Неокласики

Визначення і загальна характеристика

«НЕОКЛА́СИКИ»  — група діячів української культури доби «Розстріляного відродження» (1917–34), які займали активну національну духовнотворчу позицію й наполегливо працювали як письменники, перекладачі, критики, науковці, педагоги, видавці, пропагували європеїзм, естетизм, інтелектуалізм, художню самоцінність мистецтва слова, формуючи традиціоналістське крило українського модернізму з особливим інтересом до антич­ної класики. Явище «міської», «столичної», суто «київської» локації. Ін. назви — «київські неокласики», «гроно п’ятірне», «гронівці», «київська Александрія», «українсь­кий парнасизм». Ядро групи «Н.» (у вужчому розумінні — власне «Н.») — М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович, М. Драй-Хмара, О. Бурґгардт. За сонетом М. Драй-Хмари «Лебеді» (1928, із заувагою «Присвячую своїм товаришам») отримали парафрастичну назву «гроно п’ятірне». Згодом критики долучили до них продовжувачів твор. традицій «Н.»: В. Петрова (В. Домонтовича) — «шостий у гроні», І. Качуровського — «сьомий (останній)». На цій підставі вирізняють і «молодших» «Н.»: М. Орест, Б. Олександрів та ін. Із творчістю групи та її послідовників пов’язаний розвиток стилю неокласицизму в укр. літ-рі. Ширше коло «Н.» — сучасники-культуртрегери, близькі за переконаннями і спільною діяльністю: Г. Голоскевич, О. Дорошкевич, М. Калинович, Г. Кочур, А. Лебідь, М. Могилянський, А. Ніковський, М. Новицький, С. Савченко, Борис Тен, С. Титаренко, Б. Якубський та ін. Багатьох із них об’єд­нували навч., а згодом наук.-викладац. праця в Київ. університеті, філол. вишкіл у семінарі В. Перетца, робота в Істор.-філол. відділі ВУАН, співпраця з видавництвами «Друкар», «ДВУ», «Книгоспілка», «Слово», «Сяйво», «Час» тощо, підготовка й публікація низки антологій, декламаторів, хрестоматій, зокрема перекладних, багатотомників укр. і зарубіж. авторів. Генеза «Н.» охоплює 3 етапи. «1-й київський» (1918–19) — естет. становлення й персонал. оформлення групи через літ. зібрання у вір­шознавця Б. Якубського, ред. ж. «Книгарь», гуртку Г. Нарбута (передісторія «Н.»). «Баришівсь­кий» (1920–23) — напрацювання поет. б-ки «Н.» у Баришівці на Київщині тощо, виокремлення групи в укр. літ. процесі після спільного публіч. дебюту поетів М. Зерова, М. Рильського, П. Филиповича в Києві (29 червня 1923) і доповіді «Неокласицизм в українській поезії (Филипович, Зеров, Рильський)» В. Петрова у ВУАН (30 червня 1923). «2-й київський» (кін. 1923 — поч. 1929) — плідна перекладац., літ.-крит., літературозн., видавн. діяльність «Н.», участь у диспуті «Шляхи розвитку сучасної літератури» (24 трав- ня 1925) і літ. дискусії 1925–28; водночас — дедалі більше цькування парт. критикою, ідеол. вульгаризація твор. й наук. доробку «Н.» як «попутників», реставраторів мертвого мистецтва й капіталіст. ладу. Процес Спілки визволення України (1929–30) став початком репресій проти «Н.», упродовж наступ. 5-ти р. більшість із них було заарешт. й знищено в сталін. таборах.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю