Неопрагматизм

НЕОПРАГМАТИ́ЗМ  — напрям сучасної філософії. Його формування й період актив. теор. розвитку припадають на серед. й 2-у пол. 20 ст. у США. Це пов’я­зано із потребою в нових підходах до осмислення актуал. соц.-практ. та філос. проблем після 2-ї світової вій­ни. Супровід. причиною стало значне посилення позицій аналітичної філософії, зокрема логіч. позитивізму (див. Неопозитивізм), зумовлене еміграцією до США когорти видат. представників цього напряму (Р. Карнап, Г. Райхенбах, А. Тарський, Г. Файґль, К. Гемпель, М. Шлік та ін.). На думку цих мислителів, філософія прагматизму була не варта серйоз. уваги, оскільки була недостатньо науковою та системно не структурованою. Протистояння прагматизму й логіч. позитивізму гос­тро проявилося в осмисленні проблематики «лінгвістичного повороту», якому належало пріоритетне місце у філос. житті США в 1950–60-і рр. Шляхом обґрунтування суттєво нових підходів до філософії мови (див. Лінгвофілософія), у центрі яких знаходився принцип методол. номіналізму «лінгвістичних висловів», логічні позитивісти мали всі підстави претендувати на новий напрям, термінологічно означений як «лінгвістичний емпірицизм». Принцип методол. номіналізму був покладений в основу фундам. вирішення питання про практ. функцію філософії, поєднавши теор. засади двох гол. проектів — «Філософії ідеальної мови» та «Філософії звичайної мови». У вступі до класич. антології «The Linguistic Turn: Essays in Philo­so­phical Method» («Лінгвістичний поворот: Нариси філософського методу», 1967) амер. філософ Р. Рорті, докладно проаналізувавши обидва проекти з позицій pro та contra, сформулював висновки, в яких попередньо було окреслено місце Н. як істор.-філос. альтернативи аналіт. філософії. Істор.-філос. підхід надавав можливість зіставити альтернативні принципи і методи філософування не в теор. площині прояснення або заміни (деконструкції) остаточ. засад аргументації (на чому наполягали прихильники різних варіантів у межах самої аналіт.-філос. парадигми — Ґ. Берґманн, Ґ. Максвелл, Г. Файґль та ін.), а на основі метафілософії. На думку Р. Рорті, метафілософія розкриває можливість узгодити навіть неспівставні філос. позиції на ґрунті не-філос., соц.-практ. дискурсу: «філософи, які не погоджуються ні в чому, можуть дійти згоди, яким чином використовувати слова у не-філо­софському дискурсі». Оскільки лінгвофілософія на цьому етапі не змогла синтезувати філос.-теор. і не-філос. дискурси, то її намір здійснити метанаратив. прорив на тлі здобутків традиц. (долінгвістичної) філософії залишився нереалізованим, що не суперечить її знач. внеску в історію філософії. Завдяки зусиллям теоретиків лінгвіст. емпірицизму філос. традиція — Парменід, Платон, Аристотель, Р. Декарт, Д. Г’юм, Ф.-Г. Бредлі, А.-Н. Вайтгед — стала предметом прискіп­ливого критич. дослідж. з точки зору норматив. використання мови для формулювання порушених проблем. Але не менш важливим був супровід. результат — виявлення специфіки філос. словників (введення неологізмів) через порушення необхід. мовно-лінгвіст. нормативності. Гостра внутр. полеміка між філософами лінгвіст.-емпірич. спрямування, з одного боку, та ретельний теор. і метафілос. аналіз цієї полеміки, з іншого, стали відправ. пунктом для формування характер. рис Н. Він не є чітко окресленою — предметно й методологічно — теорією. Це історично змінювана голістична інтелектуал. цілість, що охоплює філос. підходи, гол. метою яких є переосмислення практ. функції філософії у контексті її формування й трансформації соц. практиками. Перевага надається майбутньому цих практик перед минулим, соц. надії й меліо­ризму перед теор. деконструкцією (теза про філософію як культурну політику). До характер. рис Н. належать такі: 1) радикально критичне ставлення до всеохопних та «остаточних» філос. теорій (метанаративів): прихильники лінгвіст.-емпірич. проекту вважали його таким, що імпліцитно (тиск теорії) наділений властивістю практ. впровадження та спроможний прояснити або вирішити всі філос. проблеми (в процесі критики було показано, що в цій тезі містилося зерно самоспростування філос. фундаменталізму); 2) акцентування ролі метафілософії, тобто осмислення взаємообумовленості предмет. поля філософії та «онтології соціальних практик» (термін Р. Брендома): метафілос. підхід до «філософського словника» (сукупність субстанц. понять — реальність, знання, істина, значення тощо) окреслює місце філософії у публіч. і приват. просторі, можливості й обмеженості її практ. функцій, напр., заперечення центр. філос. дихотомії понять реальності й видимості обумовлює тлумачення істини не як можливого ідеал. стану збігу людських уявлень та абстракт. недосяж. «реальності», а як обґрунтов. «виправдання» певного переконання або вірування, часто вживаним означенням істини серед сучас. неопрагматистів є введений Дж. Дьюї термін «гарантоване твердження», відповідно до нео­прагмат. тлумачення поняття істини практ. функція філософії переміщується у герменевт.-комунікативну площину переконання-розуміння аудиторією (спільнотою); 3) погляд на історію філософії у широкому інтелектуал., соц.-культур., цивілізац. контексті розкриває й формує можливості філософії як осн. джерела альтернатив. філос. підходів. Нео­прагмат. критика «лінгвістичного повороту» в США у 1960-і рр. стала помітним істор.-філос. надбанням не тому, що були віднайдені нові теор. аргументи у полеміці з філософами-реформаторами з проблем лінгвіст. емпірицизму, а тому, що було вказано на можливу прагмат. перспективу цього повороту в мета- та істор.-філос. контекстах. Від часів Платона філософія знаходилася у стані напруги між епістемологічно слабким мистецтвом та епістемологічно сильною наукою. «Лінгвістичний поворот» не зменшив цієї напруги, але він став фактом її істор.-філос. усвідомлення як періоду, що не завершує, а відкриває нові філос. перспективи. Однією з цих перспектив стало неопрагмат. переосмислення філос. епістемології на ґрунті нерепрезанталіст. тлумачення істини. Крім радикал. позиції у цьому питанні Р. Рорті, неопрагмат. ідеї у річищі помірков. нерепрезенталізму притаманні працям амер. філософів Д. Девідсона та Г. Патнема. Онтолог. аспект Н. переконливо представлений у працях Р. Брендома. Введене ним у філос. обіг поняття «онтології соціальних практик» було обґрунтоване в контексті філос.-прагмат. тлумачення категорій буття і часу vs феноменолог. онтологія раннього М. Гайдеґґера. Р. Брендом — також автор впливової інференціаліст. філософії мови та істор.-філос. праць, у яких поєднав (на ґрунті неогеґельян. історизму) аналіт.-філос. аргументацію та прагматизм. Ідеї осмислення історії філософії в широкому інтелектуал. контексті, насамперед істор.-мистецькому, розроблені Н. Ґудманом у близькій до Н. теорії плюраліст. онтології. Згідно з нею, не існує єдиної реальності, що гносеологічно репрезентується людським розумом, а є змінювана плюраліст. реальність «шляхів світотворення». Факти, теорії, філос., мист. й наук. надбання знаходяться у стані постій. взаємодії, причинно стимульованої соц.-культур. практиками. До фундам. істор.-філос. джерел, що стояли біля витоків неопрагмат. трансформацій класич. прагматизму в руслі критич. саморефлексії аналіт. філософії, належать праці амер. філософів В. Квайна та В. Селларса. Критика В. Квайном двох догм емпіризму викладена в однойм. есеї («Two Dogmas of Empiricism», 1951). Перша догма полягала в редукціонізмі як можливості підтвердження або спростування судження, представленого окремим реченням ізольовано від ціліс. сукупності речень або теорії. Друга — теза про автономність істинності аналіт. суджень щодо відношення до емпірич. фактів. Критикуючи логіч. позитивізм, В. Квайн посилається, з одного боку, на контраверсійні міркування Р. Карнапа, а з іншого — на класиків прагматизму В. Джеймса, Ф. Шіллера, Дж. Дьюї. Така двовекторність критич. аналізу склала належний відправ. ґрунт для дискурсу, інновац. роль якого в розвитку прагматизму неодноразово відзначав Р. Рорті. Позиція антифундаменталізму В. Селларса в галузі епістемології та психол. номіналізму в тлумаченні досвіду була синтезована ним в обґрунтуванні ідеї про «міф даності». Її важливість для прагматизму полягала у підтвердженні тези про нерепрезентатив. характер пізнання, адже «міф даності» базувався на змішуванні некогнітив. каузальних чинників та філос. обґрунтування на основі епістемології «безпосереднього досвіду». На теренах сучас. континентал. філософії (межові десятиліття 20–21 ст.) важливим джерелом неопрагмат. дискурсу — у площині дотичності проблематики та конструктив. полеміки — є філос. ідеї Ю. Габермаса, К.-О. Апеля, С. Крічлі, Д. Бьолера. Ідеї розрізнення «суб’єктивно-центрованого розуму» і «комунікативного розуму», а також поняття «комунікативної раціональності», на думку Р. Рорті, є засадничими для критики гносеолог. репрезенталізму. У річищі можливого переосмислення репрезенталізму можна також тлумачити заувагу Д. Бьолера про відкритість питання щодо раціональної вірогідності практ. розуму та його згоду з думкою К.-О. Апеля та Г. Йонаса про онтологію етики майбутнього як про «опцію», за межі якої вийти не можна, але «було б потрібно». С. Крічлі висловлює суголосні з Н. тези про «неприйняття сцієнтизму в філософії» (у дусі Г. Патнема) та про «виснаження теорії» й альтернативні перспективи розвитку філософії, спираючись на ідеї Р. Рорті про філософію як «культурну політику» та необхідність діалогіч. подолання «аналітико-континентального розколу».

Завантажити статтю