Необхідність — Енциклопедія Сучасної України

Необхідність

НЕОБХІ́ДНІСТЬ – поняття філософії, наукового пізнання, логіки, природничих наук, що виражає неминучий характер реальних подій, закономірність процесів у науці, логічний зв’язок між посиланням та висновками в дедуктивних умовиводах. Н. – те, що обов’язково повинно відбутися в даних умовах, явище, однозначно детерміноване певною областю дійсності (див. також Можливість і дійсність), проте в такій формі, що зумовлена не лише сутністю того, що відбувається, але й умовами, за яких проявляється ця сутність. Тому Н. співвідноситься з категорією випадковості. В онтолог. сенсі Н. зображає таке відношення між об’єктив. подіями, за якого одна подія неминуче викликає, зумовлює чи визначає іншу. Онтолог. Н. вважають апріорною: її встановлюють за допомогою емпірич. дослідж. на підставі законів природи та сусп-ва – регулярності й повторюваності реал. подій та процесів, що вивчають природн. і сусп. науки. Повторюваність може мати різний характер: у законах універсал. типу вона призводить до правдивих передбачень, у статист. законах – лише до правдоподібних та ймовірних. Одне з осн. завдань науки – пізнання необхідного. Якщо можна вказати комплекс умов, за яких подія (явище) відбувається неминуче, то таку подію називають вірогідною. Якщо подія не може статися за реалізації комплексу даних умов, вона є неможливою. Проте передбачити з повною впевненістю появу того чи ін. явища вдається не завжди. Часто це по­в’язано з тим, що зазнач. комплекс умов не відображає усієї сукупності причинно-наслідк. зв’яз­ків між явищами (або вони невідомі). Такі події чи явища вважають випадковими. Від реал. Н. потрібно відрізняти логічну. Остання спирається на закони логіки та пов’язані з ними правила дедуктив. висновків. У логіці Н. представляє тип модал. зв’язку між об’єктами та висловлюваннями, що описується словами «не може не бути», «повинно бути», «завж­ди» тощо. У відносинах між об’єк­тами формою існування Н. є об’єк­тив. закон, репрезентований у структурі наук. знання у вигляді відповід. наук. закону. У висловленнях формою існування необхід. відношення між ними виступає можливість логіч. висновку (або конструювання) одного висловлювання з іншим згідно з деяким правилом висновку (логіч. закону). У класич. філософії інтерпретація природи Н. та випадковості визначає світоглядну спрямованість філос. системи. У давньоіндій. філософії уявлення про Н. втілене в учення про карму – вічний морал. порядок, у давньокитайській – у вчення про дао, що встановлює правила поведінки та субординації у сусп-ві. В антич. філософії Н. означає світопорядок, логос. Демокрит зводив Н. до причинності, що зумовлена зіткненнями атомів. На противагу йому Епікур абсолютизу­вав «нічим не визначену» випадковість світу, таким чином заклав основи індетермінізму. Поняття «Н.» в Аристотеля у найабстракт­нішому сенсі є тим, що не може бути по-іншому. Мислитель використовував це поняття у логіч. значенні, однак переважно як емпірично необхідне та безповоротне. У християн. філософії джерелом Н. є воля Бога. У філософії Нового часу, за панування науки Н. ототожнюють із причинністю, а випадковість – із непізнаною причинністю. На думку нідерланд. філософа Б. Спінози, випадковими необхідно називати речі чи явища лише в тому випадку, якщо ми не знаємо причин їх виникнення. Франц. матеріалісти 18 ст. Д. Дідро, П. Гольбах, К. Гельвецій (як і прибічники механістич. детермінізму, зокрема П. Лаплас) розглядали Н. як однозначну неминучість. У Д. Юма Н. є породженням людської свідомості. І. Кант вважав, що такі категорії як «простір», «час», «причинність» та «необхідність» є апріорними і в синтезі з емпірич. даними надають природознавству потріб. характер. Вона не є об’єктив­ною в сенсі наявності в речах, про які ми нічого не знаємо. Водночас ілюзія існування об’єктив­ної Н. нам властива. Ґ. Геґель побудував розгорнуту діалектичну концепцію зв’язку Н. та випадковості, де будь-яке явище і необхідне, і випадкове, а Н. світу є результатом розвитку абсолют. ідеї. Марксист. філософія розвиває концепцію Ґ. Геґеля в діалектичному матеріалізмі, стверджуючи єдність випадковості та Н., закономір. перехід першої у другу. Завжди можна виявити певні Н., що виражають осн. тенденції розвитку. До того, самі випадковості кожного разу виявляються визначеними наявною Н.: «…Де на поверхні відбувається гра випадку, там сам цей випадок завжди виявляється підпорядкованим внутрішнім, прихованим законам» (Ф. Енгельс). Марксист. детермінізм пов’язаний із принципом розвитку й конкретизує поняття «Н.» не лише категорією випадковості, а й такими поняттями як «причина», «наслідок», «закон», «можливість», «дійсність». Визнан­ня об’єктив. характеру Н., випадковості базується на ключовому положенні діалектико-матеріалістич. філософії про те, що природа й сусп-во є первинним, що об’єктивна реальність існує до свідомості, поза нею і незалежно від неї. Знач. внесок у розроблення понять «Н.» та «свободи» не лише як діалектичних, а й як складових світогляд. системи «людина–світ», «людина–культура» зробили представники київ. філос. школи: П. Копнін, В. Шинкарук, М. Злотіна, В. Босенко, О. Яценко, М. Булатов, В. Іванов, В. Табачковський. Людина за походженням є природ. істотою, її буття передує її свідомості, тому вона не може абстрагуватися від контексту та передумов влас. існування і як родової істоти, і як індивіда. Однак це не означає, що вона не в змозі змінити, перетворити – освоїти, гуманізувати світ. Діяльність людини, на думку М. Злотіної, є нічим іншим як «вирішенням суперечності свободи та необхідності шляхом перетворення самої необхідності». В. Шинкарук зазначав: «...Ми ніколи не досягнемо абсолютного знання, яке б дозволило з досконалою точністю “вирахувати” оптимальну лінію поведінки і всі її наслідки. У кожній конкретній життєвій ситуації залишаються невраховані, непізнані моменти, свої ікси та ігреки, які неможливо вирахувати за допомогою найвищої математики. І тоді незамінною основою вибору є наше моральне почуття». З огляду на те, що пізнання є творчістю, воно передбачає свободу, а оскільки свобода обмежується вибором здійсненних можливостей, вона припускає пізнання можливого й неможливого. Діапазон реал. свободи в практ. дії визначається пізнанням. Категорії Н. та випадковості відіграли провідну роль у становленні детермінізму як методол. принципу. Залежно від теор. спрямування Н. і причинність могли ототожнюватися: Н. тлумачили ширше за причинність, вміщуючи непричинні зв’язки, а причинність вважали об’ємнішим за Н. поняттям, що містить випадковості. Разом зі ствердженням принципу детермінізму виникли теорії, що критикують та переосмислюють Н. Насамперед мова йде про некласичну філософію, зокрема неокантіанство (Баден. школа про Н. як феномен без онтолог. статусу), неопозитивізм (визнання аналіт. філософією винятково логіч. сенсу Н.), історицизм (постдільтеєв. традиція філософії історії, що стверджувала неповторну унікальність істор. події як фундам. риси соціальності). Радикал. переосмислення Н. відбулося у низці наук, як методології експліцит. конструювання парадигми ймовір. прогнозу в соціології, заг. теорії систем та природозн. науках – класич. статист. фізиці молекулярно-кінет. рівня, фізиці елементар. частинок, концепції самоорганізов. та саморегульов. біол. системи тощо. 2-а пол. 19 ст. відзначена переходом від суто філос. аналізу категорій Н. та випадковості до їх конкретнонаук. застосування. У результаті механістич. (лапласів.) детермінізм змінюється ймовірніс. детермінізмом (Дж. Максвелл, Р. Клаузіус, Л. Больцман, Дж. Ґіббс та ін.). Цей процес почався від моменту створення класич. статистики Максвелла–Больцмана та знайшов своє втілення у квант. статистиках Фермі–Дірака та Бозе–Айн­штайна, у квант. механіці. Ймовірніс. детермінізм трактує Н. та випадковість як рівноправні форми дійсності, доповнюючи класичні закони Ньютона ймовірніс. підходом, закономірностями статист. порядку. Тривалий час теорію ймовірностей не вважали матем. дисципліною, бо в ній використовувалися, переважно, опис. методи, а не формули точної науки. Як зазначав М. Смолуховсь­кий, «...дотепер залишається справедливим положенням, що ні одна математична дисципліна не базується на настільки неясній та хисткій підставі, як теорія ймовірностей». Р. Фейнман писав: «…Існують речі, пізнати яких ніколи не вдається. Багато яким із наших знань призначено назавжди залишитись невизначеними. Нам дано знати лише ймовірності». У 20 ст. наука й філософія встановили конструктивну роль випадковості, її значення для пояснення явищ та процесів, що відбуваються в природі та сусп-ві. Як наслідок виникли науки, спрямовані саме на випадковості, напр., синергетика, що досліджує виникнення порядку із хаосу в масиві випадковостей. У синергетиці випадковість відіграє найважливіші функції – у точці біфуркації об’єктів вибирає одну з наявних можливостей для переходу саме її в дійсність і запускає сам процес трансформації.

Літ.: Смолуховский М. О понятии случайности и о происхождении законов вероятностей в физике // УФН. 1927. Т. 7, вып. 5; Спиноза Б. Этика / Пер. с лат. Мос­ква; Ленинград, 1932; Античные филосо­фы. Свидетельства. Фрагменты. Тексты. К., 1955; Фейнман Р., Лейтон Р., Сэндс М. Фейнмановские лекции по физике / Пер. с англ. Ч. 3. Москва, 1965; Пилипенко Н. В. Необходимость и случайность. Москва, 1965; Копнин П. В. Введение в марксистскую гносеологию. К., 1966; Булатов М. А. Деятельность и структура философского знания. К., 1976; Иванов В. П. Человеческая деятельность – познание – искусство. К., 1977; Человек и мир человека. Категории «человек» и «мир» в системе научного мировоззрения. К., 1977; Злотина М. Л. Диалектические законы развития как мировоззренческие прин­ципы творческой деятельности // Практика – познание – мировоззрение. К., 1980; Лаплас П.-С. Изложение системы мира / Пер. с франц. Ленинград, 1982; Шинкарук В. И., Яценко А. И. Гуманизм диалектико-материалистического миро­воз­зрения. К., 1984; Босенко В. А. Всеобщая теория развития. К., 2001; Пономарев А. А. Синергетика живых систем. К., 2004; Анісімов І. О. Синергетика. К., 2014; Левин Г. Д. Необходимое и случайное в действительности и познании // Философия науки. 2016. Т. 20; Длугач Т. Необходима ли случайность? – размыш­ления французских просветителей // Филос. антропология. 2017. Т. 3, № 2.

Г. Ю. Носова

Статтю оновлено: 2021

Покликання на статтю
Г. Ю. Носова . Необхідність // Енциклопедія Сучасної України: електронна версія [веб-сайт] / гол. редкол.: І.М. Дзюба, А.І. Жуковський, М.Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2021. URL: https://esu.com.ua/search_articles.php?id=73597 (дата звернення: 25.09.2021)