» (про стан новіт. укр. письменства і мову сучас. письмен­ників), в якій він за­значав, що «і мова, і зміст нашої молодої літератури дуже від­бігли від народного життя, від народної основи». У жовтні 1915 Н. ви­ступив на ювілей. заг. зборах товариства «Просвіта» з доповід­дю «Десять літ життя Катеринославсь­кої “Просвіти”», що була першою спробою ретро­спектив. по­гляду на історію місц. «Просвіти» і того ж року опубл. в одес. віснику «Основа» (кн. 3). У грудні 1915 за влас. бажа­н­ням ви­їхав на Далекий Схід: до 1918 — службовець Упр. вагонобуд. майстерень у Владивостоці, згодом — зав. Нар. будинку та голова його просвітн.-театр. гуртка і спів­кер. укр. хору. Продовжував громад.-політ. діяльність: спочатку був актив. учасником укр. нац. руху (організатор і голова Владивостоц. укр. громади, чл. міської ради УСДРП, товариства «Просвіта» та її пред­ставник у Владивостоц. укр. окруж. раді, делегат 4-го Укр. Далеко­схід. зʼ­їзду), після 1920 радикально змінив по­гляди й став прибічником ідей спочатку рос. соціал-демократів (чл. виконкому ради міської організації РСДРП, згодом — депутат Владивостоц. міської думи від цієї партії), а не­вдовзі — більшовиків (чл. ВКП(б) і місії Далеко­схід. Респ. в Китаї). Упродовж цього часу спів­працював із низкою місц. часописів: «Рабочая газета» (спів­ред.), «Далекая окраина», «Дальневосточное обозрение» (обидва — ред.), «Красное знамя», «Тихоокеанская звезда» (обидва — відп. ред.) та щоден­ника «Щире слово». Від липня 1920 до січня 1923 пере­бував у Шанхаї, де редагував г. «Шанхайская жизнь». 1925 за роз­порядже­н­ням парт. чиновників пере­їхав в Україну, працював у від­ділі преси ЦК КП(б)У. Решту свого життя присвятив журналіст. та редактор. діяльності — публікував літ. твори й публіцист. праці майже в усіх часописах респ. значе­н­ня, редагував ж. «Без­вірник», «Червона преса» та «Східний світ», був заст. ред. «Вістей ВУЦВК», де друкував сатир. мініатюри й фейлетони, об­стоюючи про­владні позиції. За дошкул. публікації та огляди місц. преси його недолюблювали письмен­ники й журналісти, називаючи «санітаром укр. газет». Від кін. 1920-х рр. очолював видавництво «Література і мистецтво» (згодом — Держлітвидав), написав та видав низку книг про Далекий Схід: «Зелений Клин (Приморщина)» (1928), «Японія», «На Китайсько-Східній залізниці» (обидві — 1930), «У боротьбі за радянський край» (1932). Окрім того, викладав у Комуніст. ін­ституті журналістики та був заст. дир. Укр. НДІ Близького Сходу. 3 січня 1938 заарешт., за звинуваче­н­ням у шпигун. діяльності 29 березня 1939 засудж. до роз­стрілу. Точних ві­домостей про місце його страти та захороне­н­ня не встановлено.

Завантажити статтю