Неогеновий період і неогенова система, Неоген — Енциклопедія Сучасної України

Неогеновий період і неогенова система, Неоген

НЕОГЕ́НОВИЙ ПЕРІ́ОД І НЕОГЕ́НОВА СИСТЕ́МА, Неоген (від нео… та …ген) – другий період кайнозойської ери та відклади, що утворилися в той час. Неоген. систему (Н. с.) встановив австр. геолог М. Гернес (1853) у складі виділених англ. геологом Ч. Лайєлем (1833) 2-х відділів: міоцену та пліоцену. Неоген. період (Н. п.) настав бл. 23 млн р. тому після палеоген. періоду та тривав до антропоген. (четвертин.) періоду. Див. Кайнозойська ера і група, Міоценова епоха і міоценовий відділ, Пліоценова епоха і пліоценовий відділ, Палеогеновий період і палеогенова система, Антропогеновий період і антропогенова система. Міоцен ділять на нижній (аквітан, 23,7–21 млн р. тому; бурдігал, 21–16,3 млн р. тому), середній (лангій, 16,3–13,6 млн р. тому; серравалій, 13,6–11,2 млн р. тому) і верхній (тортон, 11,2–7,1 млн р. тому; мессін, 7,1–5,3 млн р. тому) підвідділи; пліоцен – на нижній (занклій, 5,3–3,5 млн р. тому), середній (п'яченцій, 3,5–2,6 млн р. тому) та верхній (гелазій, 2,6–1,75 млн р. тому). У Н. п. орган. світ поступово набув рис, близьких до сучасних не тільки у родовому та видовому складі флори і фауни, але і в їх простор. розміщенні, тобто в зоо- та фітогеогр. провінціях. Напр., особливістю міоцен. флори порівняно з палеогеновою є поступове зменшення та зникнення теплолюб. форм. Н. п. є геократичним, відмічений знач. мор. регресією в різних місцях Земної кулі й інтенсив. ороген. рухами. У назем. фауні ссавців на межі палео­гену та неогену (Н.) відбулися значні зміни: вимерли сумчасті, давні примітивні хижаки креодонти, великі групи примітив. копитних (амбліподи, частково титанотерії, низка груп парнокопитних). Замість них у всіх гілках ссавців розвивалися сучасні сімейства та роди хижаків, копитних, хоботних (мастодонти та динотерії). З'явилися ведмеді, гієни, куниці, собаки, антилопи, бики, вівці, жирафи, людиноподібні мавпи, нові роди комахоїдних і гризунів. У серед. Н. внаслідок появи сухопут. мостів (Берінгії та ін.) почалися міграції, широкого розповсюдження набула характерна для степів фауна, зокрема трипалі коні – гіпаріони. З неоген. мор. фауни майже всі роди та багато видів двостулк. і черевоногих молюсків існують донині. На поч. Н. в результаті альпій. складчастості піднялися хребти Альпій.-Гімалай. гірського поясу (Атлас, Піренеї, Альпи, Карпати, Балкани, Кавказ, Гімалаї, Гіндукуш). У цей час виникли 2 мор. басейни: Тетіс (мав вільний зв'я­зок із Світ. океаном, обмежений площею сучас. Середзем. моря) і Паратетіс (звивався серед різних частин Альпій. системи, тягнувся через сучасні тер. Швейцарії, Баварії, Сербії, Румунії, Пд. України та Росії, Віден. і Панон. басейни, паралельно Тетісу від бас. Рони до Закаспій. областей). У Паратетісі внаслідок періодич. втрати зв'язків зі Світ. океаном спостерігається чергування нормальномор., солонуватовод., прісновод. і континент. осадів. Дослідж. неоген. відкладів, що були ґрунтовані переважно на молюсках і бентос. форамініферах, призвели до побудови стратигр. ярус. шкали, пов'язаної із Середземномор. регіоном – здебільшого Італією (лангій, серравалій, тортон, мессін, занклій, п'ячен­цій, гелазій) та Францією (аквітан, бурдігал). Стратигр. розподіл Н. складний і до остан. часу мав локал. характер. Унаслідок відокремленості низки епіконтинент. неоген. басейнів Європи та Перед. Азії, як і западин Альпій. зони (Паннон. западина та її Віден. гілка) і Понто-Каспій. обл., там розробляли власну стратиграфію. Пд. України – регіон класич. розвитку неоген. осадів Чорномор.-Каспій. бас. (Понто-Каспію), що відноситься до тер. Сх. Паратетісу. Ґрунтовну неоген. шкалу Понто-Каспію за фауною молюсків склав проф. Ун-ту св. Володимира у Києві М. Андрусов, який виділив майже всі нині існуючі в цьому регіоні стратони (регіояруси). Відтоді суттєвий внесок у вивчення Н. на тер. України зробили О. Алексєєв, І. Барг, І. Венглінсь­кий, О. В'ялов, Ю. Гапонов, П. Гожик, В. Горецький, В. Дідковський, М. Жуков, В. Зосимович, О. Короткевич, Л. Кудрін, В. Ласкарев, М.-А. Ломніцький, Г. Михайловський, Г. Молявко, М. Носовський, Н. Пименова, К. Пржемиський, Л. Рековець, В. Семененко, І. Синцов, С. Сябряй, Ю. Тесленко, В. Топачевський, В. Фрідберг, І. Хоменко, І. Яцько та ін. Знач. прогрес у стратиграфії Н. відбувся в останні декілька десятиліть 20 ст., коли реалізовано Міжнар. проект глибоковод. буріння. Були розбурені глибоководні осади Світ. океану від серед. мезозою до сучасності. Отримані дані показали, що у межах тропіч., субтропіч. і помір. поясів наявна єдина послідовність комплексів планктон. мікроорганізмів (форамініфер, нанопланктону тощо), а зони змінюють одна одну в єдиній послідовності при змиканні їх границь, підтверджуючи тим самим їх хроностратигр. природу. Для стратифікації Н. залучили нові групи організмів, зокрема планктонних з вапняковим і крем'яним скелетом, а на їх основі зробили кореляцію зі схемами та шкалами, побудованими з використанням фіз. і геохім. методів (палеомагніт. і ізотоп. шкал тощо). Як синтез зонал. стратиграфії, зокрема датованих рівнів (час появи та зникнення індекс-видів), встановлених за планктоном і палеомагніт. даними, була складена мікропланктонна часова шкала. Глобал. стандартні шкали неоген.-четвертин. відкладів практично збігаються за кількістю виділених зон. Шкала за планктон. форамініферами (N) налічує 23 зони, а за нанопланктоном (NN) – 21. Встановлено тісний зв'я­зок у розподілі планктон. організмів з широт. кліматич. зональністю. Протягом усього кайнозою та Н. зокрема відбувався поступовий процес зміни кліматич. умов від теплих до сучасних. Це було безпосередньо пов'язано з осциляціями Антарктич. льодовик. покриву. Хвилі похолодання, що очевидно впливали і на адаптивну радіацію ссавців, зафіксовані (за даними ізотопії з бентос. форамініфер з глибоковод. відкладів різних р-нів неоген. океану), зокрема на рівні 17, 15, 9, 7, 2,6 млн р. тому. Інтенсивне гороутворення супроводжувалося сильним вулканізмом. Майже всі сучасні вулкани існували вже у Н. Виверження вулканів відбувалося на тер. Закавказзя, Кавказу, Європи, зокрема на плато Франції, у долині Рейну, на зх. схилі Українських Карпат. У Н. у зв'язку з гороутво­ренням набули поширення різні уламк. гірські породи. На тер. Пд. України Н. представлений осадами великих солонуватовод. епіконтинентал. морів – широкий розвиток мали вапняки, мергелі, глини тощо. Міоцен Чорномор.-Каспій. бас. поділяють на нижній («верхній майкоп» з регіоярусами: кавказький, сакараульський, коцахурсь­кий, тарханський), середній (чокракський, караганський, конкський, сарматський), верхній (мео­тичний, понтичний); пліоцен – кіммерійський і куяльницький регіояруси. У солонуватовод. осадах пізнього міоцену і пліоцену Сх. Паратетісу 1978 встановлено нанопланктон, що разом з проведеним комплексом палеомагніт. дослідж. дало змогу вперше для СНД здійснити пряму кореляцію Н. Паратетісу і Тетісу та провести межу між міоценом і пліоценом у покрівлі понтич. відкладів. З піщаними фаціями Н. пов'язані великі цирконо-ільменіт. родовища УЩ, розсип. золота та діамантів. Корінні золоті родовища розробляють на Закарпатті (с. Мужієве Берегів. р-ну). Заслуговують на увагу великі родовища буд. матеріалів, бентоніт. і монтморілоніт. глин.

Літ.: Андрусов Н. И. Верхний плиоцен Черноморского бaссейнa. Ленинград, 1929; Стратиграфия СССР. Т. 12. Неоген СССР. Москва; Ленинград, 1940; Крашенинникова О. В., Слензак И. Е. Неоген Днепровско-Донецкой впадины. К., 1951; Молявко Г. І. Неоген півдня України. К., 1960; Дідковський В. Я. Міліоліди неогенових відкладів північно-західної частини Російської платформи. К., 1961; Вялов О. С. Стратиграфия неогено­вых моласс Предкарпатского прогиба. К., 1965; Кудрин Л. Н. Стратиграфия, фации и экологический анализ фауны палеогеновых и неогеновых отложений Предкарпатья. Л., 1966; Бачинський Г. О. Тафономія антропогенових і неогенових місцезнаходжень наземних хребетних України. К., 1967; Стратиграфія УРСР. Т. 10. Неоген. К., 1975; Гожик П. Ф. Прес­новодные и наземные моллюски миоцена Правобережной Украины. К., 1978; Дидковский В. Я., Зелинская В. А., Зернецкий Б. Ф. и др. Биостратиграфическое обоснование границ в палеогене и неогене Украины. К., 1979; Венглинский И. В., Горецкий В. А. Стратотипы миоценовых отложений Волыно-Подоль­ской плиты, Передкарпатского и Закарпатского прогибов. К., 1979; Мацуй В. М., Моськина О. Д. Стратиграфия погранич­ных слоев неогена и плейстоцена Северного Приазовья. К., 1985; Стратиграфия СССР. Неогеновая система. Полутом 1. Москва, 1986; Семененко В. Н. Стратиграфическая корреляция верхнего миоцена и плиоцена Восточного Паратетиса и Тетиса. К., 1987; Зубаков В. А. Глобальные климатические события неогена. Ленинград, 1990; Зо­симович В. Ю. и др. Стратиграфическая схема неогеновых отложений Днепровско-Донецкой впадины. К., 1993; Дидковский В. Я., Зернецкий Б. Ф., Зосимович В. Ю. Некоторые вопросы палеогеографии и палеобиономии палео­гено­вых и неогеновых бассейнов территории Украины. К., 1997; Вернигорова Ю. В. Стратиграфічна схема неогенових відкладів Північного Причорномор'я та прилеглої частини Українського щита // Геологія та рудоносність України. 2015. Т. 1, вип. 1.

В. М. Семененко, В. Ю. Зосимович


Покликання на статтю
В. М. Семененко, В. Ю. Зосимович . Неогеновий період і неогенова система, Неоген // Енциклопедія Сучасної України: електронна версія [веб-сайт] / гол. редкол.: І.М. Дзюба, А.І. Жуковський, М.Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2021. URL: https://esu.com.ua/search_articles.php?id=73600 (дата звернення: 21.10.2021)